Навіщо ж морочити мені голову цілих дві години.
Старий у великодніх штанях розсердився, але паузи між реченнями не зменшувалися.
— Я — Фунт, — повторив він з особливим почуттям, — мені дев'яносто років. Я все життя відсиджував за когось. Такий мій фах — страждати за інших.
— А-а… То ви підставна особа?
— Так, — сказав старий, похитуючи з почуттям власної гідності головою. — Я зіцголова. Я завжди сидів. Я сидів за часів Олександра Другого "Освободителя", сидів за Олександра Третього "Миротворця", і за Миколи Другого "кривавого".
І старий поволі загинав пальці, перераховуючи царів.
— І в часи Керенського я теж сидів. За воєнного комунізму я, правда, не сидів зовсім. Зникла чиста комерція, не було роботи. Та зате як я сидів за непу! Як я сидів за непу! Це були кращі роки мого життя! За чотири роки я був на волі не більше трьох місяців. Я віддав заміж онучку, Голконду Овсіївну, і дав за неї концертне фортепіано, срібну пташку і вісімдесят карбованців золотими десятками. Де це все? Де приватний капітал? Де перше товариство взаємного кредиту? Де, я вас питаю, друге товариство взаємного кредиту? Де товариство на віру? Де акціонерні компанії зі змішаним капіталом? Де це все? Неподобство!
Ця коротка промова продовжувалась порівняно недовго — півгодини. Слухаючи Фунта, Паніковський розчулився. Він одвів Балаганова вбік і з повагою зашепотів:
— Одразу видно людину з колишніх часів. Таких тепер вже немає і скоро зовсім не буде.
І він люб'язно подав старому кухоль солодкого чаю. Остап перетяг зіцголову до свого начальницького столу, наказав зачинити контору і почав терпляче розпитувати одвічного в'язня, який віддавав своє життя "за друзі своя". Зіцголова говорив з насолодою. Коли б він не перепочивав так довго між своїми реченнями, можна було навіть сказати, що вія базікає безугавно.
— Ви не знаєте такого — Корейка Олександра Івановича? — запитав Остап, глянувши на папку з шнурками від черевиків.
— Не знаю, — відповів старий. — Такого не знаю.
— Аз "Геркулесом" ви мали справи?
При слові "Геркулес" зіцголова ледь помітно засовався. його легенького руху Остап навіть не помітив, але, коли б на його місці була перша-ліпша жилетка з кафе "Флоріда", яка знала Фунта з давніх-давен, наприклад, Валіадіс, то вона б подумала:
"Фунт страшенно розлютований, він просто в нестямі".
Як Фунту не знати "Геркулеса", коли останні чотири відсидки було пов'язано саме з цією установою! Біля "Геркулеса" годувалося кілька приватних акціонерних товариств. Було, наприклад, товариство "Інтенсивник". Головувати в ньому запросили Фунта. "Інтенсивник" дістав від "Геркулеса" солідний аванс на заготівлю чогось лісового — зіцголові не обов'язково було знати, чого саме. І одразу ж лопнув. Хтось згріб грошву, а Фунт сів на півроку. Після "Інтенсивника" виникло товариство на віру "Трудовий кедр", — зрозуміла річ, під головуванням благообразного Фунта. Зрозуміла річ, аванс у "Геркулесі" на поставку мореного кедра. Зрозуміла річ, несподіваний крах, хтось розбагатів, а Фунт відробляє платню голови, — сидить. Потім "Пилодопомога" — "Геркулес" — аванс — крах, — хтось щось згріб — відсидка. І знову: аванс — "Геркулес" — "Південний лісорубник" — для Фунта відсидка — комусь добрий куш.
— Кому ж? — допитувався Остап, походжаючи навколо старого. — Хто фактично керував?
Старий мовчки посмоктував з кухля чай і ледь підіймав важкі повіки.
