Постригти й поголити?
Я вмостився на стільці. Неймовірно, що він мене не впізнав, тоді як я впізнав його з першого погляду. Я мусив би нагадати собі, що він не бачив мене понад п'ятнадцять років і що мій вигляд змінився навіть більше за останні кілька місяців. Він роздивлявся мене в дзеркалі тепер, коли затулив мені шию чистим рушником, і я побачив, що він спохмурнів, ніби щось слабко пригадуючи.
– Зробіть мені все, – сказав я, показуючи на список послуг у перукарні: "стрижка", "гоління", "шампунь", "крем від сонця"…
Його брови підскочили.
– Я збираюся зустрітися з кимось, кого довго не бачив, – пояснив я, – і хочу мати найкращий вигляд.
Мене опанував підсвідомий страх, коли я знову відчув, як він мене стриже. Коли згодом він став гострити бритву на поясі, цей звук примусив мене здригнутися. Я нахилив голову під легким натиском його руки й почув, як бритва ретельно обшкрябує мені шию. Я заплющив очі й чекав. Враження було таке, ніби я знову лежав на операційному столі.
М'яз на моїй шиї напружився й несподівано смикнувся. Бритва порізала мене трохи вище від Адамового яблука.
– Ой! – скрикнув він. – Боже… Сприйміть це спокійно. Ви смикнулися. Мені страшенно прикро.
Він побіг до вмивальника, щоб намочити рушник.
Побачивши, як він біжить, легко для такого кремезного, важкого чоловіка, я розкаявся у своєму обмані. Я хотів сказати йому, хто я такий, щоб він обняв мене за плече, й ми могли поговорити про давні дні. Але я чекав, коли він затопче поріз пудрою, яка зупиняє кровотечу.
Він закінчив голити мене мовчки, потім приніс кварцеву лампу, поставив її на стілець і затулив мені очі холодними мокрими клаптями вати. І тоді в яскравому червоному внутрішньому світлі я побачив, що сталося того вечора, коли він востаннє повів мене з дому…
Чарлі спить в іншій кімнаті, але він прокинувся, почувши, як верещить мати. Він звик спати під звуки сварок – вони майже щодня відбувалися в домі. Але сьогодні йому вчувається щось жахливе в цій істерії. Він запихає голову під подушку й слухає:
– Я не можу терпіти далі! Він повинен піти! Ми повинні подумати про нашу доньку! Я не можу бачити, як вона щодня повертається зі школи, плачучи, бо діти дражнять її! Ми не можемо втратити через нього всяку надію на нормальне життя!
– Що ти хочеш зробити? Викинути його на вулицю?
– Відведи його геть. Віддай до притулку Воррена.
– Поговорімо про це вранці.
– Ні. Ти тільки балакаєш, балакаєш і нічого не робиш. Я більше не хочу бачити його тут протягом дня. Нехай він зникне вночі.
– Не будь дурною, Розо. Сьогодні вже надто пізно, аби щось зробити… Ти так кричиш, що всі тебе почують.
– Нехай чують. Він зникне звідси сьогодні вночі. Я більше не можу на нього дивитись.
– Ти неможлива, Розо. Що ти робиш?
– Я остерігаю тебе. Виведи його звідси.
– Поклади ніж.
– Я не хочу руйнувати їй життя.
– Ти божевільна. Поклади ніж.
– Краще буде, як він помре. Він ніколи не зможе жити нормальним життям. Йому буде краще на тому світі.
– Ти схибнулася. Ради Бога, візьми себе в руки!
– Тоді забери його звідси геть. Негайно – сьогодні.
– Гаразд. Я відведу його сьогодні до Германа, а завтра ми з'ясуємо, чи можна його віддати до притулку Воррена.
Настала тиша. У темряві я відчуваю, що будинок затремтів, а тоді пролунав голос Мата, менш панічний, ніж її голос.
