Плоди були завбільшки як невелика диня, але не дуже правильної форми й оранжевого кольору.
— Гаразд, — мовив Джавад, — закусимо мангодинею. Якщо хочеш, можеш запитувати. Мені приховувати нема чого.
Джавад дістав ножа, розрізав мангодиню. Всередині була велика кісточка, що вільно випала на таріль.
— У звичайного манго, — сказав Джавад, — кісточку від м'якуша важко відділити.
— Знаю, — озвався Коля. — Пробували. Всі пальці соком обмастиш, поки впораєшся.
Джавад нарізав мангодиню на дольки, і вони заходилися їсти. Їжа була чудова. Солодка, соковита й м'яка. Що тут було від дині, а що від манго, Коля не міг розібрати. Він насолоджувався.
— Це чия лабораторія? — спитав він.
— Шкільна. А чия ж іще?
— А дельфіни теж шкільні?
— Авжеж. І мавпи, і пітон Архімед.
— А де пітон?
— Там, на липі спить. Я тобі потім покажу.
— Довгий? — спитав Коля.
— Середній. Метрів п'ять. От у геофізиків у групі великий живе. Майже дев'ять метрів. І зовсім не приручений. Вони його на гормонах тримають. Хочеш, потім сфліпаємо, подивимось?
— Ні, — відповів Коля, — ніколи мені з тобою фліпати. А ти чого з бананами морочишся? Робити більше нічого?
— Банани — їжа майбутнього, — пояснив Джавад. — Тільки їх треба збагатити. Я не вірю в перемогу білкової синтетики. А ти?
— Я про це не думав, — сказав Коля.
— А тобі в твоїй хламиді не спечно?
— Спечно буде — скину.
— Ти зараз куди?
— На космодром.
— Навіщо?
— Подивлюся. Може, на Місяць злітаю.
— На Місяць зараз не потрапиш. Там фестиваль. Квитків немає. Я пробував.
— Шкода, — зітхнув Коля. — Ну, тоді на Марс спробую.
— Туди нас, підлітків, рідко беруть. Тільки з екскурсіями.
— Я все одно на космодром з'їжджу.
— Ти що, космодромів не бачив?
— У нас у Конотопі немає.
— Вельми сумніваюся, — мовив Джавад, — що ти правду кажеш. Гаразд, їдь. На трійку сідай, біля пам'ятника Гоголю. Я тебе проведу трохи.
Вони пройшли повз клумби, на яких хлопці, переважно малеча, прополювали або виконували інші садові роботи.
— Хочеш заглянути? Напевно, в Конотопі немає, — сказав Джавад, підводячи його до хлопця, що сидів навшпиньки біля невеличкої грядки. — Тільки торік привезли з Альдебарана. Акліматизацію проводимо. Покажи йому, Аркашо.
Аркаша промовив:
— Залюбки.
Витяг із прозорого мішечка дві насінини менші за горошину, зробив у землі заглиблення, увіткнув туди насінини, потім шдтягнув до себе наконечник шланга і як слід насінини ці полив.
— І коли мені вертатися? — спитав Коля. — У червні?
— Постривай. Дикий ти якийся! — сказав Джавад. — Дивись.
І тут Коля на власні очі побачив, як із землі повільно вилазять два зелені паростки. Аркаша знову полив їх, і вони почали рости ще швидше. Через хвилину вони були сантиметрів по двадцять заввишки й стали трохи галузитися.
— Збігай по добрива! — гукнув Аркаша. — Вони в лабораторії лежать, у мене на столі.
Виблискуючи голими п'ятами, Джавад помчав до лабораторії. Зусібіч зійшлися інші ботаніки й натуралісти. Коля побачив, що листя великого клена край галявини розступилося, і звідти з'явилася голова величезного пітона, який із цікавістю спостерігав за зборищем. Але ніхто на нього не звертав уваги, отож Коля теж удав, що звик, аби близесенько висіли пітони. Одна дівчинка, на вигляд першокласниця, прийшла із дивним звіром на плечі. Був він як папуга, але з двома головами. Однією головою цей птах дивився на зелені паростки, а другою поглядав на пітона.
