Приготуйте спорядження й велике сідло. Вага тепер для мене не проблема. Отож скакатиму на Адміралі.
— Найлегша вага,— хитнув головою Клем.— I купа свинцю, до якого Адмірал не звик. Майор Девідсон до нього ніколи не вдавався.— Клем зиркнув на мене й додав: — Ви втратили фунтів чотири.
— От і добре! — заявив я, простуючи до дверей.
— Одну хвилинку,— зупинив Клем.— Джо Нантвич просив переказати, що має для вас важливе повідомлення.
— Он як!
— Він розшукував вас тієї суботи в Ліверпулі, та я сказав, що, мабуть, ви приїдете сюди, оскільки містер Грегорі натякнув, наче ви збираєтесь скакати на Адміралі.
Клем узяв сідло й погладив його рукою.
— А він говорив, що саме?
— Так, він хоче показати вам клаптик пакувального паперу, на якому щось там надряпано. Казав, це вас неодмінно зацікавить. Хоч я так нічого й не второпав. Йдеться про якесь "куряче сідало". Він витяг той клаптик у роздягальні в Ліверпулі, розгладив його на лаві та знову пхнув до кишені піджака. Хихотів при цьому, мов той дурень. Мабуть, добряче випив, але тоді, після Національного чемпіонату, всі були п'яні. Варнякав, що на тому папірці, хоч і безглуздя, та воно може стати ключем до розгадки, хто зна? Я допитувався, до чого ключ? Він одмахнувся, а мені було ніколи з ним розбалакувати.
— Я побачу його і все з'ясую. Той папірець ще при ньому, ви не знаєте?
— При ньому. Він щойно ляскав себе по кишені та допитувався, чи ви тут. Я чув шурхіт папірця.
— Дякую, Клеме.
Заїзд скінчився. Переможця повели розсідлувати, і з трибун до вагарні кинулися сотні болільників. Я стояв біля дверей, чекаючи Джо, й прислухався до розмов. Дізнався, що Ліверпуль усіх розчарував, а тому, хто це розповідав, завдав величезного збитку.
Сенді поплескав мене по плечу й заявив, що страшенно радий знову бачити мою пику й що я тепер нагадую актора, котрий погано грає роль ЛЮДИНИ, ЯКА СМІЄТЬСЯ.
— Ти бачив Джо? — запитав він.— Він тут усе бігав, шукаючи тебе.
— Мені казали. Саме його я й виглядаю.
Два журналісти причепилися до мене, допитуючись, які мої плани та які шанси в Адмірала (для вранішніх газет). Сер Кресвелл Стампе нагородив мене величним поклоном та бридко відкопилив губу, що мало означати посмішку.
Задоволення від того, що я знову на іподромі, зіпсував Ден, який розгулював по траві з на диво гарненькою дівчиною. Він невпинно щось тараторив, а вона зводила на нього свої ясні очі й мило посміхалася. То була Кет.
Побачивши мене, вони підійшли.
Чудова пара! Обоє чорняві й такі стрункі, ніби зумисне створені одне для одного.
Кет, що вже звикла до мого рубця, який вона бачила під час ленчу кілька днів тому, вітала мене коротким: "Кого я бачу!" В цьому — о доле! — не було й натяку на кохання й співчуття. Вона взяла мене під руку й попрохала пройтися з нею та Деном уздовж скакової доріжки, бо їй хотілось бачити наступні перегони біля рову з водою.
Я поглянув на Дена. Він злегка всміхнувся, а його очі дивилися непроникно й похмуро. Мої мускули теж мимохіть напружилися, коли я побачив його з Кет. Отож я розумів його стан.
Моя наступна фраза була перейнята бажанням не тільки викрити Клода Тіверіджа, а й вирішити долю нашої подальшої дружби з Деном.
— Не можу йти з вами,— заявив я.— Мені неодмінно треба розшукати Джо. Можливо, потім, коли вам набридне вдвох...
— Гаразд, Адлане,— відказала вона.— То, може, потім разом вип'ємо чаю? — А повернувшись, щоб іти, кинула мені через плече: — Ми ще побачимось.
