А я тим часом спочиватиму безтурботно.
— А кара? — І Сексон пригадала собі життя старої, що здавалося їй химерною казкою.
— То неможлива річ, голубонько. Якийсь давній поет сказав: "Бог таки добрячий хлопець". Колись я побалакаю з вами й про бога. Але ви його не бійтесь. Бійтеся тільки чанів з розсолом і того, що люди можуть зробити з вашим гарненьким тілом після вашої смерті.
РОЗДІЛ VII
Їхній теперішній рівень життя став непокоїти Біллі: йому здавалося, що, як на його платню, вони живуть занадто розкішно. Гроші у банк відкладають, за меблі щомісяця сплачують, за помешкання теж, харч добрий; і звідкись Сексон бере гроші ще й на матеріал для свого шитва. Він не раз пробував допитатися, як це пояснити, але замість відповіді Сексон тільки загадково всміхалася.
— І як це ти викручуєшся з грішми? — почав він одного вечора.
Він розкрив був рота щось запитати, але змовк і хвилин п'ять сидів насуплено, про щось міркуючи.
— Скажи, будь ласка, — озвався він нарешті,— куди подівся отой гарненький чепчик, що завдав тобі стільки клопоту? Я його й разу на тобі не бачив, а для малого він же завеликий.
Сексон вагалася; зціпивши губи, вона лукаво глянула на чоловіка. Брехати їй завжди було важко, збрехати ж Біллі було й зовсім неможливо. Вона помітила, як його затьмарені очі ще дужче затьмарилися, а обличчя стало суворе й похмуре, як завжди, коли його щось прикро вражало.
— Скажи мені, Сексон, ти ж… ти… не продаєш своєї роботи?
Сексон не втрималася і розповіла все, не минаючи ані ролі Мерсідіз Гігінс, ані її дивовижного посагу. Але Біллі не подався: він категорично заборонив Сексон шити на продаж.
— Таж я маю стільки вільного часу, Біллі, мій любий, — благала вона.
Він похитав головою.
— Дурниці! Я й слухати про це не хочу. Я взяв тебе і маю піклуватися про тебе сам. Ніхто не посміє сказати, що Робертсова дружина мусить працювати. Мені й самому ця думка нестерпна. Та й це зовсім і непотрібно.
— Але ж, Біллі,— почала вона знову.
— Годі! Це єдина річ, Сексон, якої я не попущу. Я не кажу, що мені не до вподоби гарні речі — ні, я їх дуже люблю. Вони мені чортзна-як подобаються, але тільки на тобі. Нароби їх хоч цілу гору, але для себе, і я на них охоче дам тобі, скільки треба грошей. Тепер я працюю собі цілий день, посвистую та думаю про хлопчика, та все радію, бо знаю, що ти сидиш удома і шиєш усяку всячину, і маєш з того неабияку втіху. А як ти шитимеш на продаж, то все піде під три чорти. Жінка Робертсова не повинна працювати на інших. Я пишаюся цим твоїм шитвом тільки перед собою. А зрештою, це ж тобі не потрібно.
— Ах ти ж любий мій, — прошепотіла Сексон, щаслива, дарма що зазнала поразки.
— Я хочу, щоб ти мала все потрібне тобі,— провадив він далі.— І ти все матимеш, доки в мене є дві здорові руки. Я ж бачу, як до ладу ти завжди вбираєшся, — і це мені подобається. Я вже не хлопчисько і, може, дечого довідавсь, чого б і не слід, доки познайомився з тобою. Але я добре знаю, що зроду не бачив жодної жінки, яка так пильнувала б не тільки своїх сукень, а й білизни. О!..
