Повернутися спиною до Карла II, відплатити невдячністю за великодушність, що він призволив зійти на трон, — чи це не обурює? Лорд Лінней Кленчерлі зробив цю прикристь усім чесним людям. Який заблуд хмуритися на щастя своєї отчизни!
Відомо, що року 1650-го парлямент установив таку форму присяги: "обіцяюся залишатися вірним республіці без короля, без монарха". Посилаючися на те, що він приніс таку дивоглядну присягу, лорд Кленчерлі жив поза межами королівства й коли всі були щасливі, вважав за своє право бути сумним. Він похмуро шанував те, чого вже не було, — чудна прихильність до того, що зникло.
Його було не можна виправдати й найдоброзичливіші відсахнулися від нього. Друзі довго шанували його в той спосіб, що гадали, ніби він прилучився до лав республіканців, щоб ближче придивитися до слабких сторін республіки і в сприятливий момент завдати їй вірнішого удару на користь святого діла короляТаке вичікування слушної години, щоб ударити ворога ззаду, становить один із видів льояльности. На це саме сподівалися й від лорда Кленчерлі, громадська думка ставилася сприятливо до нього. Але, з огляду на дивну республіканську впертість його, довелося відмовитися від цієї доброї думки. Очевидячки, лорд Кленчерлі був людина переконана, цебто ідіот.
Поблажливі люди пояснювали це або ж дитячою упертістю, або ж старечою завзятістю.
Люди суворі й справедливі йшли далі. Вони плямували його, як відступника. Безтямність має свої права, проте вона має й межі. Можна бути безглуздим, та не слід бути бунтарем. І потім, що власне був лорд Кленчерлі? Перекінчик. Він покинув свій табор, аристократію, щоб піти в протилежний табор, до народу. Ця вірна людина стала зрадником. То правда, що він "зрадив" дужчого й залишився вірним слабкішому; то правда, що покинутий від нього табор був табор переможця і що табор, до якого він пристав, був табор переможних, й то правда, що через цю "зраду" він утратив усе, свої політичні привілеї й своє хатнє огнище, своє перство й свою отчизну; він набув тільки наруги; він мав тільки одну перевагу — вигнання. Але, що це доводить? Та те, що він був дурень. На це треба погодитися.
Зрадник і дурень одночасно — це буває.
Ви можете бути дурнем, але з умовою не давати поганого прикладу. Від дурнів вимагають тільки чесности, й на підставі цього вони можуть претендувати на те, щоб бути підпорою монархії. Обмеженість Кленчерлі була неуявна. Він так і залишався засліпленим революційною фантасмагорією. Республіка збила його з пантелику. Він знеславив свою країну. Його позиція — чиста віроломність. Бути відсутнім значить бути зневажливим. Здавалося, що він цурається загального щастя, як чуми. У своєму добровільному вигнанні він наче переховувався від національного задоволення. Він міркував про королівство, як заразу. Він був чорним прапором над широкими просторами монархічних радощів і тим ославлював їх, як лазарет. Як! Мати сумний вигляд, коли відновлено порядок, націю відроджено, релігію реставровано! На цю ясність кидати тінь! Дивитися спідлоба на задоволену Англію! Бути чорною плямою на цьому великому блакитному небі! Вдавати загрозу! Протестувати проти бажання цілої нації! Відмовлятися приєднати своє "так" до вселюдної згоди! Це було б огидливо, коли б не було так смішно. Кленчерлі не усвідомив собі, що можна було помилятися з Кромвелем, та що слід було повернутися з Монком. Подивіться на Монка! Він командував республіканською армією; Карло II у вигнанні, дізнавшися про його чесність, пише до нього; Монк, що з'єднує доброчесність з лукавими вчинками, спочатку прикидається, потім враз, на чолі війська, розганяє бунтівливий парлямент і повертає короля, — і Монк становиться герцоґом Альбермальським, має пошану рятувальника громадянства, робиться дуже багатим, прославляє назавжди свою епоху, стає кавалером Підв'язки з перспективою бути похованим у Вестмінстері. Така слава кожного вірного англійця. Лорд Кленчерлі не вмів піднестися до такого практичного розуміння свого обов'язку. Він мав пристрасть і непорушність вигнанця. Його задовольняли порожні фрази. Гордощі одерев'янили цю людину. Слова: сумління, повага та інш. кінець-кінцем тільки слова. Слід зважати на суть.
Кленчерлі не бачив цієї суті. У нього було короткозоре сумління, що хотіло перш, ніж чинити, придивитися ближче, мовляв, понюхати. Звідціля його безглузда огидливість. З такою дріб'язковістю не можна бути державною людиною. Зайвина сумління вироджується в. слабкість. У випадкові, коли треба схопити скипетро, — сумління це євнух, що має одружитися. Бійтеся сумління. Воно заводить далеко. Нерозсудлива вірність спускається як східці в льох. Один щабель, потім другий, потім ще третій, і ви опинилися в темряві. Спритні підіймаються, наївні залишються. Не слід легко дозволяти своєму сумлінню заплутуватися у відлюдництві. Крок за кроком, кінець-кінцем, можна дійти до політичної соромливости. Тоді гинуть. Такий був випадок і з лордом Кленчерлі.
Принципи з рештою призводять до безодні.
З закладеними за спину руками він гуляв коло Женевського озера. Блискуча доля! В Лондоні іноді говорили про йоґо відсутність. Він був наче винувачений перед громадською думкою. Говорили за й проти. Справа закінчилася тим, що його визнали за дурного.
