Що ж мені робити? Подумай, ну, подумай! Мені треба вийти у світ, а зробити цього не можу, поки не маю власного дому. Якби ти знала!.. Іноді мені хочеться вбити твого чоловіка…
Він говорив своїм ніжним, м’яким, спокусливим голосом, тим голосом, що лине в уші музикою.
В її нерухомих очах поволі набігли дві сльозинки й скотились по щоках, а на віях набрякло ще дві.
Він прошепотів:
— О, не плач, Кло, не плач, благаю тебе. Ти серце мені краєш.
Тоді вона через силу, через велику силу стрималась, щоб зберегти гідність та гордість. І спитала тремтячим голосом жінки, що ось-ось заридає:
— Хто ж вона?
Він завагався на мить, але зрозумів, що цього не обійдеш:
— Мадлена Форестьє.
Пані де Марель здригнулась усім тілом і скам’яніла; глибоко замислена, вона, здавалось, зовсім забула, що він стоїть перед нею навколішках.
А прозорі краплі без упину все текли й текли їй по щоках.
Вона підвелася. Дюруа здогадався, що вона зараз піде, не сказавши йому ні слова, не дорікаючи, але й не простивши, і в душі почував образу та приниження. Щоб затримати її, оповив руками її сукню й стиснув під тканиною округлі ноги, що вмить напружились для опору. Він благав:
— Заклинаю тебе, не йди так!
Тоді вона глянула на нього згори, глянула важким, розпачливим, таким чарівним та сумним поглядом, що виявляє всю скорботу жіночого серця, й пробубоніла:
— Мені… мені нема що казати… що… що ж… я зроблю… твоя… твоя… рація… ти… ти… вибрав те, що тобі треба…
Вона одступилась, визволилась і пішла, та він уже й не пробував її затримати.
На самоті він спантеличено підвівся, мов по голові його допіру приголомшено, потім заспокоївся й прошепотів:
— Їй-богу, не знаю, чи гірше, чи краще. Хоч… без сцен. Все-таки добре.
І збувшись гнітючого тягаря, почуваючи себе відразу вільним, незалежним, готовим до нового життя, почав голосно бити в стіну кулаками, п’яніючи від успіху та сили, мов саму долю отак побивав.
Коли пані Форестьє спитала його:
— Попередили пані де Марель?
Він спокійно відповів:
— Звичайно.
Вона допитливо глянула на нього своїми ясними очима:
— Це не вразило її?
— Ні, аж ніяк. Навпаки, вона ухвалила.
Про новину всі незабаром довідались. Дехто дивувався, дехто запевняв, що передбачали це, а інші тільки посміхались, що це їх, мовляв, не дивує.
Молодик, що підписував тепер свої фейлетони "Д. де Кантель", хроніку "Дюруа", а політичні статті, що починав вряди-годи давати, — "Дю Руа", час свій здебільшого провадив у нареченої, і вона ставилась до нього з братньою приязню, де почувалось, проте, справжнє, тільки приховане кохання й стримана, мов яка слабість, пристрасть. Вона вирішила, що поберуться вони нишком, при самих тільки свідках, і того ж вечора поїдуть до Руана. Другого дня побачаться з батьками журналіста й побудуть у них кілька днів.
Дюруа спробував відмовити її від такого плану, але не спромігся й зрештою погодився.
Отож десятого травня молоді, відмовившись од церковної церемонії, бо нікого не запрошували, після короткої процедури в мерії вернулись додому спакуватись, а ввечері вирушили з Сен-Лазарського вокзалу шестигодинним потягом, що помчав їх у Нормандію.
До того часу, як лишились самі у вагоні, вони й двома десятками слів не перекинулись. А коли рушили, глянули одне на одного і, щоб приховати легеньку ніяковість, засміялись.
Потяг тихо минув довгий Батіньольський вокзал і проїхав миршаву рівнину від фортифікації до Сени.
Дюруа та дружина його коли-не-коли казали аби-щось і знову дивились у вікно.
