Ганьба ж яка! Адже розмова ця коли була? Казали так: може, й не доведеться, ну, а якщо доведеться, згоден? Він же мовби совість мою перевіряв, а я б йому раптом про сина. Я ж ніби й сам відкрутився, і сина — під тюрму. А він же мені син!.. Матвію Костянтиновичу! — раптом з граничною силою одчаю мовив старий.— Я весь твій, на що завгодно. Ти знаєш мій характер — мовчок до гроба, а смерті я не боюсь. Ти на мене покладайся, як на себе. Я тобі знайду, де сховатись, я людей знаю, я певних людей знайду, ти мені вір. Я ж тоді, в райкомі, так подумав: сам я на все готовий, а щодо сина тут, у райкомі, я, як людина безпартійна, можу й не говорити, значить, совість моя чиста... Мені головне, щоб ти мені вірив... А квартиру я тобі знайду,— говорив Кіндратович, не помічаючи того, що в голосі в нього забриніли навіть нотки запобігання.
— Я тобі вірю,— сказав Матвій Костьович. Але він сказав не щиру правду: він вірив і не вірив. Він мав сумнів. А сказав так, бо це було вигідніше йому.
Обличчя старого раптом усе змінилось, він зразу розм'якнув, похилив голову й мовчки сопів.
А Шульга стояв, і дивився на нього, й зважував усе, що Кіндратович сказав йому, перекладаючи то те, то те з одної шальки терезів на другу. Звичайно, він знав, що Кіндратович своя людина. Але Шульга не відав, як жив Кіндратович цілих дванадцять років, і яких років: коли вершились найбільші діла в країні. І те, що Кіндратович покривав свого сина перед владою, приховав його навіть у найвідповідальнішу хвилину життя й зважився на брехню в такому насущному ділі, як змога використати його житло в німецькому підпіллі,— все це переважувало шальку терезів на те, що не можна цілком звіритися на Кіндратовича.
— Ти тут поки що посидь чи полеж, я попоїсти винесу,— хрипким пошептом казав Кіндратович,— а я тут збігаю в одне місце, і все як слід налагодимо.
Одна мить, і Матвій Костьович був би піддався тому, що пропопував йому Кіндратович, але тут же внутрішній голос, який вважав він не просто за голос обережності, а за голос життєвого досвіду, сказав йому, що не треба піддаватись почуттю.
— Навіщо ж ходити, в мене є не одна квартира на прикметі, я знайду собі місце,— сказав він,— а попоїсти — потерплю: гірше буде, коли та сама чортова жінка та син твій щось таке подумають недобре.
— Тобі видніш,— зітхнув Кіндратович.— А все-таки на мене, на старого, ти хреста не клади, я ще стану в пригоді.
— Це я знаю, Кіндратовичу,— сказав Шульга, щоб утішити старого.
— А коли ти мені віриш, то скажи, до кого йдеш. Я тобі пораю, чи добра то людина і чи слід до неї йти, та й знатиму, коли що трапиться, де тебе шукати...
— Сказати, куди йду, того я сказати не маю права. Ти сам старий підпільник і конспірацію знаєш,— відповів Шульга, хитро всміхнувшись.— А людина, до кого я йду, то людина мені відома.
Кіндратовичу хотілося сказати: таж ось і я — людина, тобі відома, а бачиш, скільки виявилось невідомого, і краще вже тобі тепер порадитися зі мною. Але він посоромився сказати ось так Матвієві Костьовичу.
— Тобі видніше,— похмуро мовив старий, остаточно зрозумівши, що Шульга йому не вірить.
— Що ж, Кіндратовичу, ходім! — сказав Костьович з удаваною бадьорістю.
— Тобі видніше,— задумано повторив старий, не дивлячись на Матвія Костьовича.
Він повів був Костьовича по вулиці мимо своєї хати. Але Шульга зупинився й сказав:
— Ти мене краще задвірками виведи, а то ще побачить ота твоя... цяця.— І він усміхнувся.
