Життя для мене нестерпне".
"Хіба на світі більш нема жінок? — відказала вона, всміхнувшись.— Нащо ви так себе мучите? Життя коротке!"
Я отупіло дивився на Поліну. Вона вийшла. Я й не помітив, як вона пішла, я чув її голос, але не розумів слів. Невдовзі я зібрався віднести рукопис спогадів своєму замовцеві. Поглинутий своєю пристрастю, я не думав про те, як можна жити без грошей, я тільки знав, що чотирьохсот п'ятдесяти франків, які я мав одержати, вистачить на сплату боргів; отож я пішов по платню й зустрів Растіньяка. Той сказав, що я змінився, схуд.
"З якої лікарні ти вийшов?" — спитав він.
"Ця жінка мене вбиває,— відповів я.— бо я не можу ні зневажати її, ні забути".
"Краще вже вбити, тоді ти перестанеш мріяти про неї",— сміючись, вигукнув він.
"Я вже думав і про це,— сказав я.— Не раз я тішив себе думкою про злочин — ґвалт, чи вбивство, чи й те й друге, але насправді я до цього не здатен. Графиня — чарівне страховище, вона благатиме милосердя, а не кожен з нас Отелло!"
"Вона така, як усі жінки, що їх ми не можемо здобути",— перебив мене Растіньяк.
"Я божеволію! — вигукнув я.— Інколи я чую, як божевілля виє в мене в голові. Думки мої — наче привиди, вони танцюють переді мною, а я не можу впіймати жодної. Краще вмерти, ніж так жити. І я сумлінно шукаю найкращого способу припинити цю боротьбу. Йдеться вже не про живу Феодору, Феодору з передмістя Сент-Оноре, а про оцю Феодору, що тут,— сказав я й постукав себе по лобі.— Якої ти думки про опій?"
"Ет! Жахливі муки",— відповів Растіньяк.
"А газ?"
"Паскудство!"
"А Сена?"
"І сітки, і морг занадто брудні".
"А куля з пістолета?"
"Не влучиш — тільки скалічишся. Слухай-но,— повів він далі,— я, як і всі юнаки, думав про самогубство. Хто з нас до тридцяти років не вбивав себе двічі-тричі? Я не знайшов нічого кращого, як витратити життя на втіхи. Поринай у глибоку розпусту, так ти вб'єш і свою жагу, і себе. Нездержливість, любий, цариця всіх смертей. Чи не призводить вона до раптової апоплексії? А це той постріл з пістолета без промаху. Оргії дають нам усі фізичні насолоди, це той самий опіум, тільки дрібняками. Силуючи нас пити понад міру, бенкет кидає нам виклик на смертний бій. Чи ж бочка мальвазії герцога Кларенса79 не смачніша за намул у Сені? Коли ми чесно сповзаємо під стіл, чи це не та сама млость від чаду? А коли нас підбирає поліція і ми лежимо на холодних нарах у буцегарні, чи не зазнаємо тоді ми всіх утіх моргу, опріч хіба здутого, тугого, синього, зеленого живота, зате зі свідомістю кризи? Е,— провадив він,— це довге самогубство, не те що смерть збанкрутілого бакалійника. Гендлярі зганьбили річку — вони стрибають у воду, щоб розжалити кредиторів. Бувши тобою, я б умер вишуканіше. Коли хочеш створити новий вид смерті, то бийся з життям так, як я сказав,— я буду твоїм секундантом. Мені нудно, я розчарований. Та ельзаска, що її за мене сватають, має на лівій нозі шість пальців, я не можу жити з такою жінкою! Усі ж дізнаються й сміятимуться з мене. В неї всього вісімнадцять тисяч франків ренти, і статки її меншають, а пальців прибуває. Хай йому біс! Живімо, як шаленці, то, може, наскочимо зопалу на щастя!"
Растіньяк захопив мене. Його задум знадив мене дуже сильними спокусами, розпалив багато надій — барви цієї картини були занадто поетичні, щоб не зачарувати поета.