— А хто його знає? — сказав він розпачливо. — Від Фунта все приховували. Я мусив лише сидіти, це ж мій фах. Я сидів за часів Олександра Другого, і за часів Третього, і за Миколи Олександровича Романова, і за Олександра Федоровича Корейського" з часи непу, до чаду непу, в розпалі чаду і після чаду. А зараз я без роботи і змушений носити великодні штани.
Остап ще довго виціджував з старого слівця. Він діяв як золотошукач, що без упину промиває тонни піску і бруду, аби знайти на дні кілька золотих крупинок. Він штовхав Фунта плечем, будив його, навіть лоскотав. Після всіх цих хитромудростей йому пощастило дізнатись, що, на думку Фунта, за всіма товариствами, які лопнули, без сумніву, приховується якась одна особа. Що ж до "Геркулеса", то з нього видоїли не одну сотню тисяч.
— У всякому разі,—додав зіцголова, — у всякому разі, цей невідомий суб'єкт — голова. Ви знаєте Валіадіса? Валіадіс цій людині пальця в рот не поклав би.
— А Бріан? — спитав Остап з посмішкою, згадавши пікейні жилетки біля колишнього кафе "Флоріда". — Поклав би Валіадіс пальця в рот Бріану? Як ви гадаєте?
— Нізащо! — відповів Фунт. — Бріан — це голова.
Три хвилини він беззвучно ворушив губами, а потім додав:
— Гувер — це голова. І Гінденбург — голова. Гувер і Гінденбург — це дві голови.
Остапові стало лячно. Найстаріша з пікейних жилеток загрузла в трясовині високої політики. З хвилини на хвилину вона могла заговорити про пакт Келлога або ж про іспанського диктатора Прімо-де-Рівера, і тоді ніякі сили не могли б відвернути її увагу від цього поважного заняття. Вже в очах старого з'явився ідіотський блиск, вже над жовтуватим накрохмаленим комірцем заходив кадик, провіщаючи народження нового речення, коли Бендер викрутив електричну лампочку і кинув її на підлогу. Лампочка розилася з холодним тріском рушничного пострілу. І лише ця подія відвернула увагу зіцголови від міжнародних справ. Остап одразу ж скористався з цього.
— Але з ким-небудь із "Геркулеса" ви все ж таки бачились? — запитав він. — У справі авансів?
— Зі мною мав справу лише геркулесівський бухгалтер Берлага. Він був у них на жалуванні. А я нічого не знаю. Від мене все приховували. Я потрібен людям тільки для відсидки. Я сидів за царату, і в часи соціалізму, і за гетьмана, і за французької окупації. Бріан — це голова.
З старого не можна було нічого більше видушити. Але й те, що було сказано, давало можливість розпочати розшуки.
"Тут відчутна лапа Корейка", — подумав Остап.
Начальник Чорноморської філії Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит сів до столу й переніс промову зіцголови Фунта на папір. Його роздуми про взаємини Валіадіса й Бріана він не записав.
Перший аркуш підпільного слідства про підпільного мільйонера було занумеровано, проколено в належних місцях і підшито до справи.
— Ну то як, будете брати голову? — запитав старий, одягаючи заштопану панаму. — Я бачу, що вашій конторі потрібен голова. Я беру недорого: сто двадцять карбованців щомісяця на волі і двісті сорок — у тюрмі. Сто процентів прибавки на шкідливість.
— А що ж, візьмемо, — сказав Остап. — Подайте заяву уповноваженому в оправі копит.
Розділ XVI
ЯРБУХ ФЮР ПСИХОАНАЛІТИК
Робочий день у фінансово-обліковому відділі "Геркулеса" почався, як завжди, рівно о дев'ятій.
Вже Кукушкінд підняв полу піджака, щоб протерти нею скельця своїх окулярів, а заодно повідомити співробітникам про те, що робити в банкірській конторі "Сікоморський і Цесаревич" було. куди спокійніше, ніж у геркулесівському содомі: вже Тезоіменитський перекрутився на своїй гвинтовій табуретці до стіни і простяг руку, щоб зірвати листок календаря, вже Лапідус-молодший роззявив рота на шматок хліба, намазаний форшмаком з оселедця, коли двері розчинились і на порозі з'явився ніхто інший, як бухгалтер Берлага.
