Овід

Я не довго була в Романьї, але й те, що я бачила, справило таке вра­женн, ніби там насильство увійшло або входить у механічну звичку.

— Все-таки це краще, ніж механічна звичка до по­кірливост і послуху.

— Я не згодна. Всі механічні звички погані, раб­ськ, а ця, крім усього іншого, ще й виховує у людях жорстокість. Звичайно, якщо, по-вашому, мета роботи революціонера полягає в тому, щоб вирвати в уряду деякі поступки, то таємна організація і ніж повинні здаватися вам найкращими знаряддями боротьби: уряди цих країн нічого іншого так не бояться. Але коли ви, як і я, вважаєте, що перемогти уряд — це ще не мета, а засіб, що веде до мети, і що головна мета — змінити відносини між людьми,— ви змушені будете по-іншому братися до роботи.

Привчаючи лю­де зневажати кров, ви зменшуєте цінність людського життя.

— А цінність релігії?

— Я не розумію. Він посміхнувся.

— Ми з вами по-різному визначаємо корінь зла. Для вас він — в недооцінці людського життя.

— Вірніше — священності людського життя.

— Як хочете. Для мене головна причина наших злигоднів і помилок полягає в хворобі розуму, що на релігією.

— Ви маєте на увазі якусь певну релігію?

— О ні! Це питання зовнішніх симптомів. Сама хвороба проявляється в релігійному напрямку розуму, в настійній потребі створити фетиш, обожнювати його, впасти ниць і поклонятися перед ним. Байдуже, чи це буде Ісус, чи Будда, чи священне дерево. Ви, звичайно, не згодні зі мною. Ви можете бути атеїстом, або агностиком, або ким хочете, але я відчую ваш релігійний темперамент за п'ять ярдів. Зрештою, да­ремн сперечатись про це. Та ви помиляєтесь, вва­жаюч, що я — один з тих, хто дивиться на вбивство лише як на засіб усунення негідників-чиновників. Кі­нец кінцем, для мене це засіб — і при тому найкра засіб — підірвати авторитет церкви, привчаючи народ дивитися на церковних агентів, як і на інших паразитів.

— І коли ви доб'єтесь цього, і коли ви розбудите дикого звіра, що спить у народі, і натравите його на церкву,— тоді...

— Тоді я найду справу, заради якої варто жити.

— Про цю справу ви говорили кілька днів тому?

— Так, про неї.

Вона затремтіла і відвернулась.

— Ви розчарувалися в мені? — запитав він, дивля­чис на неї і посміхаючись.

— Ні, не це. Я... мені здається, я трохи боюсь вас.

За хвилину вона знову повернулась до нього і ска­зал звичайним діловим голосом:

— Це марна суперечка. Наші вихідні положення дуже відрізняються. Зі свого боку, я вірю в пропаган­д, пропаганду і ще раз пропаганду і у відкрите по, коли воно можливе.

— Отже, повернемось до питання про мій план; він частково пов'язаний з пропагандою, а в основно з повстанням.

— Так?

— Як я вже казав вам, у Романьї є багато охочих пристати до венеціанців.

Ми ще не знаємо, коли саме вибухне повстання. Можливо, лише восени або взим­к, але волонтери ‘ в Апеннінах мають бути озброє­н і завжди готові до виступу. Я взявся таємно пере­правит для них у Папську область зброю та бойові припаси...

— Чекайте. Як можете ви спільно працювати з ре­волюціонерам Ломбардії і Венеції, коли всі вони при­бічник нового папи? Вони стоять за ліберальні ре­форм і йдуть рука в руку з прогресивною частиною клерикалів. То як може такий непримиренний ворог церкви, як ви, бути з ними заодно?

Він знизав плечима.

— Що мені до того, що вони тішаться ганчір'яною

лялькою! Аби робили своє діло. Звичайно, вони ви­ступлят під прапором папи.

Але раз це все-таки буде

повстання, то мені однаково. Кожний дрюк годиться

на собаку, і кожний бойовий заклик хороший, коли

ним можна підняти народ проти австрійців.

