Хіба що, прочитавши якийсь любовний роман, вона тільки на мить поринала в прекрасні мрії, що одразу ж, ледь торкнувшись її душі, зникали, мов якісь химери. І ось це несподіване, неможливе, викликане зненацька кількома словами сестри, неначе наближалось до неї, як вітрило корабля, гнаного вітром.
Глибоко зітхаючи, дівчина беззвучно шепотіла:
"Графиня де Равенель".
І в темряві, перед її заплющеними очима, поставали прекрасні видіння. Вона бачила розкішні, залиті світлом салони, ошатних дам, що всміхалися до неї, чудову карету, яка ждала її біля під’їзду старовинного замку, високих ліврейних лакеїв, що кланялися, коли вона проходила мимо.
їй було жарко в ліжку, серце шалено билося. Шарлотта знову встала, напилась води і хвильку постояла боса на холодній підлозі.
Потім, трохи заспокоївшись, нарешті заснула. Але ще вдосвіта прокинулась — думки хвилювали її і не давали спати.
Окинула поглядом свою кімнату з побіленими стінами,
вбогі ситцеві завіски, та два плетені стільці, що завжди стояли обабіч комода, і їй стало соромно.
Серед цих грубих меблів, що виказували її походження, вона почувала себе простою селянкою, нікчемною, негідною того гарного жартівливого білявого юнака, усміхнене обличчя якого стояло у неї перед очима, то зникаючи, то появляючись знову, і поволі підкоряло її, оволодівало її серцем.
Тоді вона схопилася з ліжка і взяла своє дзеркало, туалетне дзеркальце завбільшки з тарілку; потім знову лягла, тримаючи дзеркальце в руках, і почала розглядати своє лице, обрамлене косами, що розсипались на білявій подушці.
Час від часу клала на ковдру те скельце, де відбивалось п лице, і думала, яка величезна відстань розділяє їх, якою трудною була б дорога до того шлюбу. І глибока туга стискала їй серце. Та ось вона знову дивилась на себе в дзеркало, всміхалася, щоб бути кращою, бачила, що вона й справді гарна, і всі труднощі зникали.
Коли вона вийшла до сніданку, сестра, що, здавалось, була чимось роздратована, спитала:
— Що ти збираєшся сьогодні робити?
Шарлотта, не вагаючись, відповіла:
— А хіба ми не поїдемо з пані Андермат до Руайя?
Луїза відповіла:
— їдь сама, але після того, що я вчора тобі казала, краще було б…
Молодша сестра спинила її:
— Я не питаю твоєї поради… Дивись за собою.
І вони більше не розмовляли.
Зайшов батько з Жаком, і всі посідали до столу. Старий майже зразу ж спитав:
— Що ви робите, шьогодні, дівчатка?
Шарлотта, не чекаючи, поки відповість сестра, сказала:
— Я їду з пані Андермат до Руайя.
Чоловіки задоволено глянули на неї, і батько пробурмотів з тою привітною усмішкою, яка з’являлась у нього завжди, коли передбачалась вигідна справа:
— Че добре, че добре.
Приховане задоволення, помітне в усій поведінці батька і брата, здивувало Шарлотту дужче, ніж відвертий гнів Луїзи, і вона подумала трохи збентежено: "Невже вони всі говорили про це?"
Після сніданку вона зразу ж піднялась у свою кімнату,
наділа капелюшок, узяла парасольку, перекинула через руку легенький плащ і пішла до готелю, бо о пів на другу мали виїздити.
Христіана здивувалася, що не прийшла Луїза.
Шарлотта, червоніючи, відповіла:
— Вона трохи стомилася, голова болить.
Усі посідали в карету — велику, на шість осіб, — як завжди їздили. Маркіз із дочкою зайняли задні місця. Шарлотта опинилась на передньому сидінні, поміж Гонтраном і Полем.
