Я можу лише сказати, що жінки врятували свою вітчизну й побічно втворили дуже важливу галузь промисловості. Чи не так, Яспере?
— Звичайно, любонько, — відповів їй чоловік. — Але Пітер чудово знає й сам, що в цілому світі жінки завжди стояли дуже високо, коли наставали дні злигоднів для їхньої вітчизни, тим паче (й він уклонився своїй дружині), що його співвітчизниці займають видатне місце в літописах жіночого патріотизму та самовідданості.
Потому, повернувшись до Бена, господар забалакав до нього по-англійському про прекрасне стародавнє бельгійське місто. Між іншим, він розповів і про походження його назви— Антверпен. Бена вчили, що слово "Антверпен" походить від слів "аан' тверф" (на верфі); але мінгеер ван Генд пояснив йому ту назву багато цікавіше.
Дія діялася, як переказують, близько трьох тисяч років тому… Величезний велетень, що звався Антігонус, жив коло річки Сгельд (Шельд), на тім місці, де стоїть зараз місто Антверпен. Той велетень раз у раз відбирав половину товарів у всіх моряків, що пропливали повз його замок. Звичайно, декотрі з них намагалися чинити йому опір. У таких випадках Антігонус хапав непокірливих крамарів і, щоб навчити їх кращого поводження надалі, рубав їм праві руки та кидав ті руки в річку. Слова "ганд — верпен" (чи то "кидання рук"), перетворившися на Антверпен, дали назву цьому місту. На гербі міста зображено дві руки; адже ж це найкращий доказ, що то не легенда, а щирісінька правда, а особливо, коли в те хочеться вірити!
Кінець кінцем один герой, на ім'я Брабо, подужав-таки того страшного велетня і кинув його в річку Сгельд; і герой Брабо також дав назву одній провінції, — а саме Брабантові. З того часу голландські крамарі плавають тією річкою спокійно.
— Що ж до мене, — закінчив господар, — то я вельми вдячний старому Антігонусові за те, що з його легкої руки місту приписують таке романтичне походження.
Після того, як мінгеер ван Генд розповів двома мовами переказ про Антверпен, йому заманулося розповісти хлопцям ще й інші легенди, — одні англійською мовою, другі голландською; таким чином, хвилини, що їх несли на своїх плечах моторні гноми та велетні, хутко збігали, допоки годинник не нагадав усім, що час уже спати.
Важко було перервати таку приємну балачку, але життя у ван Гендовій господі точилося розмірено і точно, мов заведений механізм. Ні в якому разі не дозволялося затримуватися на порозі по тому, як усі сердечно сказали одне одному: "На добраніч!" А коли наші хлопчики йшли сходами нагору, незримі хатні феї знову вилися навколо них і шепотіли їм на вухо, що порядок та точність були головною підвалиною добробуту господаря.
Ніяких "прехороших кімнат із трьома ліжками" не було тут, у цьому будинкові. Щоправда, в деяких спочивальнях стояло по два ліжка, але кожен гість спав окремо. Під ранок знати було, що цього разу не тільки Якоб, а й кожен хлопчик скидався на лялечку метелика, — так-бо позавірчувалися всі вони у свої ковдри, — і вже кого-кого, а Пітера те аніскілечки не турбувало.
Обвівши кімнату очима, Бен помітив у кутку ловкенький шнурок від дзвіночка, а потім, хоч і як він утомився, почав роздивлятися свою постіль. Кожна річ дуже його дивувала: і чудова тонка пошивка, облямована дорогим мереживом, з вишиваними на ній розкішним гербом та монограмою, і "декбед", — величезна шовкова ковдра завширшки, як ліжко, — тобто перина, напхана лебедячим пухом, і вистьобані покривала з рожевого єдвабу, вишивані гірляндами квітів… Він довго не міг заснути, думаючи про те, яке в нього незвичайне ліжко, — таке зручне й красиве, дарма, що таке незвичне! Вранці Бен уважно оглянув ще й верхнє покривало, бо хотів описати його в своєму наступному листі додому. То було розкішне японське покривало, — і гатунок тканини був чудовий, і яскраве його забарвлення було надзвичайно кольористе, та й коштувало воно не менш як триста доларів.
Паркетна підлога в цій кімнаті була начищена до блиску і майже вся вкрита пишним килимом, облямованим рясною чорною торочкою. У другій кімнаті навколо килима видно було смугу підлоги з атласного дерева. Стіни тієї кімнати, обвішані гобеленами, були вкриті темно-червоним шовком і прикрашені вгорі позолоченим карнизом, який відбивав від себе сонячне світло й кидав проміння на блискучу підлогу.
Над дверима тієї кімнати, де спали Якоб та Бен, було прилаштовано бронзову лелеку, яка, простягнувши шию, тримала у дзьобі лампу, що світила гостям при вході у ті покої. Поміж двома вузькими ліжками з різьбленого тюльпанового та чорного дерева, стояв старовинний клейнод родини ван Гендів, масивне дубове крісло, що на ньому сидів колись Вільгельм Оранський під час одного засідання ради. Навпроти стояв хитромудро різьблений комод, прекрасно сполірований, повнісінький коштовної білизни; обік нього стояв стіл, а на столі лежала велика біблія, що її величезні золоті защіпки здавалися нікчемними в порівнянні з міцною, ребристою оправою, здатною пережити шість поколінь.