Вся її поведінка свідчила, що вона тішиться ревнощами, які викликала в мене.
Проводжаючи їх поглядом, я згадав про Джо і метнувся шукати його. Та ні в роздягальні, ні поблизу вагарні його не було.
Піт вежею став наді мною, коли я повернувся. Він вітав мене, як втраченого друга. Капелюх на його величезній голові зсунувся набакир, а широченним плечам було тісно в піджаку. Він пильно оглянув моє обличчя.
— А вони непогано тебе зшили! Востаннє, коли я стояв над тобою, ти був весь заллятий кров'ю. Мабуть, досі не пам'ятаєш, як це трапилося?
— Так, — потвердив я. — Іноді мені здається, що ніяк не спіймаю нитку...
— Може, це й краще,— втішливо зауважив він і, поправивши жокейські окуляри, рушив до вагарні.
— Піте,— зупинив я.— Ти не бачив Джо? Він, кажуть, шукає мене.
— Так,— кивнув він.— I в Ліверпулі шукав. Хотів щось там показати, якусь адресу, написану на обгортці.
— Ти сам бачив?
— Глянув, але Джо дратує мене, і я не схотів затримуватися. Здається, там було написано "Чічестер".
— А ти не знаєш, де він зараз? Піт гидливо скривився.
— Зайшов до бару хвилин десять тому.
— Так рано!
— Нещасний п'яничка,— мовив він без жодної краплі співчуття.— Я б не дозволив йому сісти на свого коня, коли б він був навіть єдиним жокеєм у світі.
— Де той бар?
— Позаду трибун, поруч з тоталізатором. Зайшов туди з отим... як його?.. Тюдором, Я затамував подих.
— Але ж він посварився з Джо в Челтенхемі! I, здається, остаточно.
Піт стенув плечима.
— Тюдор зайшов до бару з Джо і ще якимось типом, що ступав позаду. А може, той і не з ними.
— Дякую,— мовив я.
До бару за рогом, куди пішов Джо, було всього сто ярдів. То був довгий дерев'яний барак, що тулився до високої огорожі, яка відокремлювала іподром од шосе. Я не гаяв часу. Та коли протовпився крізь гурт відвідувачів, Джо там не було. Кліффорда — теж.
Я вийшов. Наближався другий заїзд, і довга галаслива черга стояла біля тоталізатора; люди нервово позирали на годинники та на програмки, тиснучи в кулаках наготовлені гроші. Завсідники бару теж помчали. Поли пальт і фраків метлялись од вітру. В касах тоталізатора лунали дзвінки, і люди поспішали просунути гроші у віконця, перш ніж ті зачиняться.
Я нерішуче тупцював на місці. Джо ніде поблизу не було, і я вирішив піти до жокейської ложі та поглянути там. Зазирнув ще раз до бару, аби пересвідчитися, що його нема, й побіг.
Доріжки до тоталізатора й до бару мало не схрещувалися. Відстань поміж ними, дюймів на вісімнадцять спереду, ширилась углиб, так що поблизу огорожі утворювався трикутник футів на чотири, а то й п'ять.
Я глянув туди й побачив Джо, хоч упізнав його, тільки коли підійшов.
Спершу просто побачив людину на землі під стіною тоталізатора, та подумав, що, може, то якийсь хворий чи п'яний. Отож вирішив довідатися, чи не потрібна йому допомога.
Він лежав у затінку, але обриси тіла й лялькова непорушність нагадували вічно п'яного Джо.
Він був ще живий, хоч уже ледве дихав. Яскраво-червона піна юшила з носа й кутиків губ, а під щокою натекла ціла калюжа. Його кругле обличчя, як не дивно, зберегло капризний і незадоволений вигляд, ніби він не розумів, що фатальна пригода була останньою в його житті.
Чорна рукоятка великого ножа безглуздо стирчала із смугастої сорочки, відхилившися вниз од ребра,— ударили в сонячне сплетіння. Навкруг леза чорніла кров: ніж вгородили по саме руків'я.
