д. Те, що для людей у повній силі є метою, для неї, очевидно, було приводом.
Так уранці, особливо коли напередодні вона поїла чого-небудь жирного, в неї з'являлась потреба посердитись, і тоді вона вибирала найближчий привід — глухоту Бєлової.
Вона з другого кінця кімнати починала казати їй що-небудь тихо.
— Нині, здається, тепліше, люба моя,— казала вона пошепки. І коли Бєлова відповідала: "Аякже, приїхали", вона сердито буркотіла: — Боже мій, яка глуха й дурна!
Другим приводом був нюхальний тютюн, що здавався їй то сухим, то вологим, то погано розтертим. Після цих роздратовань жовч розливалася в неї в обличчі, і йокоївки її знали по певних ознаках, коли буде знову глуха Бєлова і знову тютюн стане вологим, і коли буде жовте обличчя. Як їй треба було попрацювати жовчю, так іноді треба було їй попрацювати залишками здатностей мислити, і для цього приводом був пасьянс. Коли треба було поплакати, тоді об'єктом був покійний граф. Коли треба було потурбуватися, приводом був Микола і його здоров'я; коли треба було уїдливо поговорити, тоді приводом була графиня Марія. Коли треба було дати вправу органові голосу,— це було здебільшого о сьомій годині, після травного відпочинку в темній кімнаті,— тоді приводом була розповідь усе тих самих історій і все тим самим слухачам.
Цей стан старенької розуміли всі домашні, хоч ніхто ніколи не говорив про це і всі докладали всіляких/Зусиль для вдоволення цих її потреб. Тільки зрідка в погляді та в сумовитій напівус-мішці одного до одного між Миколою, П'єром, Наташею і графинею Марією виявлялось це взаємне розуміння її становища.
Але погляди ці, крім того, говорили ще й інше; вони говорили про те, що вона зробила вже свою справу в житті, про те, що вона не вся в тому, що тепер видно в ній, про те, що і всі ми будемо такі самі і що радісно підкорятися їй, стримувати себе для цієї колись дорогої, колись такої ж, як і ми, повної життя, а тепер жалюгідної істоти. Memento moriх, — говорили ці погляди.
Тільки зовсім погані й дурні люди та маленькі діти з усіх домашніх не розуміли цього і цурались її.
XIII
Коли П'єр з дружиною прийшли до вітальні, графиня перебувала у звичному стані потреби зайняти себе розумовою працею над гран-пасьянсом і тому, хоч вона за звичкою сказала слова, які завжди казала по поверненні П'єра або сина: "Пора, пора, мій любий; ми вже ждали-ждали. Ну, хвалити бога",— і, приймаючи подарунки, сказала інші звичні слова: "Дорогий не подарунок.
і Пам'ятай про смерть,
друже,— спасибі, що мені, старій, даруєш..." — видно було, що прихід П'єра був їй неприємний у цю хвилину, бо відвертав її увагу від недокладеного гран-пасьянса. Вона'закінчила пасьянс і тоді тільки взялась за подарунки. Подарунки складались з прекрасної роботи футляра-для карт, севрської яскравосиньої чашки з покришкою і з зображенням пастушок та з золотої табакерки з портретом графа, якого П'єр замовляв у Петербурзі мініатюристові. (Графиня давно бажала цього.) їй не хотілось тепер плакати, і тому вона байдуже подивилась на портрет і зацікавилась більше футляром.
— Дякую, друже мій, ти втішив мене,— сказала вона, як завжди говорила.— А найкраще за все, що сам себе привіз. А то це нікуди не годиться; хоч би ти полаяв свою жінку. Що це? Як божевільна без тебе. Нічого не бачить, не пам'ятає,— казала вона звичні слова.— Подивись, Анно Тимофіївно,— додала вона,— якого футляра нам синок привіз.
Бєлова хвалила подарунки і захоплювалась своєю матерією.