Коли Джавад повернувся з пакетом добрив, паростки піднялися вже на метр, і на їхніх гілках з'явилися бруньки. Джавад насипав під коріння добрив, і кінці корінців повисовувалися назовні й почали досить хижо ці добрива підгрібати під себе. Коля навіть ступив крок убік. Про всяк випадок.
На гілках пробилися жовті квіточки, і на той час, як паростки виросли до трьох метрів, квіти осипались, і з зав'язі стали розвиватися плоди. Коля не міг одірватися від цього видовища. Минуло ще хвилини дві-три, і плоди, схожі спочатку на зелені кільця, підросли й почали жовтіти. Щось вони нагадували Колі, тільки не міг він збагнути що.
Раптом один із плодів обірвався з гілки й упав на землю. Птах із двома головами стрибнув з плеча дівчинки й підхопив плід обома дзьобами, але ніяк не міг підняти з землі, бо голови заважали одна одній.
Всі засміялись, а дівчинка, ніби виправдовуючись, сказала Колі:
— Ви не смійтеся. Його недавно винайшли, він ще не освоївся.
Решта плодів один за одним падали на траву. Джавад підібрав три чималеньких і простяг Колі:
— На, по дорозі на Місяць знадобляться.
— Вони їстівні, чи що?
— Покуштуй.
Коля відкусив шматок від плода, і виявилося, що це звичайнісінький бублик, негарячий, без маку, зате дуже свіжий.
— Ну й діла! — сказав він. — А що, на Альдебарані на всіх деревах бублики ростуть?
— Скажеш таке! — здивувався Аркаша, котрий зібрав решту бубликів у кошик. — Я від альдебаранських рослин тільки швидкість росту використав. До всього іншого йшов через пшеницю й хлібне дерево.
Коли Коля із Джавадом відійшли так, щоб решта їх не чула, Джавад сказав:
— Майбутній геній генетики. У нього мрія є. Добре, коли в людини є мрія.
— А яка?
— Вирощувати сніданки для космічного флоту. Щоб були запаковані, з вареною куркою, рисом і чорною ікрою. Нічого собі завдання?
— Непогано, — мовив Коля, жуючи бублик. — А не можна у нього одну насінинку попросити?
— Для тебе просити не буду, — відповів Джавад. — Не тому, що погано ставлюся, а тому, що ти потайний. І про Конотоп набрехав.
— Ну гаразд, обійдемося, — буркнув Коля. — За диню спасибі.
— До побачення. Може, зустрінемося. Шкода, що Аліси ти не дочекався, вона б тобі допомогла в космос злітати. У неї велике знайомство в Далекому флоті. Вона, мабуть, на двадцяти планетах уже побувала.
— А скільки їй років? — спитав Коля. — Коли встигла?
— Скільки й нам з тобою. Одинадцять.
— Мені дванадцять, — сказав Коля. — Привіт Алісі. Я йду.
Розділ VI
ЯК ВИРОСТИТИ БУДИНОК
До пам'ятника Гоголю Коля дійшов не зразу. Довелося ще раз відвернути свою увагу.
Обходячи густі зарості, Коля вийшов аж до краю бульвару і побачив, як зовсім поряд зводять будинки.
Коля не відразу здогадався, в чім річ. Край дороги, там, де кінчалася трава бульвару, стояв юнак із довгою чорною бородою. Він дивився нагору, через вулицю, де височів недокінчений будинок.
Будинок був зроблений із того самого пористого матеріалу, що й Інститут часу та шкільна лабораторія. Так само, як вони, він був збудований неправильно. Він здіймався поверхів на два, але через те, що був увесь заокруглений, немов пісочна паска, незрозуміло було, будуватимуть його вище чи вже можна зупинитися. Під'їзд будинку був напівкруглий, вікна різні, маленькі й великі, овальні й квадратні. Над під'їздом нависав горб, і на ньому росло невелике пухнасте дерево.