Він підніс руки, не знаходячи слів, аби виявити все, що думав і відчував, але за хвильку повів далі:
— Справа не тільки в охайності, хоча й це важливо. Чимало жінок охайні. Але цього ще замало. Тут щось інше. Це… ну, та це… Просто твоя білизна вся така біла, гарненька, добірна. Це впливає на уяву… Коли я думаю про тебе, то бачу й це. Знаєш, багатьом чоловікам краще б і не роздягатися, — та й жінкам також… Але ти… ти чудо, та й уже!.. І хоч який гарний на тобі одяг, а ти гідна ще кращого, і для тебе, люба, я нічого не пошкодую. Про це, Сексон, не турбуйся. Я можу підробляти просто жартома. Я в чудовій формі, ось минулого тижня Біллі Мерфі за один вечір заробив сімдесят п'ять доларів дзвінкою монетою, — він переміг хлопця на прізвисько Гордий Північанин. З цих грошей він і сплатив нам свій борг.
Але тут уже Сексон обурилася.
— Є ще такий собі Карл Генсен, — правив своєї Біллі.— Другий Шаркі{23}, як величають його дешеві спортивні критики. А він сам зве себе чемпіоном американського флоту. Знаю я йому ціну — він просто здоровий лобуряка. Я бачив, який з нього боксер, і можу любісінько побити його. Секретар Спортивного клубу пропонує мені виступити проти нього. Переможцеві — кругленькі сто доларів. І всі їх я віддам тобі,— на ці гроші собі накупиш, чого душа хоче. Ну, що ти на це скажеш?
— Якщо я не повинна шити на продаж, то й ти не повинен виступати на рингу, — категорично відказала Сексон. — Але я й на думці не маю торгуватися з тобою. Якби ти мені навіть і дозволив заробляти, я тебе однаково нізащо не пущу на ринг. Ніколи в світі не забуду я, що ти оповідав мені про боксерів, як вони нищать своє здоров'я. Я не попущу, щоб ти калічив себе. Твоє здоров'я — наполовину моє. Якщо ти не братимеш участі в матчах, то й я не продаватиму своєї праці. І ніколи-ніколи не зроблю такого, що було б тобі неприємно.
— Ну, то й гаразд! — погодився Біллі.— А все-таки мені страшенно кортить накласти цьому хвалькові Генсену.
Він аж усміхнувся на саму цю думку.
— Ну, а тепер забудьмо за все, а ти заграй-но мені "Коли минуть жнива" на цьому брязкальці, як воно там у тебе зветься.
Скінчивши пісню в супроводі укулеле, Сексон попрохала його самого заспівати "Скаргу ковбоя". З кохання до Біллі вона примудрилася полюбити цю єдину пісню, що співав її чоловік. Сексон уподобала тепер і монотонність "Скарги ковбоя", і навіть те, як Біллі безнадійно фальшував на кожній ноті. Вона ще й навчилася вторувати йому, сумлінно фальшуючи разом з ним. Але вона не розчаровувала чоловіка, що він кепський співак.
— Я певен, що Берт із хлопцями просто морочили мене, я співаю зовсім не зле, — поскаржився він.
— Звісно, у нас із тобою виходить дуже гарно, — злукавила вона, бо ж збочити від правди в такому випадку було не гріх на її думку.
Навесні в залізничних майстернях почався страйк. У неділю, напередодні його, Сексон і Біллі обідали в Берта. Прийшов і брат Сексон, але без жінки; Сара вперлася, що в неї, як звичайно, сила хатньої роботи. Гості застали Берта безнадійно похмурого; він сидів і, шкилячись, наспівував:
Ох, ті мільйонери кляті
Вміють гроші, наче жар,
Коцюбою загрібати.
Лихо, не люблю я скнар!..
Нащо нам скарби складати?
Хай за вітром все летить…
Ми, веселі марнотрати,
Гроші будемо палить!..
Мері саме поралася коло обіду, і відчувалося, що ось-ось вона спалахне. Закотивши рукава і вдягнувши фартуха, Сексон взялася мити посуд, брудний ще від сніданку. Берт приніс із сусідньої пивнички великий глек шумного пива, і троє чоловіків, покурюючи й попиваючи, завели розмову про майбутній страйк.
— Давно треба було за розум узятися, — рішуче заявив Берт. — Давно пора — боюся тільки, чи вже не запізно.
