Але що їм ота сварка, вони пореготали собі з такої темноти та й пішли.
А назва пагорба залишилась і, відай, залишиться ще надовго, точно визначаючи суть цього малопридатного для хліборобства клаптика землі, освяченого слізьми, трудом, багатолітніми селянськими муками.
15
Мабуть, зима повертала на весну — минули завії, вдень потеплішало, надворі гарно розтавало, а вночі брався добрячий морозець, аж потріскувало по кутках. Ранок починався широкою, розлитою на півнеба загравою, із-за лісу в морозяній поволоці викочувалось червоне колесо сонця, набиралося сили, яснішало, й небавом довжезні тіні від дерев, пагорбів, стовпів витягувались через усе поле з осілим після відлиг, хрумким снігом. Морозна далечінь марилась сіруватою просинню лісу, розмитою пістрявістю перелісків, кущів, очерету, мочарів, а поруч усе яскраво сяяло, біліло до болю в очах. Було по-святковому тихо й хороше.
Степанида, проте, мало милувалася красою погожого ранку, може, навіть не помічала його —— вона припізнилась біля печі, не впоралася зі скотиною, сказала Петрикові, що доробити — напоїти овечок, замішати курям, — а сама побігла через поле до Висілків.
М'яко бігла крижаною доріжкою в старих латаних валянках і думала, що повернеться тепер хіба що смерком — якраз припекло з колгоспом, який таки зорганізували тиждень тому. Сиділи до ранку, а таки домоглися — більш як половина Висілків погодилася вступити. Мабуть, Новик правду казав: розкуркулиш одного — інші задумаються. Задумались, поміркували й погодилися. Тепер три дні підряд комісія з усуспільнення ходила по дворах, описувала насіння, інвентар, коней, збрую. Звичайно, Степанида прибігала раненько до сільради, а звідти вони вчотирьох ішли по селі, нікого не минаючи, у кожен двір — крізь жіночий плач, злякано-заклопотані погляди старих, напружено-примовклу увагу дітей — усе брали на облік. Було важко, але треба було.
Вона думала того дня, що не застане голову в сільраді, що, мабуть, доведеться наздоганяти комісію десь на селі, й дуже здивувалась, коли, відчинивши двері довгої, мов обора, дякової хати, побачила всіх на місці. Мовчазно сидів за столом Лявон, а навпроти — присадкуватий мужик у чорному кожушку, його сусід Корнило, якого також обрали до комісії з усуспільнення; відвернувшись до вікна, стояв у своїй довгій військовій шинелі Василько Гончарик. Було дуже накурено й холодно, і панував якийсь переляк чи клопіт, який одразу відчула Степанида. Вона стримано привіталася:
— День добрий.
— Дідька він добрий, — сказав Лявон, повівши на неї одним оком. — Поганий день.
Степанида не зрозуміла.
— А що? Погода гарна.
— Аж занадто. Ось-ось завесниться. Але... На прочитай оце.
Він подав їй невеличкий, добре вже пожужмлений аркушик районної газети "Червоний хлібороб". Ще нічого не розуміючи, вона з натугою почала читати розкидані по сторінці заголовки: "Вище прапор індустріалізації", "На нові рейки!", "План вивезення ділової деревини під загрозою зриву". На другому боці був невеликий малюнок: червоноармієць, широко розставивши ноги, простромлює багнетом пузатого буржуя з вищиреними зубами.
— Не туди дивишся, — сказав Корнило. — Ось, у кутку.
Справді, в самому куточку газети не дуже великими літерами значився заголовок: "У Слобідських Висілках потурають класовому ворогові — куркулеві". Степанида уп'ялася очима в дрібненькі літери замітки і, ледь ворушачи губами, почала читати. В замітці писалося, що тоді, як скрізь по країні йде гостра боротьба з куркулем як з класовим ворогом, у Висілках цю боротьбу ігнорують і розкуркулили тільки одного ворога, який мав найману силу, — Івана Гужова. А найману силу мали ще й такі господарі: Багатько Корнило, що два літа наймав Колондьонок Фросину жати збіжжя, Прохориха, яка три роки підряд наймає орати, жати і сіяти, Багатько Ладимир, що наймав молотників. Усе це можуть підтвердити свідки. "Ніякої пощади класовому ворогові!" — таким закликом закінчувалася та замітка. Підпис під нею був загадковий — просто: Сількор.
Степанида одразу зрозуміла, чого похнюпились оці мужчини, надто Корнило, та й голова Лявон. Їй теж стало страшнувато, вона навіть хотіла ще раз перечитати, щоб упевнитись, що все зрозуміла правильно, але Корнило забрав у неї газету.
— Ну, бачила? Це я класовий ворог?
— А я потураю! — уїдливо сказав Лявон.
Степанида присіла на лаву, вона нічого не могла збагнути, хоч написане в газеті було правдою, але ж... До чого вона вела, та правда замітки, про те страшно було подумати.
— І хто б ото був, сволота? — двома пальцями скаліченої руки стукнув по столі Лявон.
— А я вам кажу хто! Його робота! — знервовано сказав Корнило і підвівся від столу. Біля вікна обернувся Гончарик, ставний у своїй червоноармійській формі, поверх котрої висіла при поясі важка кобура з наганом — промовиста відзнака його нової міліцейської служби.
— Поїду до району. Я знайду хто.
— Нічого й шукати, — стояв на своєму Корнило. — Колондьонок це, кажу вам. Можу закластись на що завгодно.
— Може, й Колондьонок, — сказав Лявон. — Він же у нас грамотій. Але не це головне.
— А що ж головне? — розпалявся Корнило. — Наклеп написали — хіба ж це дрібниці?
— В тім то й річ, що не наклеп. Що правда! Бо наймали? Наймали. Значить, наймана сила.
