Ти йди і пильнуй.
— Скажи, Скіте,— просить він.
— А пішов ти! — кидаю я.— Рецепт випишу, та Й годї.
— За жінку він, може, й нічого не зробить, але якщо накриє тебе з рецептами, то вже неминуче копняком під зад спустить.
— Мені й не такий старий хрін під зад давав,— кажу я.— Іди й пильнуй, коли він прийде, ну!
Я повертаюся. На годиннику вже.за чверть перша. Вона зав'язує гроші в хустинку.
— Ніякий ви не лікар,— каже вона.
— А от таки й лікар,— кажу я. Вона дивиться на мене.— Це тому, що я надто молодий з вигляду, чи тому, що надто вродливий? — питаю.— У нас тут раніше була ціла гурма лікарів, з яких порохня сипалась. Джефферсон був справжнім притулком для підтоптаних лікарів. Але справи пішли на спад і люди були такі здорові, що нарешті одного чудового дня здогадалися, чому жінки зовсім перестали хворіти. І тоді вигнали всіх старих лікарів і запросили нас, молодих і симпатичних, які можуть подобатися жінкам, і тоді жінки знову розхворілися й справи пішли вгору. Тепер по всій країні так роблять. Хіба ви не чули? Може, це тому, що. ви ніколи не зверталися до лікаря.
— Тепер от довелося,— каже вона.
— І ви, на щастя, натрапили на того лікаря, що саме розуміється на цьому, я вам уже казав.
— То у вас є що-небудь від цього? — питає вона.— Гроші я маю.
— Ну,— кажу їй,— лікар, звичайно ж, безліч речей на світі повинен вивчити, поки навчиться лікувати, це він просто мусить. Але ж я не знаю, які саме у вас неприємності.
— Він сказав мені, що я зможу що-небудь дістати. Він сказав, що це. можна купити в аптеці,
—— А як це зветься, він вам не сказав? — кажу я.— Краще вам вернутися до нього й спитати.
Вона перестала дивитись на мене, хустинку крутить у руках.
— Треба ж мені щось зробити,— каже вона.
— А вам дуже цього треба? — питаю. Вона дивиться на мене.— Адже лікар повинен усе на світі знати, навіть те, про що ніхто й не здогадується. Але говорити про все, що він знає, йому аж ніяк не годиться. Це проти закону.
Від входу чути голос Джоді:
— Скіте!
— Хвилиночку, пробачте,— кажу я й виходжу.— Що, вже йде? — питаю Джоді.
— Ти ще не скінчив? — він до мене.— Може, тепер ти тут постоїш і постежиш, а я піду докінчу консультацію?
— Чеши хвостяру,— я йому на те..
Я повертаюся. Вона дивиться на мене.
— Ви, звичайно, розумієте, що мене в тюрму можуть посадити, якщо я зроблю те, чого ви хочете,— кажу я їй.— Я втрачу ліцензію й муситиму перейти на інший фах. Ви це розумієте?
— Я маю тільки десять доларів,— дсаже вона.— Решту я, можливо, зможу через місяць привезти.
— Пхе,—кажу,—десять доларів! Я ж не можу сам оцінювати власні знання й умілість. Та ще й у таку мізерну суму.
Вона дивиться на мене. І навіть не кліпне.
— Чого ж ви тоді хочете?
Ще чотири хвилини, і рівно перша. Я вирішую, що пора вже без манівців.
— Вгадайте з трьох разів, а ні,, то я вам покажу. Вона навіть оком не кліпне.
— Мені ж треба щось зробити,— каже вона. Тоді оглядається кругом і дивиться в бік дверей.з вулиці.— Але дайте мені спершу ліки.
— Ви хочете сказати, що готові вже зараз? — питаю я.— На місці?
— Але дайте мені спершу ліки,— каже вона.
Я взяв мензурку, обернувся до неї спиною і вибрав пляшечку, котра з нешкідливим вмістом, бо ж кожен, хто зберігає отруту в посудині без наліпки, повинен сидіти в тюрмі. Відгонило скипидаром. Я відлив трошки у мензурку й подав їй. Вона понюхала, дивлячись на мене крізь скло.