– Я знаю, чого ти натерпілася від нього, і не звинувачую тебе за те, що ти боїшся. Але ти повинна опанувати себе. Я відведу його до Германа. Це тебе задовольнить?
– Це все, чого я прошу. Твоя дочка також має право на існування.
Мат заходить до кімнати Чарлі й одягає сина. Хлопець не розуміє, про що йдеться, але він наляканий. Коли вони виходять у двері, мати дивиться кудись убік. Можливо, вона намагається переконати себе, що він уже покинув її життя, що він більше не існує. Виходячи з дому, Чарлі бачить на кухонному столі довгий ніж, яким вона ріже м'ясо, й туманно відчуває, що вона хотіла зробити йому боляче. Вона хотіла щось забрати в нього й передати Нормі.
Він озирається на неї, але вона уже взяла ганчірку й стала мити зливальницю на кухні…
Коли стрижка, гоління, освітлення кварцевою лампою та все інше були закінчені, я розслаблено сидів на стільці, почуваючи себе легким, гладеньким і чистим, а Мат зняв мені рушника з шиї й запропонував друге дзеркало, щоб я міг роздивитися свою шию та потилицю. Коли я дивився в передньому дзеркалі на своє віддзеркалення в задньому, мене на мить опанувала ілюзія глибини; нескінченні коридори, заповнені мною… який дивиться на себе… який дивиться на себе… який дивиться на себе… дивиться на себе…
Хто дивиться на себе? Хто я такий?
Я подумав, що нічого йому не скажу. Яка йому буде користь знати про це? Я просто піду й не відкрию, хто я такий. Потім я пригадав, що хотів дати йому знати про себе. Він мусив переконатися в тому, що я живий, що став кимось. Я хотів, щоб він мав чим похвалитися завтра своїм клієнтам, коли він підстригатиме їх і голитиме. Це зробить мою ситуацію реальною. Коли він довідається, що я його син, тоді я стану особою.
– Тепер, коли ви прибрали волосся з мого обличчя, можливо, ви впізнаєте мене, – сказав я, підводячись і чекаючи від нього якогось знаку впізнання.
Він спохмурнів.
– Ви хочете пожартувати зі мною?
Я запевнив його, що пожартувати з ним не хочу, але якщо він подивиться на мене пильніше й подумає, то повинен упізнати. Він стенув плечима і став укладати до шухляди свої гребінці та ножиці.
– Я не маю часу відгадувати загадки. Мені час закриватися. З вас три п'ятдесят.
А може, він уже не пам'ятає мене? І мої мрії залишаться пустою фантазією. Він простяг руку по гроші, а я не зробив жодного руху, щоб дістати гаман. Він повинен пригадати мене. Він повинен мене впізнати.
Але ні – звичайно ж, ні – і, коли я відчув кислий смак у роті і піт на долонях, я знав, що через хвилину мене занудить. А я не хотів, щоб це сталося зі мною в його присутності.
– Води… будь ласка, принесіть води…
Не так заради води, як заради того, щоб він відвернувся. Я не хотів, щоб він побачив мене таким після стількох років. Та коли він повернувся зі склянкою, мені стало трохи легше.
– Ось випийте. Відпочиньте хвилину. Усе буде окей. – Він пильно дивився на мене, поки я пив холодну воду, і я бачив, як він воює з напівзабутими спогадами. – Мені справді доводилося вас колись знати?
– Ні… Зі мною все гаразд. За хвилину я піду.
Як я можу сказати йому? І що я йому скажу? Ось, погляньте на мене, я Чарлі, ваш син, якого ви давно списали зі своєї пам'яті. Я не звинувачую вас за це, але ось я тут, і я в кращому стані, ніж будь-коли. Випробуйте мене. Поставте мені кілька запитань. Я розмовляю двадцятьма мовами, живими й мертвими; я знавець математики, і я пишу концерт на фортепіано, завдяки якому мене пам'ятатимуть довго, після того як я відійду.
Як я можу сказати йому все це?
