Барні з Валансі піднімали стебла і їли ягоди, не зриваючи їх, незайманими, смакуючи кожну ягоду — кульку дикого аромату. Коли Валансі приносила ці ягоди додому, їх невловимий смак зникав і вони перетворювалися на звичайні ягоди, що їх можна було купити на ринку, — смачні, так, але зовсім не такі, як ті, що їх вони їли на сонячній полянці біля беріз, аж доки пальці їхні не ставали такими рожевими, як повіки Аврори.
Або ж вони ходили за лілеями. Барні знав, де шукати їх у струмках та затоках Міставіс. Вони прославляли Блакитний Замок своєю красою, коли Валансі ухитрялася заповнити кожну посудину цими вишуканими створіннями. А як не лілеями, то свіжими і яскравими квітами кольору кардинальського пурпуру, зібраними на болотах Міставіс, де вони горіли, немов полум'яні стрічки.
Інколи вони ловили стругів[49] у маленьких безіменних річечках чи струмках, на берегах яких наяди, можливо, сушили свої довгі мокрі коси. Брали з собою лише сиру картоплю та сіль. Пекли картоплю у вогнищі, а Барні показав Валансі, як готувати стругів, загорнувши їх у листі, обліпивши глиною і поклавши на розжарене вугілля. Ніщо смачніше попросту не існувало! Валансі мала чудовий апетит, не дивно, що на її кісточках з'явилося м'ясо.
Або ж вони просто блукали і досліджували ліс, в якому, здавалося, завжди могло трапитися щось дивовижне. Принаймні, так вважала Валансі. Ще вниз до чергового яру — ще вгору по черговому пагорбі — і ви це дивовижне знайдете.
— Ми не знаємо, куди йдемо, але хіба ж не весело просто йти? — казав Барні.
Раз чи двічі ніч наздогнала їх надто далеко, щоб повернутися до Блакитного Замку. Але Барні склав ароматну постіль із папороті та ялинових гілок, і вони спали на ній без сновидінь, під стелею зі старих, оброслих мохом ялин, а над ними місячне сяйво і гудіння сосен змішувалися разом, аж не можна було розрізнити, що було світлом, а що було звуком.
Звичайно, траплялися дощові дні, коли Маскока ставала мокрим зеленим краєм. Дні, коли мжичка мандрувала над Міставіс, як блідий привид дощу і через яку вони навіть не думали зоставатися вдома. Сиділи там лише коли дощило по-справжньому. Тоді Барні зачинявся у кімнаті Синьої Бороди, а Валансі читала чи мріяла на вовчій шкурі, а Щасливчик муркотів біля неї, а Банджо підозріло зиркав зі свого особистого стільця. Недільного вечора вони вибиралися на сушу і йшли через ліс до маленької церкви вільних методистів. Бувають люди, по-справжньому щасливі в неділю, а Валансі ніколи не любила неділь. Ніколи досі.
І, звичайно, в неділю і в будень вона була поруч з Барні. І він був чудовим приятелем! Розумним, веселим. Як — як Барні. Це одне визначало все.
Валансі забрала з банку частину свого двохсотдоларового капіталу і витратила ці гроші на гарний одяг. Вона придбала маленьку димчасто-блакитну шифонову сукню, яку завжди одягала на вечері, коли вони зоставалися вдома. Димчасто-блакитну, переткану сріблом. Через цю сукню Барні назвав її Місячним Промінчиком.
— Місячне сяйво і блакитні сутінки, — от як ти виглядаєш у цій сукні. Воно мені подобається. Це твоє. Ти — не класична красуня, але маєш стільки прегарних штучок! Твої очі. Ця створена для поцілунків западинка між ключицями. Твої зап'ястя і ніжки напрочуд аристократичні. Твоя маленька голівка має чудову форму. А коли ти озираєшся через плече, можна збожеволіти від захвату, особливо у сутінках або при місячному світлі. Ельфійська діва. Дріада. Ти належиш лісові, Промінчику, ти ніколи не повинна з нього виходити. Хоч ким були твої предки, у тобі є щось дике, потойбічне і неприборкане. А ще ти маєш милий, солодкий, гортанний літній голос. Голос для любовних розмов.
