Три…
Але, перше ніж чорний лакований молоточок ударив об фанерну кафедру, Остап повернувся, кинув догори руку і тихо сказав:
— Двісті.
Всі голови повернулись у бік концесіонерів. Картузи, кепки, кашкети й капелюхи зарухались. Аукціоніст підняв збуджене обличчя і глянув на Остапа.
— Двісті, раз, — сказав він, — двісті, в четвертім ряду праворуч, два. Нема більше охочих торгуватися? Двісті карбованців, гарнітур горіховий з палацу з десяти предметів. Двісті карбованців — три, в четвертім ряду праворуч.
Рука з молоточком повисла над кафедрою.
— Мамо! — сказав Іполит Матвійович голосно.
Остап, рожевий і спокійний, посміхався. Молоточок упав, бренькнувши небесним звуком.
— Продано, — сказав аукціоніст. — Панночко! У четвертім ряду праворуч.
— Ну, директоре, ефектно? — запитав Остап. — Що б, цікаво знати, ви робили без технічного керівника?
Іполит Матвійович щасливо ухнув. До них риссю наближалась панночка.
— Ви купили стільці?
— Ми! — скрикнув Іполит Матвійович, що довгий час стримував себе. — Ми, ми. Коли їх можна буде взяти?
— А коли хочете. Хоч зараз!
Мотив: "Никаєте, туди-сюди блукаєте" шалено стрибав у голові Іполитові Матвійовичу. "Наші стільці, наші, наші, наші!" Про це кричав увесь його організм: "Наші!" — кричала печінка, "Наші!" — в тон підтверджувала сліпа кишка.
Він так зрадів, що у нього у вельми несподіваних місцях застукотіли пульси. Все це вібрувало, гойдалось і тріщало під навалою нечуваного щастя. Перед очима манячив, наближаючись до Сен-Готарду, поїзд. На одкритій площадці останнього вагона стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов у білих штанах і курив сигару. Едельвейси тихо падали йому на голову, знов прикрашену блискучою алюмінієвою сивизною. Він мчав в Едем.
— А чому ж двісті тридцять, а не двісті? — почув Іполит Матвійович.
Це говорив Остап, крутячи в руках квитанцію.
— Сюди зараховано п'ятнадцять процентів комісійного збору, — одказала панночка.
— Ну, нічого не вдієш! Беріть!
Остап витяг портмоне, відрахував двісті карбованців і повернувся до головного директора підприємства:
— Викладайте тридцять карбованців, голубе, та мерщій: не бачите — дамочка жде. Ну?
Іполит Матвійович не зробив жодного руху, щоб дістати гроші.
— Ну? Що ж ви на мене дивитесь, як солдат на вошу? Очманіли від щастя?
— У мене немає грошей, — пробурмотів нарешті Іполит Матвійович.
— У кого нема? — запитав Остап дуже тихо.
— У мене.
— А двісті карбованців?!
— Я… м-м-м… з-загубив.
Остап глянув на Вороб'янінова, швидко оцінив мерхлість його обличчя, зелень щік і збухлі мішки під очима.
— Дайте гроші! — прошепотів він з ненавистю. — Стара наволоч!
— Так ви будете платити? — запитала панночка.
— Одну хвилиночку, — сказав Остап, чарівно посміхаючись, — маленька заминка.
Була ще крихітна надія. Можна було умовити заждати з грошима.
Тут Іполит Матвійович, отямившись, розбризкуючи слину, увірвався в розмову.
— Дозвольте! — загаласував він. — Чому комісійний збір? Ми нічого не знаємо про такий збір! Треба попереджати. Я відмовляюсь платити ці тридцять карбованців.
— Гаразд, — сказала панночка лагідно. — Я зараз усе влаштую.
Взявши квитанцію, вона понесла до аукціоніста і сказала йому кілька слів. Аукціоніст одразу ж підвівся. Борода його виблискувала під світлом електричних ламп.
— За правилами аукціонного торгу, — дзвінко заявив він, — особа, що відмовляється сплатити повну суму за куплену річ, повинна залишити зал. Торг на стільці скасований.