Багато з старих оборонців екс-республіки стали прихильниками Стюартів. їх слід похвалити. Натурально, що вони потроху клепали на нього. Уперті набридають поблажливим людям. Люди розумні, що мали вагу й значіння при дворі, яким надокучила його прикра поведінка, залюбки говорили так: "Коли він не прилучився, так це тому, що йому заплатили дуже мало" й інш. "Він хотів посади канцлера, що її король віддав лордові Гайду", та інш. Один з його "старих друзів" дійшов навіть до того, що почав шепотіти: "Він сам мені це говорив". Хоч лорд Лінней Кленчерлі жив зовсім самотнім, проте дещо з цих вигадок доходило й до нього через тих вигнанців, що їх доводилося йому стрічати, через старих царевбивців, як Андрю Бровтон, що жив у Льозанні. Кленчерлі обмежувався тільки тим, що ледве помітно здвигав плечима, — ознака глибокого отупіння.
Тільки раз, здвигнувши плечима, він додав декілька слів, що він пробурчав їх напівголосно: мені жалко тих, що вірять цьому.
4.
Карло II, добра людина, зневажав його. За Карла II щастя Англії було більш, ніж щастям, — це було якесь очарування. Риставрація — це стара картина, почорніла, що її заново покраї вають лаком; усе минуле з'являється знову. Добрі старі звичдповернулися; гарненькі жінки царювали й керували. Евелін відмітив це, — в щоденнику у нього можна прочитати таке: "Розпуста, блюзнірство, зневага до бога. Я бачив у неділю ввечері короля з його розпутними дівками — Портсмут, Клівленд і Мазаріні — та ще двома або трьома іншими. Всі вони були в ґалерії майже голі". В цьому опису почувається деяке незадоволення; та Евелін був буркотливий пуританець, отруєний республіканськими мріями. Він не розумів корисного зразку, що його подавали королі своїми великими вавілонськими пустощами, що кінець-кінцем підтримували розкіш. Він не розумів користи вади. Відоме правило: не викорінюйте вад, коли ви хочете мати чарівних жінок. Інакше ви будете подібні до тих недоумкуватих, що знищують гусениць, безумно кохаючи метеликів.
Карло II, як ми вже сказали, майже не помічав, що десь існує якийсь непокірливий, на прізвище Кленчерлі; але Яків II поставився до нього уважливіше. Карло II управляв м'яко, — це була його маніра, і скажімо, що через це він урядував не гірше. Іноді моряк зав'язує слабкий вузол на канаті, що його призначено здержувати вітер, і вже вітер зашморгує його міцно. Така дурість гурагану й народа.
Таким широким вузлом, що дуже швидко став тісним, було царювання Карла II.
За Якова II почалося це зашморгування. Треба зав'язати зашморгом усе те, що залишилося від революції. Яків II мав похвальне шанолюбне бажання бути діяльним королем. Царювання Карла II, на його погляд, було тільки начерком реставрації. Яків II захотів повернутися до повного порядку. Ще року 1660-го він висловив жаль, що кількість повішених обмежилася тільки десятьома царевбивцями. Відбудовуючи авторитет влади, він був реальніший. Він надав сили серйозним принципам, встановив царство істинного правосуддя, що стоїть понад сентиментальним красномовством і що піклується передусім за громадські інтереси. За ці суворі охоронні міри його визнали за батька держави. Він доручив руку правосуддя Джефрісу, а меч правосуддя Керку. Керк збільшив кількість прикладів. Цей корисний полковник одного разу тричі вішав і тричі знімав з шибениці ту саму людину, республіканця, й кожного разу питав його: "зрікаєшся республіки?" Лиходій усі три рази відповів: "ні". З ним покінчили. Я повісив його чотири рази, — з задоволенням казав Керк. Леді Лайль, дарма що вона послала свого сина на війну проти Монмавта, але заховала в себе двох бунтарів, було покарано. Іншого бунтаря, який чесно об'явив, що одна жінка, баптистка, дала йому притулок, було помилувано, а жінку спалили живу. Другого разу Керк дав зрозуміти одному містові, що він вважає його за республіканське, повісивши дев'ятнадцять горожан. Така відплата, насправді, цілком законна,'коли пригадаємо, що за Кромвеля одрубували носи й вуха статуям святих у церквах. Яків II, що вмів вибрати собі Джефріса й Керка, був державець, пройнятий істинною релігією, він умертвляв себе в той спосіб, що вибирав собі негарних коханок, він слухав панотця Коломб'єра, цього промовця, що був майже так само єлейний, як і панотець Шеміне, проте з більшим запалом; він вславився тим, що в першій половині свого життя був порадником Якова II, а в другій — надихачем Марії Алакок. Дякуючи такому здоровому релігійному покорму, Яків II міг пізніше гідно знести вигнання і в своєму Сен-Жерменському пристановищі подав зразок короля, що вищий за всі змінності, спокійно доторкався до золотушних і водився з єзуїтами.
Зрозуміло, що такий король повинен був, певною мірою, турбуватися про такого бунтаря, як лорд Лінней Кленчерлі. Перство спадкове й дає певну запоруку на майбутнє; очевидячки, що коли б треба було вжити яких заходів обережности проти цього лорда, то Яків II не вагався б.
II
J"
ЛОРД ДАВИД ДІРРІ МОЙР
1.
Лорд Лінней Кленчерлі не завсігди був старим і вигнанцем.