П'єру, Наташі, Миколі, графині Марії і Денисову багато чого треба було переговорити такого, що не говорилось при графині, не тому, щоб що-небудь приховувалось від неї, а тому, що вона від багато чого так відстала, що, почавши говорити при ній про що-небудь, треба було б відповідати на її запитання, недоречно вставлювані, й повторювати наново вже кілька разів повторене їй: розповідати, що той помер, той одружився, чого вона знову не могла запам'ятати; але вони, як звичайно, сиділи за чаєм у вітальні біля самовара, і П'єр відповідав на графинині запитання, їй самій непотрібні і нікому не цікаві, про те, що князь Василь постарішав і що графиня Марія Олексіївна казала кланятись і не забувати і т. ін.
Така розмова, нікому не цікава, але неминуча, точилася під час усього чаювання. За чай навколо круглого стола біля самовара, коло якого сиділа Соня, збиралися всі дорослі члени родини. Діти, гувернери і гувернантки вже напились чаю, і голоси їхні чутно було з сусідньої диванної. За чаєм усі сиділи на звичайних місцях; Микола сідав біля грубки за маленьким столиком, на який йому подавали чай. Стара, з зовсім сивим обличчям, з якого ще різкіше викочувались великі чорні очі, хортиця Милка, дочка першої Милки, лежала на кріслі біля нього. Денисов з посивілими наполовину, кучерявим волоссям, вусами й бакенбардами, у розстебнутому генеральському сюртуку, сидів біля графині Марії. П'єр сидів між дружиною і старою графинею. Він розповідав те, що — він знав — могло цікавити стареньку й бути зрозумілим їй. Він говорив про поверхові події у вищому світі і про тих людей, які колись становили гурток ровесників старої графині, які колись були справжнім, живим окремим гуртком, але які тепер, здебільшого розкидані по світу, так само, як вона, доживали свого віку, збираючи останні колоски того, що вони посіяли в житті. Але саме вони, ці ровесники, здавалися старій графині винятково^серйозним і справжнім світом. По жвавості П'єра Наташа бачила, що поїздка його була цікава, що йому багато чого хотілось розповісти, але він не смів при графині. Денисов, не будучи членом родини, тому не розуміючи П'ерової обережності,, крім того, як незадоволений, вельми цікавився тим, що робилося в Петербурзі, і раз у раз викликав П'єра на розповідь то історії в Семеновському полку, що ось тільки трапилась, то про Аракчеева, то про Біблейське товариство. П'єр іноді захоплювався і починав розповідати, але Микола й Наташа щоразу повертали його до здоров'я князя Івана та графині Марії Антонівни.
— Ну що ж, усе це безумство і Госнер і татаринова,— спитав Денисов,— невже все триває?
— Як триває? — йигукнув П'єр дужче, ніж будь-коли.— Біблейське товариство — це тепер увесь уряд. '
— А це що таке, mon cher ami? 1 — спитала графиня, напившись чаю і, видно, бажаючи знайти привід для того, щоб посердитись після їди.— Як же це ти кажеш — уряд; я цього не розумію.
— До речі, знаєте, maman, —втрутився Микола, знаючи, як треба перекладати на материну мову,— це князь Олександр Миколайович Голіцин влаштував товариство, то він, кажуть, у великій силі.
— Аракчеев і Голіцин,— необережно сказав П'єр,— це тепер увесь уряд. І який! В усьому вбачають змови, всього бояться.
— Що ж, князь Олександр Миколайович у чому винен? Він дуже поважна людина. Я зустрічала його тоді в Марії Антонівни,— ображено сказала графиня і, ще більш ображена з того, що всі замовкли, заговорила далі:—Нині всіх судити стали. Євангелійне товариство — ну що тут поганого? — і вона встала (всі встали теж) і з суворим виглядом попливла в диванну до свого стола.
