Маслаки стирчали з-під шкіри, в*ялі м'язи збиралися на стегнах широкими пласкими складками, біля колін з наростами стовбурчилась ріденька довга шерсть. Хомут, на якому зовсім не лишилося повстяної підкладки, до крові розтер холку, а боки нещасної тварини були посмуговані ударами батога, неначе вкриті зарубками. Голова тієї конячини — то була суща поема скорботи і страждання. Очі провалились у глибокі, ніби вирізьблені скальпелем западини. Застиглий задумливий погляд тих синктатих очей виражав похмуру покірність загнаної тварини. В ньому сумовито блимала байдужість до будь-яких ударів, байдужість, що походила від усвідомлення марності зусил, бо шмагання батогом уже не могло викресати в цій істоті іскпи життя. М'які вуха — одне з них було розсічене — жаліснр Метлялися в ритмі нерівної ходи. Пасмо гриви — колись вона була білою, а тепер пожовтіла — заплуталось у гнуздечці, яра розтирала своїми ременями випнуті від худорби, кісудявї щелепи. Кінь важко дихав, з ніздрів у нього текло, а худі ясна шкірились у якійсь неприємній гримасі.
По білій з рудими цятками шерсті тягнулися вдтьоки вДд поту, наче смуги від дощу на потинькованій стіні; ціт збирався внизу на череві, склеюючи клоччя шерсті, стікав на задні ноги і, змішуючись із гряззю, вкривав їх бридким ле-пом. Трудно було уявити сумніше видовисько — шкапа, яка в Апокаліпсисі везла Смерть, видалася б баским скакуном поряд 8 цією бідолашною твариною, лопатки якої з кожним кроком наче розвалювались, а страдницькі очі немов благали як про велике милосердя, щоб шкуродер ударом обуха прикінчив її. Ставало холодніше, # кінь плентав, окутаний парою, що здіймалася від його боків та ніздрів.
На возі їхали тільки три жінки. Чоловіки, щоб легше було горопашній клячі, йшли пішки, вапросто поспіваючи за нею і навіть випереджаючи. Говорити було нічого, всіх мучили сумні думки, і води йшли мовчки, кожен окремо, щільніше кутаючись у плащ.
Сігоньяк, занепадаючи духом, майже шкодував, що не зостався у занедбаному замку своїх предків, бо, певно, лучче вже було б померти з голоду під своїм стертим гербом, у тиші й самотині, аніж терпіти злигодні, скитаючись отак по дорогах із цими нетягами.
Він згадував доброго П'єра, Баярда, Міро та Вельзевула — вірних своїх товаришів по недолі. Серце йому стискалось, а до горла нервовим спазмом підступало ридання; та ось барон глянув на Ізабеллу, яка, закутавшись у довгу накидку, сиділа спереду на возі, і йому стало веселіше. Дівчина всміхалася до нього; здавалось, вона не журилася цією бідою — її душа була вдоволена, а що важили поряд з тим тілесні страждання і тяготи?
Довколишній краєвид не міг розвіяти похмурого і сумного настрою. На передньому плані видніли скорчені, мов у судомі, стовбури старих, пошарпаних, кривих, обрізаних берестів, чорні гілки яких вимальовувались химерним плетивом на тлі жовто-сірого неба з низькими, набряклими снігом хмарами, крізь які ледь сочилося блякле світло; а далі тягнулись голі поля, впираючись на обрії в лисі пагорби або рудуваті смуги лісу. Інколи траплялися хатки — біліли, ніби цятки крейди, за тонким жердям огорож, над ними вилися легенькі струмені диму. Вимитий дощами ярок довгим шрамом прорізав землю. Весною ця рівнина, одягнена в зелені шати, певно, була гарна, тепер же, під сірим покривалом зими, вона мала одноманітний, убогий і смутний вигляд. Час від часу стрічався нужденний, обірваний селянин, а то шкандибала, зігнувшись під в'язкою хмизу, якась бабця, та це не оживляло пустелі, навпаки — підкреслювало безлюддя її. Здавалося, що справжні жителі тут — сороки, які скакали по чорній землі, задравши хвости, схожі на згорнуті віяла. Побачивши воза, вони голосно скрекотали, немов обмінюючись своїми думками про акторів, і глузливо стрибали перед ними — злі, безсердечні птахи, байдужі до злигоднів убогого люду.