— Мабуть, ти поцілував Камінь Лестощів[50], — глузувала Валансі. Але потім вона тижнями смакувала ці компліменти.
Ще вона купила собі блідо-зелений купальний костюм, сам лише вигляд якого вразив би її родину на смерть, якби вони її в ньому побачили. Барні навчив її плавати. Інколи вона вдягала цей купальник зранку і так вже не знімала до вечора, — то стрибала у воду, то вигрівалася на сонці.
Вона забула всі старі приниження, думки про які колись мучили її щоночі, — всі несправедливості, всі розчарування. Це все сталося з кимось іншим, а вона, Валансі Снайт, завжди була щасливою.
— Тепер я розумію, що це значить "народитися наново", — казала вона Барні.
Голмс[51] казав, що горе може "зворотньо забарвлювати" сторінки життя; але Валансі вирішила, що щастя має таку ж властивість і заливає рожевим світлом все її попереднє сіре існування. Їй тяжко було повірити, що колись вона була самотньою, нещасною, наляканою.
— Коли прийде смерть, я знатиму, що жила, — думала Валансі. — Я мала свою годину.
І свою купу піску!
Одного дня Валансі згребла пісок з острівної бухточки у величезний конус і застромила туди маленький веселий Юніон Джек[52].
— Що ти святкуєш? — захотів знати Барні.
— Я просто вигнала старого демона, — відповіла Валансі.
РОЗДІЛ XXXI
Надійшла осінь. Пізній вересень із прохолодними ночами. Вони мусили покинути веранду, але розвели вогонь у великому каміні і сиділи перед ним, сміючись та жартуючи. Двері залишалися відкритими, отож Банджо та Щасливчик приходили і відходили, коли хотіли. Іноді вони поважно сиділи на ведмежій шкурі між Барні та Валансі, інколи крадькома тікали у таємничий холод ночі. Крізь старе кольорове вікно видно було зорі, що жевріли десь біля туманного крайнеба. У повітрі висів безнастанно-упертий наспів сосен. Дрібні озерні хвилі, гнані вітрами, м'яко хлюпали об скелі. Їм не треба було світла, достатньо було вогню, що то розгорявся, висвічуючи їх, то пригасав, ховаючи їх у тіні. Коли здіймався нічний вітер, Барні зачиняв двері, запалював лампу і читав їй вірші — а ще есеї та чудові ледве зрозумілі хроніки старовинних воєн. Барні ніколи не читав романів, присягався, що вони його нудять. Але інколи вона сама їх читала, згорнувшись на шкурі калачиком, час від часу нестримно сміючись. Барні не належав до тих людей, що, почувши чийсь сміх при читанні, ніколи не можуть стриматися від питання: "Що там смішного"?
Жовтень — з чудовою палітрою барв довкола Міставіс, душа Валансі купалася в цих барвах. Вона навіть не могла уявити собі щось настільки прекрасне. Величний барвистий спокій. Сині вітровійні небеса. Сонячне світло, дрімаюче на галявинах країни фей. Довгі мрійні лілові дні, коли вони легко плюскотіли у своєму каное вздовж берегів озера і вгору по річках, забарвлених багряним та золотим. Сонний червоний мисливський місяць[53]. Чаклунські бурі, що зривали з дерев листя і купами накидали його на береги. Летючі тіні хмар. Яка найпишніша, найбагатша земля широкого світу могла зрівнятися з цією?