Як абсурдно я поводився, сидячи в цьому закладі й чекаючи, коли він поплескає мене по голові й скаже: "А ти хороший хлопець". Я хотів його схвалення, хотів побачити давній вогник задоволення, який освітлював йому обличчя, коли мені вдавалося зав'язати шнурки й застебнути светра. Я прийшов сюди, щоб побачити цей вогник на його обличчі, але тепер я знав, що не побачу його.
– Ви хочете, щоб я покликав лікаря?
Я не був його сином. То був інший Чарлі. Розум і знання змінили мене, й він би обурився, – як обурилися працівники пекарні, – бо мій розвиток принизив його. Я цього не хотів.
– Зі мною все гаразд, – сказав я. – Пробачте, що завдав вам клопоту. – Я підвівся й перевірив, чи тримають мене ноги. – Я щось не те з'їв. Тепер можете зачиняти свою крамницю.
Коли я рушив до дверей, його голос гостро покликав мене.
– Гей, стривайте хвилину. – Його очі подивилися на мене з підозрою. – Ви хочете обшахрувати мене?
– Не розумію вас.
Його рука була простягненою до мене, великий і вказівний палець терлися один об один.
– Ви повинні заплатити мені три долари п'ятдесят центів.
Я попросив пробачення й заплатив йому, але побачив, що він не повірив у мою забудькуватість. Я дав йому п'ятірку, сказав, що решти мені не треба, й поквапився геть із його перукарні, жодного разу не озирнувшись.
21 червня
Я додав кілька глухих кутів до лабіринту, який дедалі ускладнювався, але Елджернон вивчив їх дуже легко. І немає потреби мотивувати його їжею чи водою. Він навчається заради розв'язання самої проблеми – успіх, схоже, є його єдиною винагородою. Але, як Берт уже зазначив у своїй доповіді, його поведінка стала непередбачуваною. Іноді після, а то й протягом бігу, його охоплює лють, він кидається на стінки лабіринту або зіщулюється й узагалі відмовляється працювати. Утома? Розчарування? Чи щось глибше?
5: 30 пополудні
Ця божевільна Фей прийшла сьогодні до мене через пожежну драбину з білою мишею жіночого роду, наполовину меншою за Елджернона, – щоб створити йому товариство, сказала вона, на довгі зимові ночі. Вона рішуче відкинула всі мої заперечення й переконала мене, що товариство буде для Елджернона корисним. Після того як я переконався, що маленька Мінні наділена гарним здоров'ям і доброю вдачею, я погодився. Мені було цікаво подивитися, щó він робитиме, коли зустрінеться із самичкою. Та, коли ми запустили Мінні в клітку Елджернона, Фей схопила мене за руку й витягла з кімнати.
– Де твоє відчуття романтики? – запитала вона. Вона увімкнула радіо й погрозливо наблизилася до мене. – Я навчу тебе останніх танців.
Як можна гніватися на таку дівчину, як Фей?
У всякому разі, я радий, що Елджернон тепер не сам-один.
23 червня
Учора пізно ввечері пролунав сміх у коридорі й почувся стук у мої двері. То була Фей з якимось чоловіком.
– Привіт, Чарлі, – захихотіла вона, коли побачила мене. – Лерою, познайомся з Чарлі. Він мій сусід через залу. Чудовий митець. Він виготовляє скульптури з живим елементом.
Лерой схопив її і не дав їй буцнути головою в стіну. Він подивився на мене нервовим поглядом і пробурмотів привітання.
– Я зустрілася з Лероєм у танцювальній залі "Зоряна пилюка", – пояснила мені Фей. – Він танцює, як бог.
Вона завернула до свого помешкання, а тоді потягла його назад.
– Послухай-но, – захихотіла вона. – Чом би нам не запросити Чарлі щось випити з нами й не влаштувати вечірку?
Лерой сказав, що ця ідея йому не до вподоби.
Я попросив пробачення й повернувся до свого помешкання.