Я домовлюся з майором Де Спейном. І ти скоро думаєш перебиратися?
— Зразу,— відповів Сем.
Він вийшов. І це було все.
Хлопець мав тоді дев'ять років, і для нього було цілком природним, що ніхто, навіть Маккаслін, не спробував затримати Сема якимись там аргументами. Бувши вже дев'ятирічним хлопцем, він чудово розумів, що Сем може тепер без ніякого жалю покинути і його, і їхні спільні дні й ночі у лісі. Адже вони обидва добре знали, що ця розлука не тільки тимчасова, але й доконечна, що цього потребує його змужніння, щоб він доріс до того, чому колись має присвятити своє життя, як із самого малку вчив його Сем. Вони залагодили це ще торік улітку одного вечора, коли прислухалися, як гончаки заганяють лиса назад у струмкову долину, хоч хлопець тільки зараз уловив у тій розмові під високими, гострими зорями серпня натяк, призвістку цієї от сьогоднішньої події.
— Я вже навчив тебе всього про лови в цих освоєних місцях,— казав він.— Полюєш ти незгірше від мене. Ти вже можеш їхати до Великої Улоговини по ведмедя й оленя. По мисливське м'ясо,— додав він.— Через рік тобі мине десять. Ти вже писатимеш свій вік двома знаками, а там і не зоглядишся, як станеш дорослим. Твій тато — (Сем завжди Маккасліна називав хлопцевим батьком, ще до сирітства малого встановивши зв'язок поміж ними двома не як між опікованим і опікуном, кревияком, старшим чи головою роду, а як буває між дитям і чоловіком, який започаткував його буття тілесне й духовне),—твій тато обіцяв, що тоді візьме тебе з собою.
Отож хлопець розумів, чому Сем відходить. Тільки ж —■ чому саме у березні, за півроку до мисливського сезону?
— Якщо Джобейкер і справді помер,— дивувався хлопець,— і у Сема нікого близького не лишилось, крім нас,
то чого він хоче вибратись у Велику Улоговину неодмінно тепер, за шість місяців до того, як ми туди приїдемо?
— А може, йому якраз цього й треба,— відказував Маккаслін.— Може, йому треба трохи відпочити від тебе.
Але ці слова — то нічого. Маккаслін та інші дорослі часто говорили, аби тільки щось сказати, як от і Сем, коли заявив про свій намір перебратися до Великої Улоговини. Семові, мабуть, доведеться пробути там з півроку, бо інакше,— щоб тільки заглянути туди й зразу вернутись, — не варто б і заходу. А він — Сем же сам сказав йому — про полювання в цих освоєних місцях знав уже все, що Сем чи й хто-будь інший міг його навчити. Тож із цим усе буде гаразд. Невдовзі літо, потім погожі дні після перших приморозків, потім холода, і він уже їхатиме у фургоні поруч з Маккасліном, а тоді настане мить, і він уполює ту дичину, що зробить його справжнім мисливцем, дорослим, і повернеться додому разом з Семом, і вже остаточно відійдуть у минуле дитинні лови на кроликів та опосумів. А він як рівний сяде у мисливському гурті перед зимовим каміном і поведе мову про полювання давні та прийдешні, як то серед мисливців водиться.
Отак Сем відійшов. Подався пішки, з усіма своїми пожитками на плечах. Він не схотів ні возом їхати, ані верхи на мулі, як пропонував Маккаслін. Ніхто й не бачив, коли він вибрався. Просто одного ранку його не стало, і хатина, в якій ніколи не було аж надто речей, лишилася порожня й гола, а кузня, в якій і раніше не робилося багато роботи, стала зовсім безчинною. Потім нарешті почався листопад, і тепер хлопець уже був одним з них — разом з Маккасліном та Джімом тітки Тенні вони вирушили до Джефферсона, де на них чекали майор Де Спейн, генерал Компсон, Волтер Юел, Бун і старий дядько Еш, куховар, з другим возом і бричкою, призначеною для хлопця, Маккасліна, генерала Компсона та майора Де Спейна.