— Якої ж участі хочете ви від мене?

— Головне, допомогти мені переправити зброю че­ре кордон.

— Але як я можу це зробити?

— Саме ви й зробите це якнайкраще. Я хочу ку

пити зброю в Англії, але звідти її ніяк не можна ввез­т ні в один з портів Папської області. Доведеться

Волонтер — доброволець.

привезти в Тоскану, а далі переправити через Апен­нін.

— Тобто замість одного кордону перебиратися аж через два?

— Так, але іншого шляху немає. Не можна про­везт контрабандою великий транспорт через нетор­говельни порт. Нам аби тільки перевезти зброю че Тоскану, а з папським кордоном я б уже якось управився. Мої товариші знають кожну стежку в го­ра; і в нас там багато схованок. Транспорт має йти морем до Ліворно, і тут головна перепона. Я не знаю тамтешніх контрабандистів, а ви, мабуть, знаєте.

— Дайте мені трохи подумати.

Джемма сперлась ліктем на коліна і схилила го­лов, підперши рукою підборіддя.

Через кілька хви вона глянула на Овода.

— Можливо, що тут я зможу вам трохи допомог­т,— сказала вона.— Але перш ніж ми почнемо гово­рит далі, я хочу у вас щось спитати. Можете ви мені дати слово, що ця справа не зв'язана з яким-небудь убивством або таємним насильством?

— Звичайно. Хіба я запропонував би вам узяти участь у справі, якій ви не співчуваєте?

— Коли вам треба дати остаточну відповідь?

— Часу зараз гаяти не можна, але я дам вам кіль­к днів подумати.

— Ви вільні в суботу ввечері?

— Чекайте... сьогодні четвер... так, вільний.

— То приходьте в суботу. Я все це добре обмір­ку і тоді вже скажу напевне.

У неділю Джемма послала до комітету флорентій­сько філії партії Мадзіні заяву про те, що вона хоче взяти на себе одну політичну роботу і кілька місяців не зможе виконувати своїх звичайних обов'язків, за які вона досі відповідала перед організацією.

Це викликало у комітеті деякі здивування, але ні­хт не заперечував. Джемму знали в партії вже кіль­к років як людину розсудливу, і всі розуміли, що коли синьйора Болла зважилась на цей несподіваний вчинок, то, певно, має на те ґрунтовні підстави.

Мартіні вона одверто призналася, що збирається допомогти Оводові в одній "прикордонній роботі". Вона виговорила собі право сказати це своєму дав­ньом другові, бо не хотіла, щоб між ними виникло якесь непорозуміння або неприємне почуття таємни­ц, їй здавалося, що вона повинна була дати йому цей доказ довір'я. Він не сказав їй ні слова. Але вона бачила, що новина боляче вразила його.

Вони сиділи в неї на терасі і дивилися поверх червоних дахів на Ф'єзоле. Після довгої мовчанки Мартіні підвівся і почав ходити по терасі, заклавши в кишені руки й насвистуючи. Це в нього завжди було ознакою хвилювання. Джемма мовчки дивилася на нього.

— Чезаре, вас непокоїть моя участь у цій спра­в,— промовила вона нарешті.— Мені шкода, що ви так засмутились, але я мушу робити так, як вважаю за справедливе.

— Мене непокоїть не сама справа,— похмуро від­пові він. — Я нічого про неї не знаю, і, очевидно, там усе гаразд, раз ви згодились узяти в ній участь.

Але я не довіряю цій людині.

— Мені здається, ви не розумієте Овода. Я теж не розуміла, поки не взнала трохи краще. Може, він і не зовсім гарна людина, але далеко не така пога­н, як ви думаєте.

— Дуже можливо.

Мартіні; ще кілька хвилин ходив по терасі. Потім враз спинився коло Джемми.

— Джеммо, відмовтеся! Відмовтеся, поки не пізно! Він затягне вас у такі діла, що ви потім пожалієте.