Старий хотів був сказати: "А коли ти знаєш конспірацію, то сам повинен розуміти, що краще вийти, як прийшов,— кому ж спаде на думку, що ти приходив до старого Гнатенка в підпільній справі". Але він розумів, що йому не вірять і що говорити — марна річ. І він задвірками вивів Матвія Костьовича на сусідню вулицю. Там, біля вугільного сарайчика, вони зупинились.
— Прощавай, Кіндратовичу,— сказав Шульга, і в нього так защеміло на серці, легше в труну лягти.— Я ще знайду тебе.
— То як тобі буде завгодно,— озвався на те старий.
І Шульга пішов вулицею, а Кіндратович іще постояв біля того вугільного сарайчика, дивлячись йому вслід, ви-схлий, цибатий, в обвислій на ньому, як на хресті, старовинного крою куртці.
Так Матвій Шульга ступив другий крок назустріч своїй загибелі.
Розділ шістнадцятий
Серьожка Тюленін, його друг Вітька Лук'янченко, і його сестра Надя, і стара сиділка Луша за кілька годин знайшли в різних частинах міста понад сімдесят квартир для поранених. І все-таки щось із сорок поранених нікуди було подіти: ні Серьожка з Надею, ні тьотя Луша, ні Вітька Лу-к'янченко, ні ті, хто допомагав їм, не знали, до кого ще звернутися з цією просьбою, боялися провалити все діло.
Дивний був цей день — такі бувають хіба що вві сні. Дальні звуки частин, що проходили дорогами через місто, гуркіт боїв у степу стихли ще вчора. Незвичайно тихо було і в місті, і в усьому степу навколо. Чекали, що до міста от-от увійдуть німці,— німці не приходили. Будинки установ, крамниць стояли відчинені й порожні, ніхто до них не зазирав. Підприємства стигли мовчазні, тихі й теж порожні. Над зруйнованими шахтами ще й досі мрів димок. У місті не було ніякої влади, не було міліції, не було торгівлі, не було праці — нічого не було. Вулиці принишкли без людей. Вибіжить якась жінка до водогінного крана, чи до колодязя, чи на вгород — зірвати два-три огірки, і знову тихо і нема нікого. І димарі на домах не диміли,— ніхто не варив обідати. І собаки зачаїлись, бо сторонні не порушували їхнього спокою. Тільки часом кішка перебіжить через вулицю, і знов порожньо.
Поранених розміщували по квартирах уночі проти 20 липня, але Серьожка й Вітька вже не брали в цьому участі. Цієї ночі вони перетягли із складу в Сіняках пляшки з пальною рідиною на "Шанхай" і закопали їх у балці під кущами, а по кілька пляшок кожен закопав у себе на вгороді, щоб завжди пляшки були напохваті.
А куди ж все-таки поділись німці?
Світанок застав Серьожку в степу за містом. Сонце вставало в рожево-сірому серпанку, велике, округле,— можна було дивитись на нього. Потім край сонця висунувся над серпанком, розтопився, і мільйони крапель роси бризнули по степу, кожна своїм світлом, і темні конуси териконів, то там, то тут виступаючи над степом, забарвилися в рожеве. Все ожило й заблищало навкруг, і Серьожка відчув себе так, як міг би відчувати себе гутаперчевий м'ячик, пущений в гру.
Вкочена дорога тяглася вздовж залізничної вітки, то наближаючись, то віддаляючись од неї. Обидві дороги пролягли по узвишшю, од нього відходили обабіч невеликі від-ножипи, розділені балками, котрі поступово знижувались і зливались із степом. І самі відножини і неглибокі приярки між ними поросли кучерявим лісом, чагарями. Вся місцевість мала назву Верхньодуванного гаю.