Наверху будинку, до пояса здіймаючись над стіною, стояли два чоловіки й тримали в руках оберемки пруття й гнутого паліччя. А юнак із чорною бородою дивився на них знизу й командував:
— Правіше став!.. Ще правіше! Та хутчій, поки не затужавіло!
Люди нагорі встромляли в стіну пруття, дехто прямо, а дехто під кутом. Невдовзі вся стіна зверху була всіяна паліччям і пруттям.
— Все! — крикнув чорний бородань. — Починайте. Тільки з твого, Веніаміне, боку чимменше затравки. Я хочу, щоб Льовоччин бік набрав сили.
Люди на стіні нагнулися, дістали штуки, схожі на вогнегасники, і розпорошили на стіну порошок. Потім у них у руках з'явилися шланги, і вони заходилися стіну поливати. Будівельники нагадували Колі Аркашу з його бубликовим гібридом. Коля навіть сподівався побачити, як із стіни полізуть зелені гілочки, та нічого подібного не сталося. Зате почала рости сама стіна.
Вона росла не рівномірно, а немовби витягувалася вздовж прутиків.
— Веніаміне, не шкодуй живильного розчину! — метушився внизу бородань. — Лінія виходить незавершена!
Стіна поступово заповнювала порожнечу поміж пруттям, але в тих місцях, де прутики були вигнуті вперед, стіна теж виступала. Веніамін, ризикуючи впасти, нахилився і став швидко встромляти новий ряд пруття. І тут Коля побачив, що виходять круглий балкон. Другий будівельник, Льова, почав швидко відгинати прутики за спиною Веніаміна, і будівельна речовина слухняно потекла по них, утворюючи отвір для дверей.
— Ну, і як тобі це подобається? — спитав бородань у Колі.
— Загалом подобається, — відповів Коля, — хоча, даруйте, архітектура не дуже підходяща.
— Чому ж так?
— Я звик, що в будинків мають бути кути й прямі стіни, — сказав Коля. — Ну, як у стародавніх будівлях.
— Так це ж не від доброго життя, — мовив бородань.
— Що не від доброго життя?
— Послухай, хлопче, ти, я бачу, любиш історію, навіть містом в історичному одязі прогулюєшся.
— Я для маскараду.
— Дарма. Для маскараду міг при-григлем одягнутись. Або сафові банбари начепити. Отож, щоб картина була повною, я тобі скажу: з чого раніше зводили будинки?
— Із цегли, з дерева, з бетону, з блоків…
— Молодчина, хлопець! Диви, який освічений! Це не кожний дорослий знає.
— Ще з керамзитових плит, із бетонних панелей, із каменю, а в тропічних країнах із тростини, а ескімоси із снігу, а індіани й ненці з оленячих шкур.
— Я вражений твоєю ерудицією, Дідро!
— Я не Дідро. Мене звати Колею.
— Але Дідро теж був енциклопедистом. Одне слово, кожен будівельний матеріал диктував людям форму будинків. Що простіше збудувати із цегли — кубик чи кулю?
— Звичайно, кубик.
— А із плит, із блоків?
— Теж кубик. А от із бетону можна що хочеш.
— Авжеж. Та це дуже дорого. Люди рідко коли могли дозволити собі робити незвичайні форми з монолітного бетону. Та от коли ми навчилися будинки вирощувати…
— Як це?
— Ну от, ти мене розчаровуєш! Про стародавні матеріали все знаєш, а про наші забув.
— Забув, — сказав Коля і розвів руками. — Я ж історик.
— Історик має найкраще знати сьогоднішній день, — мовив бородань повчально. — Для того історія й існує, щоб пояснювати, чому ми сьогодні живемо так, а не інакше.
— А вам скільки років? — спитав Коля.
— Мені? Скоро буде дев'ятнадцять. А до чого мій вік?
— А тому, що різниця між моїм і вашим віком незначна, — сказав Коля. — Лише сім років.
— Але принципова, — відповів бородань.
— Ей, Валечко! — крикнув зі стіни Веніамін. — Стіна затужавіла! Не відвертай уваги.