Міс Призл перевела погляд на стелю – звідти довгими пишними гірляндами звисав плющ.
Тоді міс Призл замружилась і труснула головою, неначе відганяючи від себе страхітний кошмар. Потому вона розплющила одне око, розплющила друге і виявила, що стелі нема: замість стелі неподобний плющ звисав із якихось віт, а сама вона стояла не в класі, а в лісі, не на підлозі, а на траві, на лісовій галявині. Тут їй стало зле і, щоб не впасти, вона вчепилася за класний стіл – і це був дуже необачний вчинок, тому що на звичному місці стояв не стіл, а… пишний кущ шипшини. На щастя, міс Призл від несподіванки навіть не встигла злякатися, а навколо неї вже з'юрмилися казна-які люди дивні на вигляд і такі ж дивні у поведінці. За закоріненою звичкою міс Призл хотіла зробити їм зауваження, ба навіть розтулила рота, та… побачила ЛЕВА, заверещала і, підсмикнувши спідницю, чкурнула геть. За нею (неначе всі очікували сигналу) заверещали, підтягнули спідниці й припустили усі ці слухняні та старанні дівчатка на товстеньких ніжках – увесь клас. На галявині зосталася одна Ґвендолен.
– Ти хочеш піти з нами? – запитав Лев.
– А можна? – зраділа Ґвендолен. – Дякую, дякую вам! – вона простягнула руки двом менадам і ті закрутили її у веселому танку, допомагаючи позбутися кусючих панчіх та цупкого комірця.
За ранок вони обійшли заледве не все місто, і кругом повторювалося те саме. Коли вони наближалися, більшість людей ховалися, багато хто опісля втік, та котрісь долучилися до них, і коли вони виходили з міста, то виявилося, що їхня компанія відчутно розширилася і стала ще веселішою.
Покинувши Беруну, вони йшли лівим, тобто північним берегом Великої ріки вздовж рівно нарізаних ланів, серед яких виднілися хатини й обійстя заморських поселян. І що ж? З кожного двору до них збігалися бідолашні та нещасні свійські тварини. Старі осли з тужливими очима, що не бачили у цьому житті жодного просвітку, раптом знову ставали молодими. Сторожові пси, яких люди вважали страшенно злими, розірвавши ланцюги, знову ставали добрими і пестливими. Коні, яких повсякчас обзивали неробами та ледацюгами, потрощивши вози та підводи, – цок-цок-цок – по камінню, туп-туп-туп – по дорозі, хлюп-хлюп-хлюп – по багнюці, – весело й баско бігли слідом за всіма, заливаючи округу радісним іржанням.
А в одній садибі біля колодязя їм трапився злий та жорстокий господар, який бив хлопчика палицею. Ось він замахнувся, і раптом – палиця в його руках обернулася на квітку. Чоловік хотів було віджбурнути квітку й знову взятися за палицю, та де там: квітка немов прилипла до його долоні. Рука задеревеніла, зробилася гіллякою, тулуб – стовбуром, а ноги перетворилися на корені. Хлопчик, який ще мить тому плакав, розсміявся та вскач побіг за ними.
А у скромному містечку, що стояло на злитті двох річок, на шляху до Бобрової гребельки навернулася їм на очі ще одна школа, цього разу школа для хлопчиків. Зовсім ще юна, але вкрай стомлена вчителька давала тут урок арифметики досить-таки угодованим, але так само підлотним та зловредним хлопцям – справжнісіньким свинтусам. Вона випадково глянула у вікно і побачила веселу різнобарвну юрбу, яка з піснями та танцями проходила вулицею, і щемливе відчуття радості пронизало її серце.
Аслан також її побачив і підійшов до вікна.
– Ой, ні, ні, – сказала вона, – я не можу, як би мені цього не хотілось! Я вчитель і маю вчити дітей. Коли ваша ласка, відійдіть від вікна, а то ви їх перелякаєте.