— Чезаре,— лагідно промовила вона,— ви не ду­маєт над тим, що говорите!

Ніхто нікуди мене не затягає. Я зважилася на це по своїй волі і добре все обміркувала. Я знаю, у вас особиста неприязнь до Овода. Але ми зараз говоримо не про людину, а про політичну роботу.

— Джеммо, відмовтеся! Цей чоловік небезпечний, потайний, жорстокий, не зупиняється ні перед чим... і він кохає вас."

Вона жахнулася.

— Чезаре, які нісенітниці спадають вам на думку!

Він кохає вас,— повторив Мартіні.— Бережіть

ся йогo, Джеммо!

— Чезаре, любий, я не можу триматись віддалік од нього і не можу вам пояснити чому. Ми зв'язані з ним, але не по своїй волі.

— Коли ви зв'язані, то нема чого більш і гово­рит,— стомлено відповів Мартіні.

Він пішов, говорячи, що йому ніколи, і кілька го­ди блукав по брудних вулицях.

Світ цього вечора здавався йому дуже похмурим. Був у нього єдиний скарб, але ось з'явився цей хитрун і вкрав його.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

У середині лютого Овід поїхав до Ліворно. Джемма дала йому листа до ліберально настроєного мо­лодог англійця, тамтешнього пароплавного агента, з яким вона і її чоловік були знайомі в Англії. Він кіль­к разів робив для флорентійських радикалів неве­личк послуги: позичав гроші при несподіваних труд, дозволяв користуватись адресою своєї конто­р для партійного листування, але завжди через Джемму, як особистий її друг. Тим-то партія давала їй право використовувати цей діловий зв'язок, як вона вважала за потрібне. Чи згодиться він допомогти їм у даному разі — це вже інше питання. Одно діло — попросити в доброго знайомого дозволу скористатися з його адреси для листів із Сіцілії або сховати в сей­ф деякі документи, а звернутися до нього в такій справі, як переправа контрабандою зброї для повстан­н,— це вже інша річ. І Джемма мало сподівалася на успіх.

— Спробуйте,— сказала вона Оводові,— але не ду­ма, щоб із цього щось вийшло. Якби ви пішли до нього з моєю рекомендацією і попросили б позичи­т п'ятсот скуді, я певна, він одразу б дав вам їх, бо це надзвичайно щедра людина.

Він навіть міг би дати вам свій паспорт або переховати у себе в льоху вті­кач, але коли ви почнете розмову про рушниці, він, певно, подумає, що ми з вами божевільні.

— А може, він все-таки щось порадить або по­знайомит з кимсь із доброзичливих моряків,— від­пові Овід.— В усякому разі, варто спробувати щастя.

1 С к у д і — італійська срібна монета.

Якось під кінець місяця він увійшов до її кабінету не так дбайливо вдягнений, як звичайно, і Джемма одразу побачила, що в нього добрі новини.

— А, нарешті! Я вже боялася, що з вами щось тра­пилос.

— Я вважав, що писати небезпечно, а приїхати раніш не міг.

— Ви тільки що приїхали?

— Так. Оце прямо з диліжанса. Забіг сказати, що все влаштовано.

— Невже Бейлі допоміг вам?

— Більше ніж допоміг. Він узяв на себе пакуван­н, перевіз геть усе.

Рушниці будуть сховані в пакун­к з крамом і безпосередньо перевезені з Англії.

Його компаньйон і приятель Вільямс згодився відправити транспорт із Саутгемптона, а Бейлі протягне його через митницю в Ліворно. Тому я так і затримався. Вільямс саме виїхав до Саутгемптона, і я провів його до Генуї.

— І дорогою ви обговорювали подробиці?

— Так, поки в мене не почалась морська хвороба, що аж говорити не міг.

— То з вас поганий моряк? — жваво спитала вона, пригадавши, як мучився Артур, коли батько її якось узяв їх покататися по морю.

— Дуже поганий, хоч я багато попоїздив морем.