На сьогодні польові дослідження виявили чотири окремі копальні, одна з яких знаходиться приблизно за 10 км на схід від Самарканда, а три інші – приблизно на такій самій відстані на захід від міста. Видобуток руди тут датується періодом 1900–1300 рр. до н.е. й пов'язаний з гончарними виробами степового типу. Отже, у сукупності ці свідчення дають підставу припустити, що вихідці зі степу оселилися в Зеравшанській долині десь приблизно у 2000 р. до н.е., приваблені багатими ресурсами металу й перспективами торгівлі з містами Бактрії на півдні та Маргіани через Амудар'ю на заході.
Розпад централізованої структури, що об'єднувала міста БМАК, приблизно у 1800 р. до н.е. й подальша локалізація, коли кожна оаза розвивала власні стилістичні традиції, збігається з розвитком землеробсько-скотарських поселень, що лежали дугою між гірським регіоном на південь від Зеравшану й дельтою Амудар'ї поблизу Аральського моря. Традиції цих поселень походили з культури скотарів степу, про що свідчить їхня керамика, але вони засвоїли зрошувальне землеробство. Найпростіше було б припустити, що вони були розташовані на південній межі проникнення мешканців степу, де їхні громади перейняли місцеві системи господарювання і осіли, щоби пристосуватися до нового середовища, у якому вони опинилися. Приблизно з 1800 р. до н.е. вони являли собою перехідну зону між степом і урбанізованими політіями на півдні.
4.19 Кінська збруя синташтинського типу та шпилька із зображенням степового коня з поховання в Зардчахаліфі біля Пенджикента, Таджикистан. Поховання лежить далеко за межами ареалу синташтинської культури, а знахідка кінської збруї може свідчити, що коні для обміну прибували з далекої відстані.
Контакти, що виникли між степом і урбанізованим світом Близького Сходу в період 2100–1800 рр. до н.е., створили абсолютно нову мережу сполученості, що давала змогу товарам та ідеям рухатися між північчю та півднем, цими двома дуже різними світами. Внесок із півночі, із регіону Синташта-Петрівка – це коні для верхової їзди й для тяги колісниць, а також технологія будівництва колісниць. Саме в період Ур III в Месопотамії з'являється певна кількість коней, а на кам'яних печатках знаходять зображення вершників. Коні також згадуються в договорах між Уром і Еламом. Станом на XVIII ст. до н.е. кінь так увійшов у месопотамську культуру, що, згідно з елітним етикетом, царя мали везти в колісниці, і йому могли дорікнути за те, що він їде верхи. Кількість коней, яких переганяли з місць їхнього розведення в степу через пустелі Центральної Азії на Іранське нагір'я і далі, мала бути величезною. І разом із ними, напевно, везли хоча б трохи міді з уральських копалень. Дійсно, саме відкриття південних ринків могло б спонукати синташтинські громади збільшити її видобуток. Трохи пізніше степові рудокопи, що працювали в басейні Зеравшану, додали до своїх експортних товарів олово – метал, вдесятеро цінніший за срібло.
Що отримували натомість степові громади? Тут археологічні дані не кажуть майже нічого. Шматок свинцевого дроту, намистина з лазуриту та бактрійське люстерко з ручкою – усе, що наразі відомо, і цього явно замало. Мабуть, було ще щось інше. На це натякає поява в цей час на синташтинській кераміці мотиву східчастої піраміди. Такий патерн міг бути поширеним на текстильних виробах та очеретяних рогожах, і саме з них місцеві гончарі могли черпати своє натхнення. Яскраві, барвисті тканини, що використовувалися для покривал, штор чи одягу, були бажаними імпортними товарами з півдня, так само як спеції та пахощі, які можна було отримати з узбережжя Аравійського півострова через міста Іранського нагір'я. Жодних археологічних слідів цього не збереглося, але, можливо, саме прагнення мати цю екзотичну південну розкіш змушувало громади Синташти віддавати своїх коней.
Сполученість між північчю та півднем тепер була встановлена. Тимчасовий занепад централізованих держав від Месопотамії до долини Інду на початку 2-го тисячоліття призвів до зменшення попиту на товари здалеку, але один раз створені мережі залишалися на місці, щоб відновитися, коли виникне потреба. Степові культури та близькосхідні держави тепер мали спільну зону контакту й взаємодії, що простягалася від гір Паміру до Чорного моря.