"А гроші?" — спитав я.
"В тебе ж є чотириста п'ятдесят франків!"
"Так, але я винен кравцеві й за помешкання".
"Ти платиш кравцеві? З тебе ніколи не вийде нічого, навіть міністра".
"Але що можна зробити з двадцятьма луїдорами?"
"Грати на них".
Я здригнувся.
"Ти що! — сказав він, побачивши мою нехіть.— Хочеш поринути в мою "систему розпусти", а боїшся зеленого сукна".
"Слухай,— відказав я,— Колись я пообіцяв батькові, що ноги моєї не буде в казино: не тільки ця обіцянка для мене священна, я ще відчуваю непереможну огиду, проходячи повз таке місце. Ось тобі сто екю, йди грай сам. Поки ти ризикуватимеш нашим капіталом, я дам лад своїм справам і прийду до тебе додому".
Оце так, друже, я й занапастив себе. Досить юнакові зустріти жінку, яка його не любить або любить його занадто сильно, й життя його поламане. Щастя поглинає наші сили, нещастя нищить чесноти. Повернувшись до свого, дому, я довго розглядав мансарду, де жив цнотливим життям ученого, життям, яке, може, принесло б мені шану й довгі літа і якого не слід було кидати ради пристрастей, що тягли мене в прірву. Поліна застала мене засмученого.
"Що з вами?" — спитала вона.
Я холодно підвівся, відрахував гроші, які був винен її матері, і додав піврічну плату за помешкання. Вона глянула на мене з якимось жахом.
"Я вибираюсь, люба Поліно".
"Я так і знала!" — вигукнула вона.
"Слухайте, дитино моя, я ще, може, й повернуся. Зоставте кімнату на півроку за мною. Якщо я не повернусь до п'ятнадцятого листопада, ви будете моєю спадкоємницею. Оце,— я показав їй пакунок,— запечатаний рукопис мого великого твору "Про волю", ви його здасте до Королівської бібліотеки. А з тим, що зостанеться тут, робіть що хочете".
Її погляд гнітив мені серце. Вона стояла переді мною, наче втілене сумління.
"То уроків більш не буде?" — спитала вона, показавши на фортепіано.
Я не відповів.
"А ви хоч писатимете мені?"
"Прощавайте, Поліно".
Я лагідно пригорнув її й по-братньому, ніби старий чоловік, поцілував у любе, чисте, як сніг, що не торкнувся землі, чоло.
Вона вибігла. Я не хотів бачити пані Годен. Поклав ключа на звичайне місце і вийшов. Повертаючи з вулиці Клюні, я почув за собою жіночу ходу.
"Я вам вишила гаманець, невже ви не візьмете?" — спитала Поліна.
При світлі ліхтаря мені здалось, наче в неї в очах блиснули сльози, і я зітхнув. Нас підганяла, видно, та сама думка, бо ми розпрощалися так поквапно, наче втікали від чуми. Безладне життя, яке я починав, явилось мені в химерній подобі — в усьому вигляді кімнати Растіньяка, де я дожидав його. На каміні висів годинник з Венерою, що сиділа на черепасі, а в обіймах держала недокурену сигару. Елегантні меблі, даровані від щирого серця, стояли як попало. Старі шкарпетки валялись на пишній м'якій канапі. Вигідне крісло на пружинах, у яке я сів, було все в шрамах, мов старий солдат, воно виставляло перед очі зранені руки та плями помади й оливи, зоставлені на спинці головами Растіньякових гостей. На ліжку, на стінах, повсюди видніло наївне сполучення розкоші й злиднів. То був ніби неаполітанський палац, де жили лаццароні80. Або кімната картяра, пройдисвіта, що має своє уявлення про розкіш, живе почуттями й не дбає про невідповідності. А втім, цій картині не бракувало поезії. Життя тут являло себе з усіма своїми блискітками й лахміттям, несподіване, недосконале, як і в дійсності, але живе, примхливе, як на біваку, куди мародер стягує все, що запопаде. Повидиравши сторінки з книжки Байрона, розпалив свій камін цей юнак, що ставив на карту тисячу франків, хоч не мав часом і поліна дров, а їздив у тільбюрі, не маючи цілої сорочки. Завтра якась графиня, артистка або карти нагородять його царською білизною. А он свічка, застромлена в зелену бляшанку від фосфорної запальнички; а он валяється жіночий портрет, видертий із золоченої рамки. Хіба ж може юнак, жадібний до відчуттів, зректися принад життя, такого багатого суперечностями, життя, що дарує йому насолоди війни в мирний час? Я аж задрімав, коли раптом Растіньяк штовхнув двері й гукнув:
"Перемога! Тепер можна вмирати по своїй уподобі!"