Свистав пронизливий північний вітер, дуючи так, що благенькі плащі наче прилипали до тіла, червоними пальцями шмагав акторів по обличчю. Скоро з вітром появилися лапаті сніжинки — летіли, наскакуючи одна на одну, кружляли, то здіймаючись угору, то спускаючись униз, ніби хотіли впасти на землю або хоч зачепитися за щось і не могли, такий сильний почався буревій. А тоді пішов густий сніг, засліплюючи подорожніх, білою пеленою затуляючи перед ними світ. У цій сріблястій каламуті навіть найближчі предмети втрачали свої звичайні обриси, і їх трудно було розрізнити.
— Далебі, наче небесна хазяйка скубе там гусей і витрушує на нас пух із свого фартуха,— озвався Педант, ідучи за каретою, щоб трохи сховатись од вітру.— Гусятина сподобалася б мені більше, я б охоче з'їв добрий шмат, навіть без цитрини і прянощів.
— Ба, навіть без солі! — додав Тиран.— Бо мій шлунок уже геть забув про яєчню, глузливо і облудно названу сніданком,— я її проковтнув уранці, хоч то була пряженя з яєць, яиї аж пищали, коли їх розбивали об сковороду, а потім з неї стирчали дзьобики.
Сігоньяк теж ішов позаду балагули, і Педант звернувся до нього:
— От чортова погода! Мене, пане барон, просто жаль бере, коли я дивлюся на вас,— ви поділяєте з нами всі наші злигодні. Але ці труднощі скоро минуть, ми хоч і повільно їдемо, а все одно наближаємось до Парижа.
— Не такий уже я пестунчик, щоб злякатися якогось там снігу. А от бідолашних жінок мені шкода — їм доводиться, незважаючи на свою слабість, терпіти всякі труднощі та знегоди, як найманим воякам у поході.
— Вони до всього звикли, і те, що було б нестерпним для жінок з вищого світу й городянок, їм не завдає особливих прикрощів.
Буря дужчала. Гнаний вітром сйіг білими димками курів понад землею, зупиняючись тільки тоді, коли попереду виростала якась перепона — схил пагорка, купа каміння, огорожа, насип біля канави. Там він затримувався, напрочуд швидко збирався в купу і пересипався на другий бік тимчасової перешкоди. А бувало, підхоплений вихором, круто здіймався в небо і падав звідти густим потоком, який одразу ж розвіювала буря. Навіс тріпотів од вітру, Ізабелла, Серафіна та Леонарда забились у найдальший куток, заховалися за тюками, але й там їх за кілька хвилин замела біла пороша.
Ошелешений різкими поривами сніговію, кінь ледве плен-тав. Він важко дихав, боки йому, ходили ходором, копита на кожному кроці ковзались. Тиран, ідучи рядом, узяв його за гнуздечку й підтримував сильною рукою. Педант, Сігоньяк та Скапен штовхали воза. Леандр ляскав батогом, підбадьорюючи бідолашну худобину: бити її могла б хіба що надто жорстока людина. А Матамор трохи відстав — через свою надзвичайну худорбу він був такий легкий, що просто не міг іти проти вітру, хоча й понапихав у кишені жорстви, а в кожну руку взяв по каменюці.