Очі були розплющені, та погляд уже тьмянів.
Я погукав.
— Джо!
Він звернув до мене очі, зробив зусилля й пізнав. На щоці затремтів м'яз, і губи заворушились.
Кров хлюпнула крізь ніздрі й застигла у зсудомленому роті. Він востаннє ковтнув повітря, і по хлоп'ячому обличчю розлився подив. Шкіра одразу побіліла, очі витріщились. Якусь мить на обличчі ніби було написано: "Це ж нечесно!" Воно ще зберігало обриси, знайомі всім, хто його знав.
Перемагаючи нудоту, яку викликав солодкуватий запах крові, я опустив йому повіки й сів навпочіпки, дивлячись на нього.
Хоч знав, що намарне, все-таки обмацав кишені його піджака, шукаючи отой клаптик паперу, який він ховав для мене. Смерть Джо була б безглуздою, коли б папір виявився на місці. Коричнева обгортка. То, мабуть, нею були загорнуті останні гроші, які заробив шахрайством Джо. I щось таке на ній було, що наводило на слід адресата. Марка? Поштовий штемпель? "Щось, пов'язане з курячим сідалом",— казав Клем. А Піт докинув: "Чічестер". Ні те, ні друге нічого не доводило. Джо теж не знав що й до чого, але хотів передати ту обгортку мені, оскільки вже вирішив це зробити.
Він завжди був аж надто балакучий собі на шкоду. Не мав ні глузду, ні терпіння. Адже міг подзвонити мені телефоном, зробивши своє відкриття. Замість того тицяв папірець кожному під ніс у Ліверпулі. I хтось ужив найжорстокіших заходів, аби та обгортка не потрапила мені до рук.
— Бідне базікало! — мовив я тихо, звертаючись до мертвого тіла.
Підвівся й пішов крізь вузьку щілину до трибун. Жодної живої душі поблизу. Голос коментатора бубонів у репродукторі, коні мчали до другого рову, це свідчило, що заїзд кінчається і мені слід поспішати.
Останні п'ятдесят ярдів я біг. Рвонув двері контори. Непоказний сивий чоловічок в окулярах, що сидів за столом, підвів голову, здригнувся, метнув угору перо, а папір, на якому писав, хутенько прикрив. То був секретар управління іподрому.
— Містера Ролло немає?—запитав я, никаючи поглядом по кімнаті.
— Він дивиться скачку. Чим можу служити?
Тріскучий голос, дерев'яні рухи. Ні, це не той, кому слід говорити про вбивство. Та що поробиш! Опанувавши себе, я спокійнісінько виклав, що Джо Нантвич лежить мертвий між баром і тоталізатором, з ножем, загнаним у легені. Я звелів йому послати по брезент, аби запнути прохід між будівлями, бо, як посуне натовп до бару й тоталізатора, його, звичайно, помітять, кинуться роздивлятися і, коли там зостався якийсь слід, неодмінно затопчуть.
Очі за скельцями окулярів недовірливо округлилися.
— Це не жарт,— кинув я у відчаї.— Заїзд кінчається. Викликайте поліцію. Я сам розшукаю брезент.— Він ніби скам'янів.— Та робіть же що-небудь! — Проте рука його нависла над телефоном, коли я вибігав.
Медпункт був у протилежному кінці вагарні. Я примчав туди й побачив двох санітарок, що попивали чай. Звернувся до молодшої, повнявої, років під сорок:
— Облиште все й ходімо зі мною.— А сам узяв ноші з-під стіни. Коли вона спроквола поставила чашку, підігнав: — Беріть ковдру — там важкопоранений. Прошу вас, швидше!
Обов'язок розворушив сестру; схопивши ковдру, вона подріботіла за мною в паддок, все ж не поспішаючи.
Голос коментатора подужчав. Він розповідав про події біля останньої перешкоди, і, коли стихла буря овацій, заговорив уже хтось інший, вигукуючи ім'я переможця. Я досяг фатального закутка.
Перші гравці вже кинулись до бару.