Сем зустрів їх у таборі. Якщо він і зрадів їхній появі, то цього не показав. І якщо журився з їхнього від'їзду через півмісяця, то й цього не показав. Бо сам він з ними не вернувся назад. Повертався у ті обжиті, освоєні місця тільки хлопець, повертався самотній і одинокий, знову маючи перед собою одинадцять місяців дитинних забав з кроликами та всякою іншою дрібною звіриною, поки надійде нова нагода побувати тут, уже з цієї першої своєї короткої гостини виносячи незабутнє враження від пущі — не відчуття небезпеки чи якоїсь особливої ворожості, а чогось глибинного, велетенського, одухотвореного і нахму*
реного, серед чого йому дозволено було вільно блукати, не зазнавши (невідь-чому) жодної кривди, хоч усе-таки він почував себе тут якимось малорослим 1 — допоки йому випаде вполювати достойну дичину, варту вполюван-ня,— чужим.
Потім знову наставав листопад, і вони знову сюди приїжджали. Щоранку Сем брав хлопця до приділеної йому засідки. Звичайно, та засідка була нікудишня, бо ж він мав тільки десять, тоді одинадцять, а тоді дванадцять років і ще ні разу не бачив, як біжить олень. А проте вони таки ставали там, Сем трохи позаду хлопця і без зброї, як і того дня, коли хлопець у восьмирічному віці підстрелив кролика на бігу. Вони стояли там у листопадовому передсвіті, і через якийсь час до них доносилося валування собак. Іноді той гін наближався, пролітав зовсім поруч, лункий і невидимий... Раз вони почули, як двічі важко гухнув старий дробовик Буна Хогенбека, з якого він тільки й забив, що білку, та й то сидячу, і ще двічі — рівні глухі постріли рушниці Волтера Юела, після чого можна було й не чекати його ріжка.
— А я ніколи не підстрелю дичини,— бідкався хлопець.— Ніколи не заб'ю.
— Заб'єш, не бійся,— відказував Сем.— Почекай лиш. Ти станеш мисливцем. Справдешнім.
Сем, однак, не вертався з ними, а залишався в лісі. Він проводив їх тільки до шляху, де чекала бричка, там забирав назад коней, і це все. Чоловіки їхали верхи на конях, а дядько Еш, Джім тітки Тенні й хлопець разом з Семом услід за ними на возі з табірним причандаллям та мисливськими здобутками — м'ясом, головами, оленячими рогами, котрі гіллястіші,— віз петляв, огинаючи величезні камедні дерева, кипариси й дуби, де одвіку не чулось ніякої сокири, крім мисливської, сунув поміж суцільних стін очерету й ожини,— а поза цими двома рухливими й водночас незмінними стінами дика пуща, на безвік закарбована у свідомості хлопця вже після перших проведених тут двох тижнів, начебто ледь нахилялась і вклонялася, пильнуючи за ними й прислухаючись, не дуже й ворожа до них,— вони ж бо такі були мізерні проти неї, навіть Волтер, і майор Де Спейн, і генерал Компсон, що забили стількох оленів та ведмедів, та й їхній побут був тут надто коротким і нешкідливим, щоб збудити в пущі ворожнечу,— а просто нахмурена, незглибна, велетенська, майже байдужна.