Нас тепер голими руками можна взяти. Саме нагода останнім з могікан накласти по потилиці.
— Ще не знати, — заперечив Том, замислено попахкуючи люлькою. — Робітничі організації щодалі більше вбиваються в силу. Я пам'ятаю, як велося в нас у Каліфорнії, коли ще не було ніяких спілок. А тепер, дивіться — нормована платня, усталений робочий день і все таке…
— Ти говориш, як агітатор, що напускає туману на дурнів… — насмішливо кинув Берт. — Насправді воно зовсім не так. Тепер на нормовану платню не купиш того, що колись на ненормовану. Ці профспілкові діячі ошукали нас. У Фріско спілчанські проводирі завели таку паскудну політику, якої навіть старим партіям не снилося: вони гризуться й сперечаються, але ніяк не поділять хабарів і раз у раз потрапляють до в'язниці. А яке становище теслів у Фріско? Можна подумати, що вони всі до одного організовані робітники й одержують платню за спілчанськими ставками. І ти цьому віриш, Томе Брауне? Я скажу тобі, що то все брехня! Нема у Фріско жодного теслі, котрий у суботу ввечері не віддавав би частини свого заробітку підрядникові. А у Сан-Франціско засновують собі спілки, і спілчанські проводирі роз'їжджають по Європі на чужі гроші, якщо не розтринькали їх на адвокатів, щоб відкараскатися від в'язниці.
— Воно-то так, — згодився Том. — Ніхто цього не заперечує. Біда, що робітник наш не досить ще свідомий. Без політики не обійдешся, тільки треба, щоб політика ця була правильна.
— Соціалізм, еге? — глумливо перебив його Берт. — Та соціалісти продадуть нас не згірше за Руфів та Шмідтів!
— Беріть чесних людей, — промовив Біллі.— Це найголовніше. Ні, ні, я не обстоюю соціалізму, я далекий від цього. Мої діди й прадіди здавна жили в Америці, і я не хочу, щоб купка гладких німців та брудних російських євреїв, що навіть мови англійської не знають, учили мене, як керувати моєю країною.
— Твоєю країною! — скрикнув Берт. — Ех ти, дурнику!.. Та в тебе нема ніякої країни! То дитяча казка, якою тобі задурюють голову шахраї, щоб видерти зайвий гріш із кишені.
— А ти не голосуй за шахраїв, — спокійно відповів Біллі.— Якщо ми обиратимемо чесних людей, то й ставитимуться до нас по-чесному.
— Чому ти, Біллі, ніколи не приходиш на наші збори? — мовив Том. — Тобі б розкрилися очі, і на наступних виборах ти голосував би за соціалістів.
— Ніколи в світі! — жахнувся Біллі.— Доки твої соціалісти не почнуть балакати по-людському, ти мене на свої збори не заманиш.
Берт замугикав:
Ми, веселі марнотрати,
Гроші будемо палить!..
Мері страшенно сердилася на чоловіка за його бунтарські речі й за співчуття до страйкарів і не могла себе примусити озватися до Сексон, тож та, зацікавлена й здивована, мовчки прислухалася до розмови чоловіків.
— Куди ж ми котимось? — весело спитала Сексон, хоч серце їй стиснулося від болісного передчуття.
— Не котимось, а вже докотилися, — пробубонів Берт.
— М'ясо й масло знову подорожчали, — загарячкувалась вона. — Біллі врізали платню, а залізничникам ще торік. Треба щось робити.
— Єдине, що можна зробити — це боротись, як дияволи, — відказав Берт. — Боротись і згинути в борні. Ото й усе. Ми загинемо, але загинемо з честю.
— Не можна таке балакати, — незадоволено похитав головою Том.
— Час балачок минув, братику; настав час боротьби.
— Багато ти зробиш голіруч проти регулярного війська з кулеметами! — зауважив Біллі.
— О, не турбуйся — на світі є такі короткі палички, що з великим гуркотом вибухають і полишають діри.