Поминувши Турноель, поїхали далі по чудовій дорозі, що вилася під горіхами і каштанами. Шарлотта вже кілька разів помічала, що Гонтран пригортається до неї, але дуже обережно, щоб вона не образилась. Він сидів праворуч од неї і говорив, майже торкаючись її щоки; і дівчина не наважувалась повернутися, щоб відповісти, боячись його подиху, який вже відчувала на своїх устах, і його очей, ПОГЛЯД яких бентежив її.
Він плів їй усякі дурниці, пустотливо жартував, сипав забавними компліментами.
Христіана майже весь час мовчала, обважніла і знемо-жена — вона трудно переносила вагітність. І Поль видавався сумним, заклопотаним. Тільки маркіз знай теревенив жваво й безтурботно, з грайливою витонченістю старого егоїста.
У Руайя вийшли з карети, щоб послухати в парку музику, і Гонтран, узявши під руку Шарлотту, пішов з нею вперед. У відкритій альтанці грав оркестр, і диригент помахував паличкою, підбадьорюючи то труби, то скрипки, а довкола на стільцях сиділи курортники і розглядали перехожих. Жінки показували свої сукні, свої ноги, простягнуті аж до сусіднього стільця, модні літні капелюшки, що надавали їм чарівності.
Шарлотта і Гонтран ходили серед сидячого люду, дивилися на кумедні обличчя і щиро потішалися.
А позад них, Гонтран чув, раз у раз говорили:
— Погляньте, гарненька особа.
Це йому лестило, і він хотів знати, за кого її мають — за його сестру, дружину чи коханку.
Христіана, сидячи між батьком і Полем, стежила за ними, і, вважаючи, що Гонтран і Шарлотта надто пустують, гукнула їх, аби вгамувати. Але ті, не слухаючи її, ходили собі в юрбі і щиро розважалися.
Христіана тихо сказала Полю Бретіньї:
— Він, зрештою, скомпрометує її. Треба поговорити з ним сьогодні ввечері, коли повернемося додому.
Поль сказав:
— Я теж подумав про це. Ви маєте слушність.
Обідати поїхали в Клермон-Феран, бо ресторани в Руайя, на думку ласого до їжі маркіза, просто нікчемні; додому повернулися вже коли стемніло.
Шарлотта зробилася серйозна. Коли вставали з-за столу, Гонтран, подаючи рукавички, міцно потиснув їй руку. Дівоче сумління відразу стривожилось. Це було вже освідчення! Випад! Непристойність! Що ж їй робити? Сказати йому? Але що сказати? Сердитися тут було б смішно! В такому становищі треба великої тактовності. А якщо нічого не зробити, нічого не сказати, то вийде, ніби вона ладна прийняти його залицяння, стати його спільницею, відповісти "так" на той потиск руки.
І, зважуючи все, що сталося, дівчина дорікала собі за те, що була в Руайя надто вже весела й поводилась надто вільно; тепер їй здавалося, що сестра мала рацію, що вона себе скомпрометувала, занапастила. Екіпаж котився дорогою, Поль і Гонтран мовчки курили, маркіз дрімав собі, Христіана дивилась на зорі, а Шарлотта після келиха шампанського насилу стримувала сльози.
Коли приїхали, Христіана сказала батькові:
— Вже ніч, ти, тату, проведи Шарлотту.
Маркіз подав дівчині руку й пішов з нею.
Поль поклав Гонтранові руку на плече і шепнув йому на вухо:
— Зайди на хвилинку до сестри, є розмова.
Вони пройшли до маленької вітальні, суміжної з кімнатами Андермата і його дружини.
І як тільки посідали, Христіана сказала:
— Слухай, ми з паном Полем хочемо висварити тебе.
— Висварити?.. За що? Я ж тихий і смиренний, тут немає спокус.
— Не жартуй. Ти поводишся бездумно, необережно, це дуже небезпечно. Ти компрометуєш дівчину.
Гонтран удав здивованого:
— Кого це?.. Шарлотту?
— Так, Шарлотту!
— Я компрометую Шарлотту?.. Я?..