Потім вони виринали з неї, були вже зокола пущі, яка
уривалася раптом 1 лишалась позаду, наче прямовисний мур з дверним отвором. Нараз обабіч уже пливли вдалину ділянки бавовнику та кукурудзи, вкриті кощавим бадиллям, подовгасті й нерушні під сірявим дощем; з'являлися хати, повітки й тини там, де людська рука на хвильку відвоювала від пущі окраєць землі, а той мур позад них, велетенський, нерухомий і немов неприступний у сірому при" мерхлому світлі, вже поглинув безслідно манісінький отвір, яким вони виринули з пущі. Там чекала бричка, і Мак-каслін, майор Де Спейн, генерал Компсон, Волтер та Буй спішувалися коло неї, а Сем злазив з воза, сідав на одного з коней, решту їх брав за поводи і повертав назад. Хлопець якусь часину дивився вслід йому, як він, ні разу не оглядаючись, дедалі меншав і меншав на тлі того високого й таємничого муру. А потім і зовсім зникав у ньому, повертався, як вважав хлопець, певний, що й Макка-слін такої ж думки, до своєї самотини і відлюдності.
II
І ось прийшла та мить. Хлопець натис на курок, і Сем Фазерс помастив йому лице гарячою кров'ю забитого ним оленя, і він з дитини став мисливцем і мужем. То був останній табірний ранок. Пополудні вони згорнули табір і рушили додому — Маккаслін, майор Де Спейн, генерал Компсон та Бун верхи на конях, а Волтер Юел з неграми у фургоні разом з хлопцем, шкурою та рогами хлопцевого оленя. У фургоні могли бути (вони таки були) і інші мисливські здобутйи. Але для хлопця їх не існувало — власне, вони з Семом Фазерсом і досі були тільки вдвох, як і в засідці зранку. Віз хилитався й погойдувавсь поміж звільна мінливих і все-таки незмінних стін, з-над і з-поза яких дивилась на їхнє пересування пуща, уже не ворожа, віднині повік не ворожа, бо ж олень той тепер уже назавжди буде в стрибку, рушничні цівки назавжди громохко застигли в пострілах, рогач на порозі безсмертя у своєму стрибку, навіки безсмертний,— віз гойдався і поколихувався, тривала навік хвилина оленя, і пострілу, і Сема Фазерса, і його самого, і тієї крові, що нею Сем помастив його, тепер уже назавжди поєднаного з пущею, яка прийняла його, адже він не сплохував, так Сем сказав,— коли це раптом Сем стягнув віжки й зупинив воза, і всі почули виразний і незабутній відголос оленя, сполоханого з лігвища.
Потім з-за повороту долинув Бунів голос, і, поки вони завмерли на мить на непорушному возі,— Волтер і хлопець уже сягнули по рушниці,— показався Бун з безтямно здивованим обличчям: він учвал гнав назад свого коня, лупив його капелюхом і щось кричав до них. А потім з'явилися з-за повороту й інші верхівці, стримуючи коней острогами.
— Спускайте собак! — верещав Бун.— Спускайте собак! Тут такий оленище, аж ну! Заліг осьде над дорогою, в хащі! Якби знаття, що він так близько, я б і ножем його ширнув!
— Може, тим він і втік,— озвався Волтер.— Бо побачив, яка в тебе зброя.
Волтер з рушницею в руці уже скочив з воза. Потім скочив і хлопець, також зі зброєю, і над'їхала ближче решта верхівців. Бун тим часом спромігся з коня перебратись на воза — шарпав там і смикав пазурами клунки й кричав:
— Спускайте собак! Спускайте собак!
Хлопцеві теж здавалося, що вони бозна-як довго дляють-ся,— старші люди, в яких кров застигла й сповільнила біг, в яких за всі ті роки, що пролягли між ним і ними, кров стала інакшою, холоднішою, ніж у нього, чи й навіть у Буиа або Волтера.
— То як, Семе? — спитав майор Де Спейн.— Заженуть собаки його назад?
— А собак і не треба,— відказав Сем'.— Якщо він не почує їх за собою, то обійде круг і проти ночі сам повернеться до лігвища.
— Гаразд,— сказав майор Де Спейн.— Ви, хлопці, беріть мулів. А ми фургоном доїдемо до шляху на узліссі й там зачекаємо.
Вій, генерал Компсон і Маккаслін сіли у фургон, а Бун, Волтер, Сем і хлопець верхи завернули назад і зникли в глибині лісу.