Вони добре знають, що так для них найкраще. Вони хочуть попів, гаразд, я знаю двох. Таких, які могли б підійти. Телефоную до Мадріда: мобілізуйте для мене цих двох чолов'яг, я приїду по них о третій годині. Вони гадають, що так легко знайти попа, який ще не втік! Приїжджаю до Мадріда. Спершу кудись запропастився Гер-ніко. Він був у себе в санітарному відділенні. Ну так ось! Я мав адресу одного попа, славний хлопець, він часто навідував нас у в'язниці, коли ми сиділи там у тридцять четвертому. Приходжу до нього з чотирма бійцями (ми у формі. Будинок католицький, вікна католицькі, стіни католицькі, швейцар католик, мешканці католики. На площа-динках сходів у всіх кутках гіпсові пречисті діви — просто бридота. Автомобіль ще не встиг зупинитися, як на всіх поверхах почали скімлити. Ці нікчеми подумали, що ми приїхали їх розстрілювати. Пояснюю швейцарові, в чому річ,— нічого не допомагає. Одне СЛОЕО, горезвісні "звірства"! А піп, побачивши автомобіль, накивав п'ятами через сад. На одного менше!
Площу вже не освітлював місяць. Як і скрізь, де бував Лопес, його голос чути було в усьому будинку.
— Тоді я їду шукати іншого попа. Я знав, що він підтримував зв'язок з головним штабом народного ополчення. Йду туди й застаю всіх офіцерів за обідом. Викликаю одного товариша й пояснюю йому, в чому річ. "Гаразд, дістану тобі попа на четверту годину". В мене ще роботи до дідька, поспішаю оббігати півміста, щоб роздобути боєприпаси. Рівно на четверту я повертаюсь. "Розумієш,— каже мені товариш,— піп був тут, коли ти приходив, він обідав з нами, але я хотів попередньо з ним поговорити. Здається, справа буде нелегка: він боїться". Цебто як — боїться? Мерзотники, навіть від своєї роботи ухиляються! Тоді мені пояснюють, що він канонік тутешнього собору. Уявляєш собі його ранг у духовній ієрархії? Якби він був сільським попом, то куди б менше вагався. А серед сільських попів я знайомих не маю; вони скульптурою не цікавляться! "Гаразд, скажи йому, що я хочу з ним поговорити. Якщо є бодай один шанс витягти дітей з цього бридкого пекла війни, то треба їх витягти". Я здихав від спраги. А в них у холодильнику було пиво. Біжу до кухні, відчиняю двері й бачу якогось чоловіка в брудній сорочці без коміра, в розстебнутому жилеті й смугастих штанях. Він відкручує крани з пивом (треба сказати, було страшенно жарко). Одне слово, з'ясувалося, що це і є його превелебність.
— Ще молодий?
— Погано поголений, і вся щетина сива. Досить кругленький. Загалом дуже неприємна пика, але руки просяться на картину. Я пояснюю йому, в чому річ. (Уявляєш собі — я!) Він відповідає мені цілих десять хвилин. Тут називають шарлатаном людину, яка говорить чверть години, коли досить тридцяти секунд; тож це й був шарлатан! Не пам'ятаю, що йому сказав, але він відповідає: "Впізнаю солдатську говірку!" Йому, либонь, сказали, що я в чинах. Я був у комбінезоні, без відзнак. "А ще офіцер!" — каже він, і це мені, сердешному скульпторові! Тоді я йому відповідаю: "Офіцер чи ні, але коли мені кажуть: іди он туди й воюй, то я йду. Ви священик, там є люди, яким ви потрібні, вас вимагають, а я хочу витягти звідти дітей. Підете ви чи ні?" Він замислюється й серйозно запитує: "Ви гарантуєте мені життя?" Це мене розлютило. Я кажу йому: "Коли я був тут дві години тому, то ви сиділи з бійцями за обідом, що ж, ви гадаєте, що в Толедо вас подадуть на вечерю?" Ми обидва сидимо на столі. Він підводиться і, поклавши руку на жилет, гордо заявляє: "Якщо ви вважаєте, що я можу врятувати бодай одне життя, то я їду!" — "Ну а тепер ви молодчина! Але якщо рятувати життя, то треба рятувати їх негайно. Автомобіль чекає внизу".— "Ви не гадаєте, що мені краще надягти комір і піджак?" — "Особисто мені начхати на це, але, мабуть, ті воліли б, щоб ви були в сутані".— "В мене нема тут сутани". Не знаю, чи він правду сказав, чи просто вирішив бути обережним; радше казав правду. Він зникає... Я спускають униз і застаю його біля автомобіля — з коміром, при краватці, в альпаговому піджаку, їдемо!