Західний степ на початку 2-го тисячоліття
Початок 2-го тисячоліття є зручним місцем в оповіді, щоби поглянути на те, що відбувалося в степу між Дунаєм і Алтайськими горами в широкому сенсі. Ця величезна смуга степових пасовищ розділена на дві частини звуженням, що утворюється південним краєм Уральського гірського хребта, який тут наближається до Каспійського моря. На захід від Уралу лежить Понтійсько-каспійський степ, що простягається до Великої Угорської рівнини, а на схід – казахський степ, що безперервно тягнеться аж до Алтаю. Ці дві зони мають різну культурну історію. У Понтійсько-каспійському степу ми спостерігали поступову еволюцію в цілому однорідної культури мобільного скотарства, що дістала назву ямної в її найдавнішому прояві та катакомбної культури на пізніших етапах. На схід від Уралу картина складніша: тут культура синташтинсько-петрівських скотарів, для якої характерні укріплені поселення і колісниці, поширюється зі східних схилів Уралу на схід, а на західному краю Алтаю мешкають афанасіївські скотарі та їхні спадкоємці. Цей широкий поділ між сходом і заходом зберігається і далі впродовж пізньої бронзової доби, починаючи приблизно з 1800 р. до н.е. Локальні процеси у Понтійсько-каспійському степу призвели до появи так званої зрубної культури (або культури "дерев'яних могил") , про яку йтиметься в наступному розділі, тоді як у казахському степу виникла андроновська культура.
"Андроновська культура" – зручний термін, яким позначають різні громади, що мали загалом схожу культуру та населяли казахський степ у 1800–1200 рр. до н.е. Ця умовна назва об'єднує розрізнені племена, чиї засоби для існування ґрунтувалися на розведенні великої рогатої худоби та овець, причому деякі з них додатково займалися землеробством в обмежених масшатабах, які прикрашали свій глиняний посуд схожими орнаментами й використовували бронзові знаряддя та зброю в цілому схожого типу. Вони мешкали в постійних поселеннях на 10–40 будинків у громадах від 50 до 250 осіб. Серед них існували відмінності в традиціях скотарства, що відображали різні умови місцевого довкілля. Так, на півночі, ближче до лісостепу, переважала велика рогата худоба, тоді як в зоні більш відкритого степу центрального Казахстану вівці та кози становили майже половину поголів'я, а коні та велика рогата худоба – по чверті. Саме андроновські громади просувалися на південь, у пустельну зону, і переходили до зрошувального землеробства в сприятливих місцях, таких, як дельта Амудар'ї та регіон Зеравшану. Деякі громади спеціалізувалися на видобутку міді, який тепер здійснювався в промислових масштабах, і саме андроновські рудокопи почали експлуатацію родовищ олов'яних руд Зеравшанського хребта, що дало їм змогу виробляти якісну олов'яну бронзу. Скотарський характер господарювання і торгівля бронзою підтримували певний рівень суспільної сполученості на всій території казахського степу й прилеглих регіонів. У наступному розділі ми побачимо, що представники цієї в широкому сенсі андроновської культури, поширили мідництво й скотарство далі на схід.
Приблизно водночас із ранніми етапами розвитку андроновської культури мисливці-рибалки одного з племен, що мешкали в лісовій зоні між середньою течією Іртиша та верхів'ям Обі, у західних передгір'ях Алтаю, створили потужну бронзову промисловість, що свідчила про виняткову майстерність у металургійній справі, зокрема, мистецтво точного лиття шляхом заміщення воску. Вони працювали з олов'яною бронзою і виготовляли характерні сокири, списи та кинджали, які поширювалися на нечувані відстані – на захід через лісову та лісостепову зону аж до Карпатського басейну й на схід до околиць набуваючої сили китайської держави. Ці вироби називають сеймінсько-турбінським феноменом на честь двох типових стоянок, де були знайдені характерні знаряддя праці. Сеймінсько-турбінський феномен пояснити нелегко. Він являє собою не поширення культури через міграцію, а швидше стрімке розповсюдження високоякісних артефактів серед верхівки племен мисливців-збирачів, що мешкали в лісовій зоні. Це явище каже нам про те, що мережі сполученості, що об'єднували мисливців-збирачів, були щонайменше такими ж ефективними, як і в степових скотарів. Після періоду початкового розвитку сеймінсько-турбінське виробництво злилося з андроновською культурою.
4.20 Ареали основних культурних комплексів доби пізньої бронзи в Центральній Азії відносно БМАК.
Від Алтаю до Таримського басейну
На схід від степів Казахстану поля змінюються більш складним ландшафтом гірських ланцюгів і пустельних улоговин, які перешкоджають легкому пересуванню. Але для тих, хто хоче подолати цю зморшку рельєфу, що пролягла у східно-західному напрямку, існує кілька маршрутів. Два великі гірські хребти, Алтай і Тянь-Шань, створюють грізні, але прохідні бар'єри. Між ними розташована Джунгарська улоговина, непривітний пустельний регіон, а на південь від Тянь-Шаню, у великому Таримському басейні, лежать ще більші пустелі – Такла-Макан і Лобнор, яка на сході зливається з пустелею Гобі. З цього розмаїття суворих ландшафтів складається Сіньцзян, найзахідніший регіон сучасного Китаю. Дикі пустелі й гірські висоти – не місце для людини, але там, де вони переходять одне в одне, є ділянки з більш сприятливими умовами, добре зрошувані потоками, що стікають з гір. Саме в ці привабливі екологічні ніші наприкінці 3-го тисячоліття з півночі та заходу почали переселятися скотарі, що також трохи обробляли землю, і таким чином вони опинилися в межах легкої досяжності від коридору Ганьсу, за яким лежали рівнини Китаю.
4.21 Розташування основних культур, що використовували бронзу на сході Центральної Азії.