Це несподіване антре викликало у фінобліковому залі збентеженість. Тезоіменитський послизнувся на своїй гвинтовій тарілочці, і календарний листок, може, вперше за три роки, залишився не зірваним. Лапідус-молодший забув вкусити бутерброд і рухав порожніми щелепами. Дрейфус, Чеважевська і Сахарков безмірно здивувались. Корейко підвів голову і одразу ж схилив. А старий Кукушкінд мерщій одягнув окуляри, навіть не протерши їх, чого за тридцять років службової діяльності з ним не бувало ніколи. Берлага, ніби нічого й не сталося, сів за свій стіл і, не відповідаючи на ледь помітну посмішку Лапідуса-молодшого, розкрив свої книги.
— Як здоров'я? — нарешті-таки запитав Лапідус. — П'яточний нерв?
— Все минулося, — відповів Берлага, не підводячи голови. — Я навіть не вірю, що такий нерв у людини є.
До обідньої перерви весь фіноблік не міг всидіти на своїх табуретках і подушечках; всіх мучила цікавість. І коли залунав авральний дзвінок, верхівка рахівничого світу оточила Берлагу. Але втікач майже не відповідав на запитання. Він відвів убік чотирьох найвірніших, переконавшись, що поблизу немає нікого стороннього, розповів їм про свої незвичайні пригоди у божевільні. Свою розповідь бухгалтер-втікач супроводив великою кількістю мудрованих висловів і різноманітних вигуків, які тут не наводяться з метою збереження складності розповіді.
РОЗПОВІДЬ БУХГАЛТЕРА БЕРЛАГИ, ЩО ЯК ВЕЛИКУ ТАЄМНИЦЮ РОЗКАЗАВ БОРИСОХЛЄБСЬКОМУ, ДРЕЙФУСУ, САХАРКОВУ І ЛАПІДУСУ-МОЛОДШОМУ ПРО ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ 3 НИМ У БОЖЕВІЛЬНІ
Як вже повідомлялось, бухгалтер Берлага втік до божевільні, побоюючись чистки. В цьому лікувальному закладі він мав намір пересидіти тривожний час і повернутися до "Геркулеса". коли грім затихне і вісім товаришів з сіренькими очима перекочують до сусідньої установи.
Все це діло облагодив йому шуряк. Він дістав книжку про звички і поводження душевнохворих і після довгих сперечань, яку саме обрати манію, вирішили спинитися на манії величі.
— Тобі нічого не доведеться робити, — токмачив йому шуряк, — ти лише мусиш усім і кожному кричати на вухо: "Я Наполеон!", або: "Я Еміль Золя!", чи "Магомет!", якщо хочеш.
— А віце-короля Індії можна? — довірливо запитав Берлага.
— Можна, можна. Божевільному все можна. Отже — віце-король Індії?
Шуряк говорив так авторитетно, ніби він принаймні був молодшим ординатором психолікарні. Насправді ж це був скромний агент, що розповсюджував розкішні підписні видання Держвидаву, і від колишньої комерційної величі в його скриньці зберігся лише віденський капелюх-"котелок" на білій шовковій підкладці.
Шуряк побіг до телефону викликати карету, а новий віце-король Індії скинув толстовку, порвав на собі мадеполамову сорочку і про всяк випадок вилив на голову пляшечку кращого копірувального залізо-галусового чорнила першого сорту. Потім ліг животом на підлогу і, не чекаючи приходу санітарів, почав викрикувати:
— Я всього-на-всього віце-король Індії. Де мої вірні наїби, магараджі, мої абреки, мої кунаки, мої слони?
Слухаючи це марення величі, шуряк скрушно похитував головою.