Довгий порив вітру приніс на площу запах гарива: сюди докочувався дим з Алькасару. Очищене від трупного смороду, місто, здавалося, змінилося.
— Нас зупиняли щохвилини для перевірки. "Було б важко виїхати з Мадріда",— сказав він; певне, ця думка давно його не покидала. Всю дорогу він силкувався пояснити мені, що, може, червоні мають рацію так само, як і білі,
то її більше, і дізнатися, як відбуватиметься побачення. "Дуже просто,— пояснюю я йому через кожну чверть години,— це буде, як з капітаном Рохо. Ми їх попередимо, що вп тут, відведемо вас до їхніх парламентерів, вам зав'яжуть очі й поведуть до кабінету полковника Москардо, який командує Алькасаром. А там уже виплутуйтесь, як зможете".— "До кабінету полковника Москардо?" — "Еге ж, до кабінету Москардо". Я йому пояснюю, що він повинен відмовити цим мерзотникам у розгрішепні, у хрещенні, якщо Москардо не захоче звільнити жінок і дітей.
— Він пообіцяв? — запитав Шейд.
— Мені байдуже. Якщо він схоче це зробити, то зробить, а як ні, то його обіцянка ні до чого. Одне слово, я все йому пояснив, як умів; либонь, пе дуже добре в мене це вийшло. Приїздимо до Толедо. Біля батареї я зупиняю автомобіль, хочу поговорити з капітаном. "Сто чортів тобі! — кричить капітан і стрибає на приступку; я не можу вставити ні слова.— Де ж снаряди? Нам обіцяли снаряди! Завтра ввечері в нас уже не буде боєприпасів!" Я кручусь, як вітряк, подаю знаки, щоб він замовк. Розумієш, хоч би скільки піп знав, він завжди знає надто багато. Куди там, капітан не замовкає! Нарешті цей телепень починає дещо розуміти. Я знайомлю їх: "Товариш священик". Капітан показує на башту Алькасару, яка почала обвалюватися, і від задоволення плеще себе по стегну. "Поглянь на кабінет Москардо!" — каже він і киває на велику трикутну тріщину. "Любий майоре (наші взаємини, як бачиш, уже досягли певної інтимності),— каже мені піп з виглядом затятого хлопчика, який твердо вирішив не йти до школи,— ось у цій руїні ви пропонуєте мені переговорити з полковником Москардо? Як же я дістанусь туди?" — "Виплутуйтесь, як знаєте! — впевнено репетує капітан.— Сам господь не зайшов би туди!" Усе йшло на краще. Зрештою вдалося йому втовкмачити, що ми зуміємо домовитися з Москардо. Я дав йому трьох охоронців, і він зараз спить без задніх ніг.
— Ну врешті-решт піде він чи ні?
— Завтра о дев'ятій годині. Перемир'я до полудня.
— Ти щось чув про дітей?
— Нічого. Наші відповідальні працівники проінструктують мого попа. І ті, хто вважає себе відповідальним, сподіватимемося, що вони не дуже ного залякають; серед анархістів с один татуйований хлопець, страшніший за самого сатану.