Віхола шаленіла дедалі дужче, крутячи білі снігові клуби, здіймаючи їх, наче піняві хвилі. Вона так розгулялася, що актори, хоча й поспішали добратись до села, змушені були зупинитись і поставити воза проти вітру, Бідолашна шкапа геть знемогла, тягнучи його, ноги у неї закостеніли, мокра від поту шкура парувала і тремтіла; крапля крові поблискувала біля ніздрів, розширених від ядухи, очі набували склистого відтінку. Ще одне зусилля, і конячина повалилася б мертва.
Чого в темряві буває моторошно — зрозуміти нетрудно* морок породжує всілякі страхіття. А от білий жах збагнути майже неможливо. Тим часом що могло бути загрозливішим від того становища, в якому опинилися бідолашні актори, бліді від голоду, посинілі від холоду, засліплені снігом і загублені десь на дорозі серед запаморочливої віхоли. Всі скулились під навісом, тулячись одне до одного, щоб було хоч трохи тепліше. Нарешті хуга вщухла, сніг, кружляючи в цо* вітрі, падав на землю вже повільніше. Все довкола, скільки сягало око, було вкрите сріблястим саваном.
— А де ж це Матамор? — запитав Блазіус— Чи вітер часом не заніс його на місяць?
— Справді,— докинув Тиран,— щось його не видно. Мо" же, задрімав десь тут під декораціями. Агов, МатамореЦ Озовися, якщо не спиш!
Матамор не озвався. Під купою старих полотнищ ніщо не ворухнулось.
— Гей, Матаморе! — знову гукнув Тиран таким гучним трагедійним басом, що розбудив би сімох сплячих отроків разом з їхнім собакою.
— Ми його не бачили,— сказали актриси,— але віхола засліплювала очі, то ми не дуже й турбувалися, думали, що він десь близько біля воза.
— Чорт! — буркнув Блазіус.— Це дивно! Щоб, бува, не сталося з ним чого лихого.
— Мабуть, під час хурделиці він заховався десь за деревом,— сказав Сігоньяк,— і тепер от-от дожене нас.
Вирішили кілька хвилин зачекати, а потім вирушати на розшуки. На дорозі піхто не появлявся, хоч людську постать на такому білому тлі було б видно навіть у сутінку і з досить далекої відстані. Після короткого грудневого дня швидко настала ніч, одначе було не дуже темно. Білизна снігу змагалася з небесною пітьмою, і здавалось, ніби довкола щось чудернацько перевернулось і світло йде не згори, а знизу, від землі. Обрій не губився в туманній далині, а був чітко окреслений білим пругом. Засніжені дерева вимальовувались, мов дивовижні лисиці на шибках, пушистий сніг час від часу зривався з гілок і падав, розсипаючись сніжинками, схожими проти чорної нічної пелени на срібні слізки похоронного покрову. То було видовисько, сповнене глибокої печалі; десь далеко завив собака, мовби хотів голосом своїм передати скорботність краєвиду, його глибоку зажуру. Часом здається, що природа, стомившись німотою, виражає свої таємні жалі то схлипуванням вітру, то стогоном тварин.
Усі знають, яку тугу навіює серед нічної тиші таке розпачливе завивання, немовби викликане появою привидів, не-> помітних для людського ока. Тварина інстинктом своїм, пов'язаним з душею природних явищ, передчуває лихо і оплакує його раніше, ніж воно стає явним. У тому витті-риданні звучить боязнь майбутнього, страх перед смертю й безпорадність перед надприродним. Немає такого сміливця, який, слухаючи його, не відчув би тривоги, мороз іде по тілу від цього зойку, як від того подуву, що про нього згадує Іов 8.
Завивання стало чути ближче, й незабаром усі побачили здоровенного чорного пса, який сидів на снігу посеред рівнини і, піднявши морду, вив, немовби полоскав собі горло тим жалібним голосінням.
— Мабуть, з— нашим бідолашним товаришем щось трапилось! — вигукнув Тиран.— Цей клятий звір виє, як по небіжчику.
У жінок серце стислося від похмурого передчуття, і всі вони побожно перехрестились.