Листопад — із вражаючим відьмацтвом його змінених дерев. Темно-пурпурові заходи сонця, що палали на туманно-рожевому тлі неба над пагорбами. Милі дні, коли суворі ліси були прекрасними й граціозними, у величному спокої складених рук та заплющених очей, дні, повні тонкого блідого світла, що просіювалось через пізнє безлисте золото ялівцю і мерехтіло серед сірих буків, розсвітлюючи вічнозелені брили моху та омиваючи колонади сосен. Дні з високим небозводом бездоганної туркусової барви. Дні, коли здавалося, що тиха печаль висить над пейзажем і мрійним озером. Але бували також дні дикої темряви великих осінніх бур, а потім сірі вологі вітряні ночі, коли між сосен чути було відьомський сміх, а серед дерев суші — судомні стогони. Та що їм до того? Старий Том міцно поставив дах, а димар добре тягнув.
— Тепло вогню, — книги, — затишок, — захист від штормів, — наші коти на килимі. Промінчику, — сказав Барні, — ти була б щасливішою, якби мала мільйон доларів?
— Ні. Не була б і наполовину такою щасливою. Я б занудьгувала між договорами та облігаціями.
Грудень. Ранні сніги та Оріон. Бліде світло Чумацького Шляху. Це була справжня зима — пишна холодна зоряна зима. Як Валансі завжди ненавиділа зиму! Нудні короткі безподійні дні. Довгі холодні самотні ночі. Кузина Стіклс з її спиною, яку постійно треба було розтирати. Кузина Стіклс і дивні звуки, які вона видає, полощучи горло вранці. Кузина Стіклс, що бідкається через ціну вугілля. Її мати зі своїми пригляданнями, допитами, гнівами. Безконечні застуди та бронхіти — чи страх перед ними. Мазь Редферна і Лілові Пігулки.
Але тепер вона полюбила зиму. Зима в "чагарнику" була гарною — майже нестерпно гарною. Дні чистого блиску. Вечори як чаші повні краси — чистого старовинного зимового вина. Ночі з їх вогнем зірок. Холодні, вишукані зимові світанки. Намерзлі папороті-узори на усіх вікнах Блакитного Замку. Місячне світло на березах у сріблі наледі. Рвані тіні у вітряні вечори — шарпані кручені фантастичні тіні. Велика тиша, сувора і пильна. По-варварському пишні дикі пагорби. Сонце, що несподівано пробивалося крізь сірі хмари над білим Міставіс. Крижано-сірі сутінки, розбурхані сніговіями, коли їх затишна вітальня з домашніми духами у полум'ї каміна та незбагненними котами видавалася ще затишнішою, ніж зазвичай. Кожна година приносила нове одкровення і нове диво.
Барні завів Леді Джейн до стодоли Галасливого Абеля і вчив Валансі ходити на снігоступах, — ту саму Валансі, яка вже мала б лежати з бронхітом. Але в неї навіть застуди не було. Зате пізніше, посеред зими, тяжко занедужав Барні, і Валансі доглядала його, в глибині серця боячись, що це запалення легень. А от всі застуди Валансі, схоже, проминули разом зі старими місяцями. Яке щастя, — вона ж навіть Мазі Редферна не мала. Колись передбачливо купила пляшку в Порті, та Барні гнівно шпурнув ті ліки у бік замерзлого Міставіс.
— Не принось більше сюди тої чортівні, — коротко наказав він. Це було вперше і востаннє, коли він заговорив з нею сердито.
Вони вирушали у довгі подорожі по вишукано-елегантних зимових лісах та срібних джунглях замерзлих дерев — і скрізь знаходили красу.
Часом видавалося, що вони замандрували у казковий світ кришталю та перлів, так біліли й сяяли галявини і озера, і небеса. Повітря було таким свіжим і чистим, що аж наполовину п'янким.
Якось вони захоплено завмерли біля входу у вузьку прогалинку між березами. Кожна вітка і пагін були обсипані снігом. Підлісок уздовж березової смуги виглядав наче мармурові фігурки лісових ельфів.