— Ходімо подивимося, що там відбувається. Вони мовчки пішли в бік площі Сокодовер і по дорозі помилувалися Терором Панчо Вілья, сомбреро якого вночі
виглядало ще гарнішим. Що вони ближче підходили до площі, то на вулиці панувало більше пожвавлення. Час від часу з вікон верхніх поверхів будинків стріляли рушниці й кулемет. Три місяці тому в цей самий час Шейд чув, як тут тупотіли копита невидимого віслюка і в темряві жваво грали гітаристи "Інтернаціонал", ушкваривши перед цим серенаду. Алькасар з'явився мін* двома дахами, осяяний прожекторами.
— Ходімо на площу,— сказав Шейд,— я сяду в танк писати.
В журналістів виробилася звичка залазити в танк, що звичайно стояв без використання, запалювати там свічку й писати.
Нарешті вони дійшли до барикади. Одні ополченці, ліворуч, пострілювали, інші, праворуч, лежали на матрацах і грали в карти; дехто розкішно влаштувався в плетених кріслах. З гучномовця посеред площі линула андалузька пісня. Над ними з третього поверху стріляв кулемет. Шейд підійшов до щілини в барикаді.
Безлюдна площа, освітлена дуговим ліхтарем, де колись кастільські королі верхи билися з биками, була ще менш реальна, ніж площа перед собором, і в цій суміші запаху гарива й нічної свіжості дужче нагадувала ландшафт мертвої зірки, ніж будь-яке інше місце на землі. Наче в світлі юпітерів, відкривалися азіатські руїни, арки, подряпані кулями крамниці, замкнені або полишені, розкидапі її звалені залізні стільці кав'ярні. Над будинками — величезна реклама вермуту; в темних кутках площі — ледь освітлені будки спостерігачів. Прожектори пронизували театральним світлом завулки, що збігали вгору; і в кінці завулків осяяний для смерті краще, ніж він освітлювався для туристів, навдивовижу плаский на тлі нічного неба курився Алькасар.
Час від часу з фашистського боку стрілялп; Шейд дивився на ополченців — тих, що відповідали на постріли, і на тих, що грали в карти, й запитував себе, в кого з них там, угорі, дружини й діти.
Винесені на ніч селянські ковдри, такі самі смугасті, як матраци барикад, надавали містові дивної строкатої одноманітності. На головну вулицю вийшов мул. "Опівночі, щоб усе зробити смугастим, мулів замінять зебри",— сказав Шейд. На головній вулиці, вузькій і темній, перед допотопним танком, засвічені башти броньовиків утворили невеличкі світлові плями. У вітринах модної крамниці, що біля самої площі, не було темно, і якась літня жінка в капелюшку з пір'ям, милуючись виставкою провінційних капелюшків, застигла перед шибкою, в якій відбивалися дугоиі ліхтарі, що освітлювали дим Алькасару.
Час від часу ворожа куля брязкала об броню кулеметних башт. Лопес піднявся до штабу. Шейд заліз до танка; кулеметник потіснився, посунувшись убік. Тільки-по Шейд дістав свій записник, кулеметник відкрив вогонь, за ним — броньовики й ополченці. Коли кулемет стріляє, в башті вже не почуєш жодного іншого звуку. На вулиці зчинилася страшенна метушня. Шейд вискочив з танка: невже контратака Алькасару?
Фашисти щойно пустили світлову ракету, і все місто стріляло по ній.
Розділ третій
Священик зайшов до Алькасару півгодини тому. Журналісти, керівники різних партій, які прийшли подивитися на перемир'я, ходили сюди-туди позад барикади в чеканні, коли на площі з'являться заколотники. Шейд, без піджака, збпвши маленький капелюх на потилицю, прогулювався по площі з комуністом Прадасом, радянським журналістом Головкіним та японським журналістом і через кожні півгодини косував очима на щілину в барикаді.