Сонце, що зразу почало шкварити, хутко вставало над степом. Озираючись навколо, Серьожка бачив майже все місто, яке розкинулось по горбах і низинах,— нерівномірно, вузлами, більше при шахтах, з їхніми наземними спорудами, що видніли здалеку, і довкола будинків районного виконкому й тресту "Краснодонвугілля". Крони дерев на відногах зелено яскріли од сонця, а на дні зарослих балок іще лежали прохолодні вранішні тіні. Рейки, виблискуючи проти сонця, зливаючись, відходили вдалину й зникали за дальнім пагорбом, що з-за нього поволі здіймався до неба круглий біленький мирний димок,— там була станція Верхньоду-ванна.
І раптом на гребені цього пагорба, в тій точці, де ніби кінчалась укочена дорога, виникла темна пляма, яка хутко стала витягатись темною, вузькою стрічкою. Через кілька секунд ця стрічка одділилася від обрію,— щось довгасте, компактне, темне сунуло навально здалеку назустріч Серьожці, лишаючи позад себе конус рудої куряви. І ще раніше, ніж Серьожка міг роздивитися, що це таке, зрозумів із стрекоту, який виповнив степ, що сюди суне загін мотоциклістів.
Серьожка, шугонувши в кущі нижче від дороги, став чекати, лежачи на животі. Не минуло й чверті години, як стрекіт моторів, дедалі дужчий, сповнив усе довкола, і повз Серьожку,— він бачив лише верхню частину тулуба,— промчали німецькі мотоциклісти-автоматники,— їх було понад двадцять. Вони були в звичайних брудно-сірих мундирах німецької армії, в пілотках, але очі, лоб і верх носа затуляли величезні темні опуклі окуляри, і це надавало тим людям, які раптом виникли тут, у донецькім степу, фантастичного вигляду.
Вони доїхали до будиночків на околиці, спинились і, зіскочивши з машин, розбіглись на всі боки; біля машин зостались троє або четверо. Та не минуло й десяти хвилин, як усі мотоциклісти один по одному знов сіли на машини й помчали до міста.
Серьожка втратив їх з ока за будинками в низині, але знав: якщо їдуть вони до центральної частини міста, до парку, їм не минути добре видного звідси підйому дороги з другим переїздом, і Серьожка стежив за тим підйомом дороги. Четверо чи п'ятеро мотоциклістів віялом вскочили на цей підйом, але не подались до парку, а звернули до групи будівель на горбі, де були будинки районного виконкому та "скаженого пана". За кілька хвилин мотоциклісти промчали назад до переїзду, і Серьожка знову побачив увесь загін серед будинків околиці,— загін повертався на Верхньо-дуванну. Серьожка впав ниць між кущами й не підводив голови, поки загін не промчав мимо нього.
Він перебрався на висунуту в напрямі Верхньодуванної, порослу деревами та кущами відножину, звідки видніла вся місцевість. Тут він пролежав під деревом кілька годин. Сонце, посуваючись по небу, знов та знов знаходило Серьожку й так припікало, що він, знай, відповзав од нього по колу — за тінню.
Бджоли та джмелі гули в кущах, збираючи липневого настою нектар з пізніх літніх квітів та прозору липку медвяну росу з листя дерев та кущів, яку утворювала на зворотнім боці листків трав'яна попелиця. Від листя й від трави, яка пишно розрослась тут, хоч на просторі степу вона вже вельми вигоріла, віяло прохолодою. Іноді ледь-ледь подихав вітерець і шелестів листям. Високо-високо в небі стояли дрібні, закучерявлені од сонця баранці хмарин.
І така млість йому сковувала всі члени, лягала на серце, що часом Серьожка забував, чого він тут. Тихі та чисті відчуття дитячих літ спадали йому на пам'ять, коли він так само, заплющивши очі, лежав у траві десь у степу, і сонце так само припікало, і так само гули навколо бджоли та джмелі, і пахло гарячою травою, і світ здавався таким рідним, прозорим і вічним.