Коли проїхали Аньєрський міст, аж зраділи, побачивши річку, а на ній барки, рибалок та гребців. Сонце, могутнє травневе сонце осявало скісним промінням човни й спокійну річку, що немов спинилась, не текла й не вирувала, завмерши в передвечірньому блискові й теплі. Парусник, що розкинув серед річки два великі трикутники, щоб спіймати легесеньке дихання вітру, виглядав величезним птахом, що ось-ось полине.
Дюруа прошепотів:
— Люблю паризькі околиці, а спогади про те, як я їв там рибу, — найкращі в моєму житті.
Вона відповіла:
— А човни! Як гарно пливти по воді, коли сідає сонце.
Потім замовкли, немов не зважувались далі про своє минуле говорити, і сиділи тихо, може, відчуваючи в ту мить ніжну поезію жалю.
Дюруа сів коло дружини, взяв її руку й поволі поцілував:
— Коли вернемось, — сказав він, — то їздитимемо іноді обідати в Шату.
Вона прошепотіла:
— У нас стільки буде роботи, — таким тоном, мов хотіла сказати: "Треба жертвувати приємним для корисного".
Він тримав її руку й стурбовано думав, як же перейти йому до пестощів. Перед недосвідченою дівчиною він не хвилювався б, але, почуваючи в Мадлені хитру й спритну жінку, потрапив у скруту. Боявся видатись їй дурнем, надто несміливим або надто брутальним, надто забарним або надто хапливим.
Він уривчасто стискував їй руку, та вона на його поклик не відповідала. Тоді сказав:
— Мені дуже чудно, що ви — моя дружина.
Вона мов здивувалась:
— Чому це?
— Не знаю. Чудно мені. Хочеться поцілувати вас і дивно, що маю на це право.
Вона спокійно підставила йому щоку, і він поцілував її, як сестрину. І провадив:
— Коли я вперше вас побачив — пам’ятаєте, на обіді, куди запросив мене Форестьє, — то подумав: "Чорт бери, якби мені таку надибати!" І от, це сталося! Надибав.
Вона прошепотіла:
— Це дуже мило.
І дивилась на нього пильно, хитро своїми посмілілими очима.
Він гадав:
"Я надто холодний. Йолоп я. Треба швидше це робити".
І спитав:
— Як ви познайомились із Форестьє?
Вона відповіла визивно й лукаво:
— Хіба ми за тим до Руана їдемо, щоб про нього розмовляти?
Він почервонів:
— Дурень я. Ви мене просто лякаєте.
Це їй сподобалось:
— Я? Невже? Чому?
Він присунувся до неї близенько. Вона скрикнула:
— Ох, гляньте, олень!
Потяг ішов Сен-Жерменським лісом, і вона побачила козулю, що з переляку майнула через дорогу.
Поки вони дивились у розчинене вікно, Дюруа нахилився й припав до її шиї довгим, жагучим поцілунком.
Хвилинку вона не ворушилась, потім підвела голову:
— Мені лоскотно, годі.
Та він не відступався й ніжно торкався закрученими вусами до її білої шкіри, пестив її збудно й захоплено.
Вона відхилилась:
— Годі вже.
Він оповив її, схопив рукою її голову, й повернув до себе, і кинувся на її уста, як яструб на здобич.
Вона борсалася, пручалась, відпихала його. Нарешті звільнилась і сказала:
— Та годі ж!
Він не слухав уже її, цілував жадібними й тремтячими устами, намагаючись повалити на канапу.
Вона через силу визволилась і схопилася на ноги:
— Ну, годі вже, Жорже! Ми ж не діти, можемо й до Руана почекати.
Він сидів, геть червоний, охолоджений цими розважливими словами, потім весело сказав, трохи себе опанувавши:
— Гаразд, я почекаю; тільки й десятка слів сказати не здатний, поки приїдемо. Подумайте, зараз ми тільки в Пуасі.
— Я сама говоритиму, — сказала вона.