Здивовані друзі сиділи непорушно.
— Прошу вас! — сказав аукціоніст.
Ефект був надзвичайний. Серед публіки злобно сміялись. Остап все-таки не вставав. Таких ударів він не зазнавав давно.
— Про-шшу вас!
Аукціоніст співав голосом, що не допускав ніяких заперечень.
Сміх у залі підскочив ще вище.
І вони пішли. Рідко хто виходив з аукціонного залу з таким гірким почуттям. Першим ішов Вороб'янінов. Зігнувши прямі кістляві плечі, в підкороченому піджачку і недоладних баронських чоботах, він ішов, як журавель, почуваючи за собою теплий, дружній погляд великого комбінатора.
Концесіонери зупинились у кімнаті, сусідній з аукціонним залом. Тепер вони могли дивитися на торг тільки крізь скляні двері. Вхід туди був уже заборонений. Остап дружньо мовчав.
— Що за обурливі порядки, — полохливо забурмотів Іполит Матвійович, — справжнісіньке неподобство! У міліцію на них треба скаржитись.
Остап мовчав.
— Ні, справді, це ч-чорт зна що таке! — шаленів Вороб'янінов. — Деруть з трудящих утридорога. Їй-богу… За якісь потерті-перетерті десять стільців двісті тридцять карбованців. З глузду з'їхати можна.
— То правда, — дерев'яно сказав Остап.
— Правда? — перепитав Вороб'янінов. — З глузду з'їхати можна!
— Можна.
Остап підійшов до Вороб'янінова впритул і, оглянувшись в усі боки, дав предводителеві короткого, дужого і непомітного для стороннього ока стусана у бік.
— От тобі міліція! От тобі дорожнеча стільців для трудящих усіх країн! От тобі нічні прогулянки до дівчат! От тобі сивина в бороду! От тобі біс у ребро!
Іполит Матвійович за весь час екзекуції не зронив жодного звуку.
Збоку могло видатись, що шанобливий син розмовляє з батьком, тільки батько занадто жваво трясе головою.
— Ну, тепер геть з-перед моїх очей!
Остап повернув спину до директора підприємства і почав дивитися в аукціонний зал. За хвилину він оглянувся. Іполит Матвійович все ще стояв позаду виструнчившись.
— О, то ви ще тут, душа товариства? Геть! Ну?
— Това-аришу Бендер, — благально мовив Вороб'янінов. — Товаришу Бендер!
— Іди! Іди! І до Іванопуло не приходь! Вижену!
— Това-аришу Бендер!
Остап не оглянувся. У залі сталася подія, яка так зацікавила Бендера, що він прочинив двері і почав прислухатися.
— Все пропало! — пробурмотів він.
— Що пропало? — запобігливо спитав Вороб'янінов.
— Стільці окремо продають, от що. Може, хочете придбати? Будь ласка. Я вас не держу. Тільки навряд чи пустять вас. Та й грошей у вас, здається, не густо.
А тим часом в аукціонному залі відбувалось ось що: аукціоніст, відчувши, що вибити з публіки двісті карбованців одразу не вдасться (надто велика сума для дрібноти, що залишилася в залі), вирішив добути ці двісті карбованців шматками. Стільці знову пішли в торг, але уже розбиті на партії.
— Чотири стільці з палацу. Горіхові. М'які. Роботи Гамбса. Тридцять карбованців. Хто більше?
До Остапа швидко повернула вся його рішучість і холоднокровність.
— Ну, ви, дамський улюбленець, стійте тут і нікуди не рипайтесь. Я за п'ять хвилин прийду. А ви тут дивіться, хто і що. Щоб жоден стілець не втік.
У голові Бендера склався план, єдино можливий за тих тяжких умов, в яких вони опинилися.
Він вибіг на Петровку, попрямував до найближчого асфальтового казана і розпочав ділову розмову з безпритульними.