І показав мені капелюх, повний золота. Поставив його на стіл, і ми затанцювали навколо, як два канібали біля здобичі: тупали ногами, дриґалися, стрибали, стусали один одного так, що могли б, мабуть, повалити носорога, виспівували, дивлячись на всі втіхи світу, що їх містив для нас капелюх.
"Двадцять сім тисяч франків,— повторював Растіньяк, кладучи на золото ще кілька банкнот.— Іншим цих грошей вистачило б на життя, хіба ж нам їх не вистачить на смерть? Так, так, ми сконаємо в золотій купелі. Ура!"
І ми знов почали викаблучуватися. Наче спадкоємці, поділили все, почавши з подвійних наполеондорів, від великих монет перейшли до дрібніших, процідили всю свою радість, примовляючи: "Це тобі! Це мені!"
"Спати не будемо! — вигукнув Растіньяк.— Жозефе, пуншу! — і кинув золотого своєму вірному слузі.— Це тобі, на помин душі!" Другого дня я купив меблі в Лесажа, найняв помешкання на вулиці Тебу, де ти зі мною познайомився, й доручив найкращому шпалерникові опорядити його. Я придбав коней. Я кинувся у вир розваг, пустих і воднораз реальних. Я грав, виграючи й програючи величезні суми, але тільки на вечірках у друзів, а не в казино, перед якими й далі почував давній жах. Помалу в мене з'явилися приятелі. Їхню приязнь я завдячував чварам або тій довірливій легкості, з якою ми виказуємо свої таємниці, запобігаючи перед товариством; але, можливо, ніщо не поєднує нас так, як наші вади? Я наважився випустити кілька літературних праць, і їх схвалили. Великі люди прибуткової літератури, не вбачаючи в мені небезпечного суперника, хвалили мене, звісно, не через мої особисті чесноти, а тільки щоб допекти своїм приятелям. Я став бонвіваном, коли скористатись мальовничим виразом із лексикону оргій. Моє самолюбство було спрямоване на те, щоб швидше вбити себе, перевершуючи найвеселіших гультяїв завзяттям і витривалістю. Я завжди був свіжий і чепурний. Мене вважали дотепником. Ніщо не виказувало в мені того жахливого життя, що робить із людини лійку, машину для травлення їжі, виїзного коня. Незабаром гульня постала переді мною в усій своїй жахливій величі, і я зрозумів її! Звичайно, мудрі й статечні люди, що наліплюють етикетки на пляшки для спадкоємців, не можуть зрозуміти ні теорії такого широкого життя, ні його нормального плину; спробуйте-но прищепити провінціалам його поезію, коли для них такі джерела насолоди, як опій і чай,— це ще й досі тільки ліки? В самому Парижі, цій столиці думки, хіба не натрапляємо ми на непослідовних сибаритів? Нездатні до надміру втіх, хіба ж вони не виснажуються після першої оргії, як оті добрі буржуа, що, вислухавши нову оперу Россіні, клянуть музику? Чи не так вони зрікаються цього життя, як поміркована людина відмовляється від страсбурзького паштету, бо, скуштувавши його вперше, розладнала собі шлунок? Гультяйство — це, безперечно, теж мистецтво, як і поезія, і потребує сильних душ.