— Скипидаром віддає,— каже вона.
— Авжеж,— кажу я.— Це на початок лікування. Ви ще раз прийдете сьогодні о десятій вечора, я дам вам решту ліків і зроблю операцію.
— Операцію? — не зрозуміла вона.
— Це не боляче. Ви вже зазнавали такої операції. Ви чули коли-небудь, як клин клином вибивають?
Вона дивиться на мене.
— А це подіє? — питає вона.
— Авжеж, подіє. Якщо ви прийдете на операцію.
Вона випила, що там було, не моргнувши, і вийшла. Я пішов до дверей.
— Ну як, домігся? — питає Джоді.
— Чого домігся? — перепитую я.
— Та вже хай,— каже він.— Не збираюсь я тобі на заваді ставати.
— А, це ти про цю,— кажу.— їй просто одні ліки були потрібні, у неї важка форма дизентерії, і вона соромиться говорити про це незнайомим людям.
А ввечері як на те саме було моє чергування, я допоміг старому хрінові зібратися, надів на нього капелюха й випровадив з аптеки десь так о пів на дев'яту. Я ще провів його до перехрестя й подивився вслід, поки він не пройшов під двома вуличними ліхтарями і зовсім зник удалині. Тоді вернувся в аптеку, дочекався дев'яти тридцяти, погасив світло з вулиці, замкнув двері, залишивши тільки одну лампу в глибині приміщення, сам пішов на місце й насипав порошку талька в шість пакетиків, трохи прибрав у підвалі і вже був готовий.
Вона з'явилася рівно о десятій, перед тим, як вибили дзиґарі. Я впустив її, і вона хутко ввійшла. За дверима, як я виглянув, нікого не було, тільки якийсь хлопчина в комбінезоні сидів край тротуару.
— Тобі чогось треба? — спитав я.
Він нічого не відповів, а лише втупився в мене. Я замкнув двері, погасив світло й вернувся до неї. Вона чекала. Тепер вона на мене не дивилася.
— Де ж вони? — спитала вона.
Я дав їй коробку з пакетиками. Вона покрутила їх в руках, подивилась на пакетики.
— А ви певні, що це подіє? — спитала вона.
— Авжеж подіє,— кажу.— Коли ви отримаєте решту лікування.
— А де я повинна його отримати? — питає вона.
— Внизу, в підвалі,— відказую.
ВАРДАМАН
Тепер стало більше місця й видніше, тільки у крамницях темно, бо всі розійшлись по домах. У крамницях темно, але коли ми проходимо, по вітринах відбивається світло. І на деревах навколо управи світло. Воно сидить на деревах, а в будинку управи темно. Дзиґарі на цьому будинку дивляться на чотири боки, бо вони не темні. І місяць теж не темний. Не дуже темний. Дарл він поїхав до Джексона він мій брат Дарл мій брат. Тільки то було в той бік, і тому рейки зблискували.
— Ходімо в той бік, Дьюї Делл,— кажу я.
— Навіщо? — відказує вона. Рейки зблискували у вітрині, а поїзд був такий червоний. Але вона сказала, що міським хлопчакам його не продадуть.— Нічого, він буде там і на різдво,— каже Дьюї Делл.— Доведеться почекати до різдва, тоді його знову виставлять.
Дарл поїхав до Джексона. Багато хто не їде до Джексона. Дарл мій брат. Мій брат їде до Джексона
Ми йдемо, і світло йде поряд з нами, воно сидить на деревах. На всі боки те саме. Воно звертає за будинок управи, і тоді його вже не видно. Але його видно у чорних вікнах он там. Всі вже розійшлись по домах спати, крім нас із Дьюї Делл.
Іде поїздом до Джексона. Мій брат
Усередині одної крамнички світиться. У вітрині дві здоровенні склянки з содовою водою, червона й зелена. Таких і двоє дядьків не подужали б випити, і навіть два мули. І дві корови. Дарл
У дверях показується якийсь чоловік. Дивиться на Дьюї Делл.
— Почекай тут,— каже Дьюї Делл.
— А чого мені туди не можна? — питаю я.— Я теж хочу.
— Почекай на вулиці,— каже вона.