На каміновій поличці красувала модель корабля, а над нею висів старовинний портрет Петра Великого, котрий, як ви те знаєте, дав колись голландським портовим котам добру нагоду подивитися на короля, а це — один з котячих привілеїв[24]. Петро І, дарма що був він російський цар, не соромився працювати, як простий корабельний майстер, на саардамських та амстердамських доках, щоб згодом навчити своїх співвітчизників удосконаленого голландського методу кораблебудування. Отим прагненням якнайгрунтовніше вивчати та якнайкраще виконувати кожну, навіть найменшу, справу і зажив він собі слави та прізвиська Петра Великого.
Петро, тобто Пітер, маленький (порівняно з першим, звичайно) устав раніш за всіх того ранку; знаючи пунктуальність свого зятя, знаючи, як старанно додержуються порядку в його господі, він перш за все подбав про те, щоб ніхто з хлопців не заспав. Ох, і важко ж було розбуркати Якоба Поота! Але, витягши юнака з ліжка та попотягавши його за допомогою Бена по кімнаті, врешті-таки Пітер його збудив.
Тим часом, поки Якоб одягався та ойкав, — повстяні-бо пантофлі, що йому дали їх, як гостеві, були надто тісні для його розпухлих ніг, — Пітер написав до Брука листа, інформуючи друзів про щасливе прибуття команди до Гааги. Крім того, він попросив свою матір переказати Гансові Брокерові, що доктор Букман ще не прибув до Лейдена, але що листа із Гансовим проханням залишено в готелі, де доктор завжди мешкає, коли приїздить до міста. "Скажіть йому також, — писав Пітер, — що я знову завітаю туди, коли повертатимуся додому через Лейден. Бідолашний хлопець, очевидячки, цілком певний, що "меестер" ту ж мить полетить рятувати його батька, але ж ми краще знаємо того старого добродія-грубіяна, — отже, можемо не сумніватися, що він ніколи не зробить такої речі. Добре було б відразу ж послати до них якого-небудь амстердамського лікаря, якщо, звичайно, юфроу[25] Брінкер погодиться прийняти когось іншого, опріч такого великого короля медиків, який є доктор Букман. — Знаєте, мамо, — додав Пітер, — я завжди вважав, що дім сестри моєї ван Генд досить тихий та нудний; але запевняю вас, — він тепер зовсім не такий. Сестра каже, що наша присутність зігріла його на цілу зиму. Брат ван Генд дуже привітний до нас усіх. Він каже, дивлячися на нас, що йому дуже хотілося б, щоб у його господі було повно своїх власних хлопчиків. Він обіцяв дозволити нам поїздити верхи на його породистих вороних конях. Він запевняє, що вони смирні, як кошенята, якщо не попускати їм поводи. Бен, як каже Якоб, чудово вміє їздити верхи, та й ваш син Пітер дещо тямить у тій справі; отже, сьогодні вранці ми з ним разом поїдемо верхи, як лицарі за давньої давнини. Брат ван Генд сказав, що коли ми обоє повернемося додому, він дасть Якобові свого англійського поні й добуде ще троє коней; і тоді вся наша команда пишною кавалькадою продефілює по місту із самим господарем на чолі. Він поїде на тому вороному коні, що прислав йому батько з Фрісландії. Чалий кінь моєї сестри, красень із довгим білим хвостом, закульгав, і зона не хоче сідати на іншого; а ні, то й вона поїхала б з нами. Я насилу заснув учора ввечері після того, як сестра сказала мені про цей план. Тільки думка про бідолашного Ганса Брінкера та його хворого батька стримувала мене… коли б не те, я заспівав би з радощів. Лудвіг уже дав нам і назву "Брукська кавалерія". Ми тішимо себе надією, що матимемо дуже імпозантний вигляд, особливо, коли поїдемо низкою — один за одним…"
Надії "Брукської кавалерії" справдилися. Мінгеер ван Генд швидко добув добрі коні; отже, всі хлопчики змогли покататися верхи, хоч і не було серед них таких вправних вершників, як Пітер та Бен. Вони досхочу надивилися на Гаагу; та й Гаага надивилася на них, похваляючи їх уголос — викриками галасливих хлопчаків та гавканням запряжних собак; похваляючи їх і нишком — поглядами ясних очей, які, не заглядаючи надто глибоко, блищали, зиркаючи на красеня Карла, та іскрилися сміхом, забачивши одного гладкого юнака з пухкими щоками, що двигтіли, коли він важко гйцав у сідлі, підскакуючи "гоп-гоп, гоп-гоп, гоп!"
Коли хлопчики повернулися додому, вони почали вихваляти величезну кахляну грубу у вітальні, одноголосно визнавши її за вельми корисну річ у господі: адже ж навколо неї можна було зібратися й погрітись, не боячися обпекти собі носа чи застудити спину. Груба була така велика, що вона, здавалось, огрівала цілий будинок. її чиста біла поверхня, з виглянсуваними мідяними кільцями, мала дуже привабливий вигляд. Невважаючи на те, невдячний Бен, — хоч він і добре зігрівся біля цієї груби й почував себе дуже вигідно, — вирішив поглузувати з неї у своєму наступному листі, написавши, що груба в Голландії обов'язково мусить скидатися на величезну снігову вежу, а ні, то ця країна не була б країною суперечностей.
Описувати все, що хлопчики бачили й робили того дня й наступного, значило б перетворити цю маленьку книжку на товстелезний том. Вони оглянули мідеплавильний завод, де вироблялися гармати; дивилися, як вогняна рідина ллється у форми, і спостерігали напівголих ливарників, які стояли в затінку, наче демони, що граються з полум'ям. Хлопчики захоплювалися величними громадськими будівлями та масивними приватними будинками, прекрасними вулицями та чудовим Босхом, що ним пишаються всі голландці, які люблять красу природи.