Всі в хаті замовкли, поглядаючи хто куди, — що таке наймана сила і які вона тепер має наслідки, було всім відомо. Степанида теж мовчала, хоч і розуміла, що тепер треба щось робити, комусь скаржитись, чи що. Правда, в глибині душі вона ще не могла повірити в погане, бо ті вказані в замітці люди хоч і наймали на підмогу по господарству, але які ж вони куркулі? Та й не саботажники, бо разом з усіма вступили до колгоспу, а Прохориха просто стара одиначка, що доживала віку в струхлявілій хаті. Чи ж під силу їй самій обробити й засіяти чотири десятини землі? Ото й наймала когось обробити поле з половини чи з третини. То який же вона класовий ворог?
— Але де Потап? — спитав Гончарик.
— Втекло, щеня. Знає, поганець, що тепер йому краще геть з-перед очей, — не вгавав Корнило. Лявон жадібно затягнувся останніми затяжками з недопалка і з серцем жбурнув його на підлогу.
— А я ж йому притулок дав! До сільради впустив... Ну поганець! Постривай тепер у мене!
— А що ти йому зробиш? — спитав Корнило. — Адже ж не виженеш.
— За переслідування сількора кримінальна відповідальність, — нагадав Гончарик.
— За нього відповідальність! А він ніякої відповідальності! Намолов — і хода. А тут суши мізки. Бійся! Думай, що буде. А цим, мабуть, не закінчиться.
— Авжеж, не закінчиться.
— Треба їхати в містечко, — сказав Лявон і підвів змордоване обличчя до Гончарика. — Їдьмо удвох.
— А як ж перепис? — спитала Степанида. — Ще ж той край села залишився. Чи, мо' іншим разом?
— Ні, — сказав Лявон. — Ви переписуйте. А ми надвечір приїдемо.
— Ну добре.
Поволі, в тяжкій зажурі Корнило походив по хаті, щось, мабуть, прикидаючи і так і сяк. Звісно, йому було тепер не з медом — протягли в газеті, і Степанида пожаліла його, Корнило хотів щось сказати, надів на руки латані, з кожуха, рукавиці, знову зняв їх. Але махнув рукою і взявся за клямку. Степанида теж рушила до дверей.
Так, мовчкома[60], Корнило попереду, а Степанида ззаду, вони пішли вулицею на дальший край Висілків, що розкинувся за пагорбом у низинці. Корнило довго мовчав, широко ступаючи по зашерхлому снігові в чорних валянках. Валянки були ще нові, жорсткі і здавались важкими у незграбних, клеєних з товстої автомобільної гуми галошах. Звичайно, він наймав часом якусь поміч, хоч на землю був і небагатий, проте ощадливий, любив майструвати і мав трохи бджіл. Сусіди казали, що був скупий і не любив позичати не лише односельчанам, а й рідні. Від колгоспу не відмовлявся, вступив разом з усіма. Лявон ще збирався поставити його бригадиром, бо Корнило господарювати вмів і був дбайливим. Та ось цей допис у газеті.
— Он кажуть: керівники, керівники, — сказав він, обернувшись до Степаниди, і та підбігцем наздогнала його. — А я тобі скажу: гірш од сусідів нема нікого. Ніхто тобі стільки шкоди не зробить, як твій сусід.
— Ну, звісно, — погодилася Степанида. — Бо все близько, під боком.
— Під боком, усе бачить і захлинається від заздрощів. Особливо як сам невдаха. Такий не тоді зрадіє, коли сам коня купить, а як у сусіда кінь здохне. Еге. Знаю я таких сусідів! Від них шматок хліба треба під свиткою їсти. А то позаздрять. А заздрість — вона боком вилізає. Звичайно, не тому, хто заздрить. Я не куркуль, не багач. Землі не більш, як в інших. Але я роботу люблю. Й порядок. Не те що декотрі: кинув, покинув і гайда. Я коли узявсь, то доведу все до ладу. Землю — я її краще як ту цілушку хліба догляну, кожен клаптик на колінах виповзаю, кожну грудочку пальцями перетру. Я іржаву дротину не обмину, підберу. А як же інакше в хазяйстві? Та бач, комусь очі коле.
— Невже ж це Потап написав? — засумнівалася Степанида.
— А хто ж? То ж він у нас сількор. Пам'ятаєш, як тоді на Прохориху доніс? Про льон?
Це Степанида добре пам'ятала. Про той вчинок Потапа Колондьонка, може, з рік гомоніли у Висілках, а то й у всьому районі. Навіть сварилися: ті, що молодші, мало не за барки бралися зі старими, котрі ганили хлопця, а молоді хвалили, бо про Колондьонка написала та сама газета, прославила на цілий район. Сталося те позаторік, пізньої осені, коли район опинився в прориві з льоно-здачею. Льон не вродив, не виріс, бо з весни засушило, а здавати треба було, мужики геть усі стали недоплатниками. З округи та з району відразу приїхало аж двоє уповноважених і разом з Лявоном стали ходити по дворах, вибивати льон. Але що можна було вибити, коли все поздавали раніше, не залишивши собі ані стеблинки; самопряди та кросна того року стояли без роботи. Щоб якось виплутатись із планом, розвивали навіть мотуззя, кінські пута — все здавали як волокно. В старої Прохорихи, звісно, не знайшлося навіть поганого мотузка, щоб розкрутити, уповноважені ще й пожаліли бідну одиначку, яка все плакала й нарікала на долю, на свою старість та хороби. Але щойно комісія вийшла з холодної, непаленої хати надвір, Потапко Колондьонок, що все крутився коло начальства, підійшов до старшого уповноваженого, молодого мужчини в чорному бобриковому пальті, і шепнув, що в порожньому хліві у бабці сховано льон.