— Атож, компрометуєш. Тут усі про це говорять, і сьогодні в парку в Руайя ви поводились дуже… дуже легковажно. Правда ж, Бретіньї?
Поль відповів:
— Так, я цілком згоден з вами.
Гонтран повернув стільця, сів на нього верхи, дістав нову сигару, закурив і засміявся.
— О! Я, виходить, компрометую Шарлотту Оріоль?
Він зробив паузу, щоб побачити враження від своїх слів,
потім заявив:
— А хто вам сказав, що я не збираюсь одружитися з нею?
Христіана аж підскочила з подиву.
— Одружитися? Тобі?.. Та ти збожеволів!..
— Чому?
— З цією… цією селючкою…
— Тра-ля-ля!.. Це забобони… Чи не від чоловіка ти їх набралася?
Сестра нічого не відповіла на це пряме заперечення, і Гонтран вів далі, сам собі ставлячи запитання і відповідаючи на них:
— Вона гарна? — Гарна! — Добре вихована? — Так. І щиріша, миліша, простіша, ніж світські дівчата. Освіче-ніша не менше за них, бо розмовляє по-англійському і по-овернському, а це вже дві іноземні мови. І не бідніша від будь якої спадкоємиці з колишнього Сен-Жерменського передмістя, яке слід було б назвати передмістям Святих Злиднів, і, нарешті, будучи сільського роду, вона здоровіша і народить мені чудових дітей… Ось так…
Він говорив ніби сміючись та жартуючи, і Христіана спитала нерішуче:
— Ти серйозно?
— Серйозніше нікуди, хай йому чорт! Вона ж чарівна, ця дівчинка. У неї добре серце й гарненьке личко, весела вдача і завжди чудовий настрій, рожеві щоки, ясні очі, білі зуби, червоні уста, розкішне, довге, блискуче і м’яке волосся; а батько її — виноградар, завдяки твоєму чоловікові, люба сестро, буде багатий, як Крез. Чого ж тобі ще треба? Селянська дочка! Так що, хіба селянська дочка гірша, ніж усі дочки підозрілих ділків, які так дорого платять за сумнівні герцогські титули, і всі дочки титулованих кокоток, яких дала нам Імперія, або всі дочки двох батьків, яких ми бачимо в світському товаристві? Та коли я одружуся з цією дівчиною, то це буде перший розважливий і розумний вчинок у моєму житті!
Христіана задумалась, потім зненацька переконано і захоплено вигукнула:
— Ай правда! Усе це так і є, усе справедливо!.. То ти одружишся з нею, Гонтране?
Тепер уже він заспокоїв її:
— Стривай-но… стривай… Дай і мені подумати. Я тільки кажу: якщо одружуся з нею, то це буде перший у моєму житті розважливий і розумний вчинок. Та це ще не означає, що я таки одружуся з нею, але думаю про це, приглядаюсь до неї, трохи залицяюсь, щоб побачити, чи сподобається вона мені по-справжньому. Словом, я не кажу ні "так", ні "ні", але схильний сказати скоріше "так", а не "ні".
Христіана запитала Поля:
— А ви що думаєте про це, пан Бретіньї?
Вона називала його то пан Бретіньї, то просто Бретіньї.
Поля завжди принаджувало те, в чому він вбачав якусь шляхетність, нерівні шлюби, що видавались йому проявом великодушності, сентиментальні пориви, в яких криється людське серце, і він відповів:
— Я теж вважаю, що Гонтран має слушність. Якщо вона подобається йому, то хай одружується, кращої він не знайде…
У цей час увійшли Андермат з маркізом, і розмова перейшла на інше.; а тоді Поль і Гонтран рушили до казино подивитись, чи не зачинено ще гральну залу.
З того дня Христіана і Поль, здавалось, почали сприяти відвертому залицянню Гонтран а до Шарлотти.
Дівчину частіше запрошували, лишали її обідати, ставилися до неї так, немовби вона вже була членом сім’ї.
Шарлотта все це добре бачила, розуміла і дуже хвилювалась.