– Ану, кого це ми маємо злякатися? – глузливо поцікавився найвгодованіший у класі кабанчик і найбільша свинота. – Ану, як ми візьмемо та поскаржимося пану інспектору, що вона нас не вчить, а базікає з перехожими!
– А погляньмо, до кого це вона там залицяється! – запропонував другий за ранжиром у класі свинтус.
Усією юрмою вони кинулися до вікна і навалилися на підвіконня. Але як тільки їхні підлотні фізіономії висунулися надвір, невгамовний Вакх, що причаївся під вікном, раптом як вискочив та як загорлав своє "ге-е-ей, хо-хо, гей" – усіх і здунуло з підвіконня!
Ой, що тут розпочалося! Від страху та переляку свинтуси заверещали та зарохкали й кинулися до дверей, але, звісно ж, тут і застрягли. Задні тиснули на передніх, передні відбрикувалися від задніх, і ті, й інші ліктями розпихали одне одного. Аж от, двері не витримали й злетіли з завіс, і все стадо малолітніх свинтусів випорснуло на волю… Правда це чи ні, та місцеві жителі розповідали, що в тутешніх полях вони потім не раз бачили вельми вгодованих нічийних поросят, яких до цього вони бачити не бачили.
– Що ж, тепер і ти вільна, – сказав Аслан юній учительці, й вона, зіскочивши з підвіконня, приєдналася до них.
Біля Бобрової гребельки вони знову перейшли річку, попрямували на схід південним берегом і непомітно підійшли до невеликої хатинки з черепичним дахом. На ґанку стояла дівчинка і плакала.
– Чого ти плачеш, дитинко моя? – запитав Аслан.
– Моя тітонька… вона дуже хвора… Вона помирає, – відповіла дівчинка. До того вона ніколи не бачила левів, навіть на картинках, і тому не злякалася.
Аслан зайшов на ґанок і спробував був пролізти у двері, та двері виявилися замалими. Тоді він просунув у двері голову, натиснув плечем на одвірок (від чого Сьюзан та Люсі скотилися у нього зі спини), підняв увесь дах і – хатчина розсипалася на всі чотири боки. Усередині стояло вбоге ліжко, а на ліжку лежала мале-е-нька старенька. Вона була вже майже при смерті, та знайшла в собі сили розплющити очі й перед собою побачила… велетенську сонцегриву голову з ясними очима, сповненими спокою та світла, що дивилися саме на неї. Ні, вона не зойкнула від несподіванки і не зомліла від остраху, а так само просто, як і дівчинка на ґанку, тихо сказала:
– Аслане… Я знала, що ти є, і я чекала на тебе все життя… Ти, певне, прийшов, аби мене забрати?
– Так, – сказав Аслан, – я прийшов, аби тебе забрати. Та зовсім не далеко… – І – о диво! – ледве він мовив ці слова, як на блідому обличчі зайнявся рожевий рум'янець – так світанкова зоря зі сходом сонця розфарбовує білу хмарку; очі її, до того згаслі, прояснилися, й вона сіла в ліжку і сказала:
– Здається, я почуваю себе трішки краще. Ба ні, я почуваю себе НАБАГАТО краще! Я почуваю себе ТАК краще, що навіть щось би з'їла на сніданок!
– Це будь ласка, матінко! – сказав всюдисущий Вакх, метнувшись до криниці, що була тут же у дворі, і повертаючись звідти з повним глеком. – Ану, скуштуйте!
Він підніс їй глечик. Та в глечику була не вода, а справжнісіньке вино. Та ще яке! Червоне – як черешня, густе – ніби варення, легке – немов повітря, ситне – неначе м'ясо, зігрівальне – наче чай і прохолодне – мовби роса.
– Овва, бешкетнику, ти щось зробив із нашою криницею! – сказала старенька. – Не знаю, що ти там зробив, та вийшло, слово честі, непогано.
Так вона й сказала. Й сплигнула з ліжка.
– Сідайте мені на спину, – порадив Аслан. І додав, звертаючись до Сьюзан і Люсі, – а юні королеви – що ж, прогуляєтесь пішки.