— Добре,— погоджуюсь я. Дьюї Делл входить всередину. Дарл мій брат. Дарл збожеволів
Ходити важче, ніж сидіти на землі. Він стоїть у розчинених дверях. Дивиться на мене.
— Тобі чогось треба? — питає він.
Голова у нього прилизана. У Джуела вона теж іноді така( А у Кеша — ні. Дарл він поїхав до Джексона мій брат Дарл. На вулиці він їсть банан. Може, краще бананів поїси? — сказала Дьюї Делл. Почекай до різдва. Тоді він знову там буде. Ти його побачиш. Тож у нас будуть банани. Ми цілу торбу купимо, ми з Дьюї Делл. Він замикає двері. А Дьюї Делл усередині. Потім і світло гасне.
Він поїхав до Джексона. Збожеволів і поїхав до Джексона. Багато хто не збожеволів. Тато, Кеш, Джуел, Дьюї Делл і я не збожеволіли. Ніколи ми не божеволіли. І до Джексона ми не поїхали. Дарл.
Довго я чую, як корова тупотить по вулиці. Потім вона йде на Майдан, переходить через нього, голова нахилена, тупотить Вона мукає. На Майдані нічого не було перед тим, як вона замукала, але він не був порожній. А от тепер він спорожнів. Вона все йде, тупотить Мукає. Мій брат Дарл. Він поїхав до Джексона поїздом. Він не поїхав поїздом, щоб збожеволіти. Він збожеволів на підводі. Дарл Вона там так довго. І корови вже не стало. Так довго. Вона там довше, ніж була корова. Але не так довго, як порожньо. Дарл мій брат. Мій брат Дарл
Виходить Дьюї Делл. Дивиться на мене.
— Ходімо тепер у той бік,— кажу я. Вона дивиться на мене.
— Не подіє це,— каже вона.— От сучий син.
— Що не подіє, Дьюї Делл?
— Знаю, що не подіє,— каже вона, дивлячись невидюще.— Я знаю.
— Ходімо в той бік,— кажу я.
— Нам треба до готелю. Вже пізно. Треба тихенько вернутись.
— Але хіба не можна пройти тудою, щоб хоч глянути?
— Може, краще тобі купити бананів? Може, так буде краще?
— Добре вже.
Мій брат він збожеволів і поїхав до Джексона. Джексон далі ніж божевілля
— Не подіє воно,— каже Дьюї Делл.— Я вже знаю.
— Що не подіє? — питаю я.
Йому довелося сісти на поїзд, щоб поїхати до Джексона. Я ще не їздив поїздом, а Дарл їздив. Дарл. Дарл мій брат. Дарл. Дарл
ДАРЛ
Дарл поїхав до Джексона, його посадили на поїзд, а він сміявся, і в довгому вагоні сміявся, і всі обертали голови, як сови, коли він проходив.
— З чого ти смієшся? — спитав я.
— Атож атож атож атож атож.
Садовили його на поїзд двоє. Куртки на них тіснуваті, і праві задні кишені віддимаються. А потилиці виголені рівно-рівненько, наче оце щойно вони від голярів, у яких шнури для розмітки, як у Кеша.
— Ти що, з пістолетів смієшся? — спитав я.— Чого ти смієшся? Що не любиш сміху? — отак я спитав.
Вони стягли докупи два сидіння, щоб Дарл міг сидіти біля вікна й сміятися. Один з них сів поруч, другий навпроти, тобто спиною вперед. Довелося одному з них їхати спиною вперед, бо на державних грошах кожен лицевий бік має зворотний бік і навпаки, а вони ж їдуть державним коштом, чисте тобі кровозмішування. А на монеті по один бік — жінка, і по другий — бізон, два лицевих боки й жодного зворотного. Не розумію, що це означає. У Дарла був маленький бінокль — з Франції, з війни ще. У ньому видко жінку й кабана, дві спини і жодного переду. Я розумію, що це означає.
— Того ж ти й смієшся, Дарле?
— Атож атож атож атож атож атож.
Підвода стоїть на Майдані, запряжені мули не ворухнуться, віжки обвинуті круг передка, задником підвода до будинку управи.