Запанувала сумовита мовчанка, і з сусідньої кімнати стало-чутно дитячий сміх і голоси. Очевидно, між дітьми відбувалося якесь радісне хвилювання.
— Кінець, кінець! — пролунав з-за всіх голосів радісний зойк маленької Наташі. П'єр переглянувся з графинею Марією і з* Миколою (Наташу він завжди бачив) і щасливо усміхнувся.
— Оце музика чудесна! — сказав він.
— Це Анна Макарівна панчоху закінчила,— сказала графиня Марія.
— О, піду дивитись,— схоплюючись, сказав П'єр.— Ти знаєш,— додав він, зупиняючись біля дверей,— чому я особливо люблю цю музику? — вони мені перші дають знати, що все гаразд. Сьогодні їду: що ближче додому, то більший страх. Як увійшов до передпокою, чую заливається Андрюша про щось,— ну, значить, усе гаразд...
— Знаю, знаю я це почуття,— підтвердив Микола.— Мені йти не можна, адже панчохи — сюрприз мені.
П'єр увійшов до дітей, і регіт та галас залунали ще дужче.— Ну, Анно Макарівно,— чутно було П'єрів голос,—осюди, на cej редину, і за командою — раз, два, і коли я скажу — три, ти сюди ставай. Тебе на руки. Ну, раз, два...— промовив П'єрів голос; стало тихо.— Три! — і захоплений дитячий галас знявся в кімнаті.
— Дві, дві! — кричали діти.
Це були дві панчохи, які за їй лише відомим секретом Анна Макарівна разом плела на дротиках і які вона завжди урочисто при дітях виймала одну з одної, коли панчоху було доплетено.
XIV
Скоро по цьому діти прийшли прощатися. Діти перецілувалися з усіма, гувернери і гувернантки розкланялись і вийшли. Залишився тільки Десаль зі своїм вихованцем. Гувернер пошепки запрошував свого вихованця іти вниз.
— Non, m-г Dessales, je demanderai à ma tante de rester1,— відповів теж пошепки Миколенька Волконський.
— Ma tante, дозвольте мені залишитись,— сказав Мико-ленька, підходячи до тітки. На обличчі в нього був вираз благання, хвилювання і захвату. Графиня Марія подивилась на нього і звернулась до П'єра.
— Коли ви тут, він одірватись не може...— сказала вона до нього.
— Je vous le ramènerai tout-à-l'heure, m-r Dessales; bonsoir2,—сказав П'єр, подаючи швейцарцеві руку, і усміхаючись звернувся до Миколеньки.— Ми зовсім не бачилися з тобою. Марі, який він схожий стає,— додав він, звертаючись до графині Марії.
— На батька? — сказав хлопчик, багрово' спалахнувши і знизу вгору дивлячись на П'єра сповненими захвату, блискучими очима. П'єр кивнув йому головою і продовжував розповідь, яку перебили діти. Графиня Марія вишивала в руках по канві; Наташа, не зводячи очей, дивилась на чоловіка, Микола і Денисов вставали, казали подати люльки, курили, брали чай у Соні, що сумовито і вперто сиділа за самоваром, і розпитували П'єра. Кучерявий хворобливий хлопчик, зі своїми блискучими очима, сидів забутий усіма в куточку і тільки, повертаючи кучеряву голову на тонкій шиї, що виходила з відкладних комірців, у той бік, де був П'єр, зрідка здригався і щось шепотів сам з собою, очевидно охоплений якимсь новим і сильним почуттям.
Розмова трималася на тій сучасній плітці з вищого управління, в якій більшість людей вбачають звичайно найважливіший інтерес внутрішньої політики. Денисов, невдоволений з уряду за свої невдачі по службі, з радістю взнавав усі дурниці, що, на його думку, робились тепер у Петербурзі, і гостро й різко висловлював свої зауваження на П'єрові слова.
— Раніш німцем треба було бути, тепер треба танцювати з Тата-риновою та madame Крюднер, читати...