– Прогулятися так прогулятися, – погодилася Сьюзан, – не весь час нам їздити на чужих спинах!
І шумне товариство, до якого долучилися старенька і дівча, знову рушило в дорогу. Незабаром хто пішки, а хто верхи, хто з вибриком, хто підтюпцем чи труськом, із піснями та танками, музикою та сміхом, іржанням та гавканням – вони опинилися біля того місця, де вже побували вранці: біля колишнього мосту, а тепер знову броду Беруни. Та якщо рано-вранці тут було тихо й безлюдно, то тепер усе змінилося: на березі стояв велетенський людський натовп. Це була армія Міраза. Суворі вояки саме складали на велику купу свої мечі й, відходячи вбік, підіймали вгору руки. А трохи осторонь стояв інший, значно менший натовп, де, досі стискаючи зброю, зі щасливими виразами обличчя стояли розшарілі Пітер й Едмунд, Тиквік і Каспіан. І раптом маленька бабця, зістрибнувши зі спини Аслана, кинулася до Каспіана, й вони обняли одне одного – адже це була ніхто інша, як його стара няня.
Розділ 15
Аслан створює двері
Забачивши Аслана, заморські вояки мало не попадали з переляку: щоки їхні забарвилися у кольори холодної м'ясної підливки, коліна задрижали, і багато з них де стояли, там і знепритомніли. Усе життя їм твердили, що леви – то казкові створіння, яких насправді не існує, тож тепер вони навіть не злякалися, а мало не вмирали від жаху. Хоч руді гноми і знали, що Аслан їм друг і нічого поганого не вчинить, але теж пересіпалися: вони так і застигли, роззявивши рота, і ще довго не могли вимовити ані слова. Про чорних гномів і казати нема чого: деякі завмерли на місці, як руді, а деякі (з тих, хто знав про підступні задуми Нікабрика) – спробували тишком-нишком утекти. Зате розумні звірі, всі до одного, були невимовно раді зустрічі з Левом. Мугикаючи і повискуючи, порохкуючи і попискуючи, вони оточили його всім різношерстим натовпом. Вони й лащилися до нього, і махали хвостами, і терлися боками об його боки, і шанобливо тикали в нього носами, і гасали, наче очманілі, навколо і під ногами, а малюкам найбільше подобалося грати з пухнастою китицею на кінчику його хвоста. Можливо, вам доводилося зустрічати маленьке-маленьке кошеня, що товаришує із ВЕЛИКИМ-ВЕЛИКИМ собакою і грає з ним, дозволяючи собі такі витівки, які ніколи не спали б йому на думку, коли поряд із ним був інший собака, хай навіть і в п'ять, і в дев'ять разів менший за нашого? Коли доводилося, то ви легко можете уявити собі картину, що мали втіху спостерігати присутні. Нарешті Пітер, узявши Каспіана за руку, протиснувся крізь натовп звірів і підвів його до Аслана.
– Ось і Каспіан, сір, – відрекомендував він юнака.
Каспіан схилив одне коліно і за лицарським звичаєм поцілував левові лапу.
– Ласкаво просимо, принце, – мовив Аслан, – чи відчуваєш ти себе гідним прийняти нарнійську корону, а з нею – і саме королівство?
Каспіан подумав і заперечно похитав головою:
– Ні, сір, я не впораюся, я всього лише хлопчик…
– Що ж, це гідна відповідь, – сказав Аслан. – Коли б ти сказав, що гідний, то це свідчило б саме про зворотне. Тому я з чистим серцем оголошую тебе королем Нарнії, лордом Кейр-Паравеля, а також імператором Самотніх островів! Відтепер і ти, і твої спадкоємці хай залишаться у цьому званні перед нами і Великим королем доти, доки триватиме твій рід! А от щодо самої коронації, то… а це ще що таке?
Пробираючись крізь натовп, до них наближалася скорботна процесія: одинадцятеро мишей, шість із яких урочисто й тужливо несли ноші розміром не більші за шкільний географічний атлас.