Він, як і обіцяв, вернув до Іполита Матвійовича через п'ять хвилин. Безпритульні стояли напоготові біля входу в аукціон.
— Продають, продають, — зашепотів Іполит Матвійович. — чотири і два уже продали.
— Це ви удружили, — сказав Остап, — радійте. У руках все було, розумієте — в руках. Та хіба ви можете це зрозуміти?
У залі лунав скрипучий голос, дарований від природи самим тільки аукціоністам, круп'є і склярам.
— З половиною, ліворуч. Три. Ще один стілець із палацу. Горіховий. Цілком справний. З половиною, прямо. Раз — з половиною, прямо.
Три стільці були продані поодинці. Аукціоніст оголосив продаж останнього стільця. Злоба душила Остапа. Він знову напався на Вороб'янінова. Образливі репліки його були сповнені гіркоти. Хто знає, до чого дійшов би Остап у своїх сатиричних вправах, якби його не урвав мужчина в костюмі лодзінських коричневих тонів, швидко підійшовши до них. Він розмахував пухкими руками, нахилявся, підскакував і відскакував, наче грав у теніс.
— А скажіть, — поквапно запитав він Остапа, — тут справді аукціон? Так? Аукціон? І тут справді продають речі? Чудово!
Незнайомий одскочив, і на обличчі його заграло безліч усмішок.
— Тут справді продають речі? І справді можна дешево купити? Високий клас! Дуже, дуже! Ах!..
Незнайомий, вихиляючись товстенькими стегнами, промчав у зал повз приголомшених концесіонерів і так швидко купив останній стілець, що Вороб'янінов тільки крякнув. Незнайомий з квитанцією в руках підбіг до прилавка видачі.
— А скажіть, стілець можна зараз узяти? Чудово! Ах!.. Ах!..
Без угаву мекаючи і весь час перебуваючи в русі, незнайомий навантажив стілець на візника і помчав. Слідом за ним біг безпритульний.
Поволі розійшлись і роз'їхались усі нові володарі стільців. За ними мчали неповнолітні агенти Остапа. Пішов і він сам. Іполит Матвійович боязко ішов позад нього. Сьогоднішній день видавався йому сном. Все сталося швидко і зовсім не так, як гадалося.
На Сивцевому Вражку святкували весну роялі, мандоліни і гармоніки. Вікна були розчинені навстіж. Квітники в глиняних горщиках товпились на підвіконнях. Огрядний чоловік, з розхристаними волохатими грудьми, в підтяжках, стояв біля вікна і спрагло співав. Вздовж стіни повагом пробирався кіт. У продуктових ятках палали гасові лампочки.
Біля рожевого будиночка прогулювався Коля. Угледівши Остапа, що йшов попереду, він ґречно йому уклонився і підійшов до Вороб'янінова. Іполит Матвійович щиро привітав його. Коля, однак, не гаяв часу.
— Добрий вечір, — рішуче сказав він і, не в силі стриматись, ударив Іполита Матвійовича в ухо.
Водночас Коля виголосив досить ницу, на думку свідка цієї сцени Остапа, фразу:
— Так буде з усіма, — сказав Коля дитячим голосом, — хто зазіхне…
На що саме зазіхне, Коля не договорив. Він став навшпиньки і, заплющивши очі, ляснув Вороб'янінова по щоці.
Іполит Матвійович підняв лікоть, але не посмів навіть писнути.
— Отак його! — притакував Остап, — а теперь по шиї. Двічі, Так. Нічого не вдієш. Іноді доводиться яйцям вчити знахабнілу курку… Іще разок… Так. Не соромтесь. По голові більше не бийте. Це найслабше його місце.
Якби старгородські змовники бачили гіганта мислі і батька російської демократії в цю критичну для нього хвилину, то, слід гадати, таємний Союз меча і рала припинив би своє існування.
— Ну, здається, досить, — сказав Коля, ховаючи руку в кишеню.
— Іще один разок, — благав Остап.
— Ну його к чорту! Буде знати іншим разом!
Коля пішов. Остап піднявся до Іванопуло і глянув униз.