Вона спокійно сіла коло нього й почала докладно з’ясовувати, що вони робитимуть, як повернуться. Треба лишити за собою помешкання, де вона з першим чоловіком жила, а Дюруа теж має перебрати собі посаду й платню Форестьє у "Французькому житті".
А втім, вона загодя перед шлюбом їхнім з певністю ділка упорядкувала всі грошові справи подружжя.
Вони побралися з умовою роздільності майна, і всі можливі випадки були передбачені: смерть, розлука, народження одного чи кількох дітей. Дюруа, за його словами, мав чотири тисячі франків, але з них півтори тисячі було позичених. Решту він зібрав за рік, чекаючи зміни у своїй долі. Молода жінка мала сорок тисяч франків, що їх, як казала вона, залишив їй Форестьє.
Згадавши про Шарля, похвалила його:
— Це був дуже ощадливий, дуже акуратний та працьовитий хлопець. Він швидко забагатів би.
Дюруа вже не слухав, зовсім інші думки його турбували.
Часом вона спинялась, поринаючи в інтимні свої міркування, потім провадила:
— Через три-чотири роки ви вільно зможете заробляти від тридцяти до сорока тисяч франків річно. Так як Шарль заробляв би, аби був живий.
Жоржеві набридли всі ці настанови, і він одповів:
— Ми ж не за тим, здається, до Руана їдемо, щоб про нього розмовляти.
Вона, сміючись, ударила його злегка по щоці:
— Ай правда, я зовсім забула.
Він підкреслено тримав руки на колінах, як вихований хлопчик.
— У вас дурнуватий вигляд, — сказала вона.
Він відповів:
— Ви самі накинули мені цю роль, і з неї я не вийду.
Вона спитала:
— Чому?
— Бо ви не тільки вестимете наше господарство, але й керуватимете моєю особою. Та й справді, вам як удові, це личить.
Вона здивувалась:
— Що ви хочете цим сказати?
— Я хочу сказати, що ваше знання має розвіяти мою несвідомість, а ваш досвід заміжньої жінки повинен просвітити мою парубоцьку безневинність, от що!
Вона скрикнула:
— Це вже занадто!
Він відповів:
— Так воно є. Я не знаю жінок, а ви чоловіків знаєте, бо ви — вдова, отже, ви маєте мене виховувати… Сьогодні ввечері або й зараз можете починати, коли захочете.
Вона весело скрикнула:
— О, якщо ви в цьому покладаєтесь на мене!..
Він промовив голосом школяра, що бурмоче лекцію:
— А звісно, покладаюсь. Сподіваюсь навіть, що ви поважну науку мені дасте… за двадцять лекцій… десять початкових… на читання та граматику… десять — на вправи та риторику… Я ж нічогісінько не тямлю.
Це дуже її потішило.
— Дурень ти! — скрикнула вона.
Він провадив:
— Як ти починаєш мене на "ти" називати, то й я за цим прикладом піду і скажу тобі, любове моя, що кохаю тебе дедалі й щомить більше і Руан здається мені дуже далеким!
Він говорив тепер з акторськими інтонаціями та гримасами, і це тішило молоду жінку, звиклу до поводження й жартів літературної богеми.
Вона дивилась на нього збоку й справді на нього любувалась, вагаючись між тим бажанням, що пориває руку до овоча на дереві, та розважливою думкою, що радить обіду почекати й той овоч скуштувати своєчасно.
І сказала, трохи почервонівши від думок, що її змагали:
— Учню мій маленький, повірте моєму досвідові, моєму великому досвідові. Поцілунки у вагоні нічого не варті. Від них нудить.
Потім, ще більше почервонівши, прошепотіла:
— Ніколи не слід жати хліба зеленим.
Він глузливо сміявся, збуджений натяками, що спливали з її гарних уст. Потім перехрестився й губами поворушив, мов молитву шепотівши, та й заявив:
— Віддаюсь під руку святого Антонія, патрона спокуси.