Тут було зібрано більшу частину сучасних авторів. Поговорити про їхні твори не було змоги, бо Юссоне зараз же починав розповідати анекдоти про них самих, критикував їхній вигляд, поводження, костюми, вихваляючи якихось літераторів п'ятнадцятого рангу, ганячи першорядні таланти і, звісно, побиваючись над сучасним занепадом. У будь-якій сільській пісеньці більше поезії, ніж у всій ліриці XIX сторіччя; Бальзака перехвалили, Байрона уже знищено, Гюґо нічого не тямить у театрі тощо.
— Чому ж, — спитав Сенекаль, — у вас нема книжок наших поетів-робітників?
А пан Сізі, що цікавився літературою, здивувався, що не бачить на Фредеріковім столі "якихось новітніх фізіологій — фізіології курця, рибалки, митного чиновника".
Гості так допекли господареві, що йому кортіло витурити їх геть. "Ну ж і дурень я!" І, відвівши вбік Дюссардьє, він запитав, чи не може йому в чомусь допомогти.
Славний хлопець розчулився. Але він служить касиром і нічого не потребує.
Потім Фредерік повів Делор'є до себе в спальню і дістав із шухляди дві тисячі франків.
— На, друзяко, бери! Це решта моїх давніх боргів.
— Ну… а як же газета? — спитав адвокат. — Ти ж добре знаєш, я вже говорив про це з Юссоне.
А коли Фредерік сказав, що зараз йому "трохи сутужно", той ущипливо посміхнувся.
Після лікерів пили пиво; після пива — грог; знов запалили люлечки. Нарешті о п'ятій годині гості порозходилися; вони простували поруч, не розмовляючи, аж раптом Дюссардьє сказав, що Фредерік чудово їх пригостив. Усі погодилися.
Юссоне зауважив, що сніданок був важкуватий. Сенекаль розкритикував обставу помешкання, назвавши її нікчемною. Сізі був такої самої думки. Там нема й сліду "особливої познаки".
— Мені здається, — мовив Пеллерен, — що він, безперечно, міг би замовити в мене картину.
Делор'є мовчав, маючи в кишені панталон банкові білети.
Фредерік залишився сам. Він думав про своїх друзів і відчував, що його ніби відмежовує од них глибокий рів, повний темряви. Ось він протягнув їм руку, проте його щирість не викликала в них відгуку.
Він пригадав, щó Пеллерен і Дюссардьє говорили про Арну. То, звичайно, вигадки, наклепи. Але з якої речі? І він уже бачив, як зубожіла пані Арну, плачучи, розпродує своє умеблювання. Ця думка мордувала його цілісіньку ніч; на другий день він подався до неї.
Не знаючи, як їй передати те, що йому стало відомо, він у розмові, ніби між іншим, спитав, чи Арну й досі посідає бельвільські ділянки.
— Так, і досі.
— Він тепер, здається, член товариства по видобутку фарфорової глини в Бретані?
— Так.
— На фабриці все йде гаразд, правда ж?
— Авжеж… я думаю. — І, відчуваючи, що він не зважується щось сказати, запитала: — Що з вами? Ви мене лякаєте!
Тоді він розповів їй про історію з переписуванням векселів. Вона опустила голову і мовила:
— Я так і підозрювала!
Справді, Арну заради вигідної спекуляції відмовився продавати свої ділянки, заставив їх за велику суму і, не знаходячи покупців, вирішив поправити справу спорудженням фабрики. Витрати переважили кошторис. Більше вона нічого не знала; а він уникає будь-яких розпитувань і знай запевнює, що "все йде гаразд".
Фредерік намагався її заспокоїти. Може, це труднощі тимчасові. Зрештою, коли він щось довідається, то повідомить їй.
— Ох, так! Прошу вас! — сказала вона і склала руки з чарівним виразом благання.
Отже, він може бути їй корисним. Він входить у її життя, в її серце!
З'явився Арну.
— От чудово! Ви зайшли, щоб повезти мене на обід!
Спантеличений Фредерік промовчав.
Арну поговорив про різні дрібниці, потім попередив дружину, що повернеться дуже пізно, бо в нього побачення з паном Удрі.
— У нього вдома?
— Ну звичайно, у нього.
Спускаючись по східцях, він признався, що Капітанша сьогодні вільна, і вони разом поїдуть повеселитися в "Мулен Руж", а що він завжди мав потребу комусь відкрити серце, то попросив Фредеріка, щоб той провів його аж до Розанеттиного дому.
Та замість того щоб зайти, він почав ходити по тротуару, роздивляючись вікна третього поверху. Раптом фіранка відхилилася.
— А! Браво! Дядечко Удрі вже пішов. На добраніч!
Виходить, вона утриманка старого Удрі! Фредерік тепер не знав, що й подумати.
З цього дня Арну став іще приязніший, аніж досі; він запрошував його на обіди до своєї коханки, і невдовзі Фредерік почав одвідувати обидва доми.
У Розанетти було весело. До неї заїжджали ввечері, повертаючись із клубу чи театру, пили чай, грали партію в лото; по неділях розгадували шаради; Розанетта, найжвавіша серед усіх, відзначалася забавними витівками, наприклад, бігала навкарачки або натягувала на себе плетеного ковпака. Коли вона ставала край вікна розглядати перехожих, то надівала капелюха з волової шкіри; вона курила люльку з довгим цибухом, співала тірольських пісень. Днями вона знічев'я витинала квіти із шматка ситцю, сама наліплювала їх на шибки, намазувала рум'янами обох своїх собачок, запалювала курильні свічки й ворожила на картах. Безсила вгамувати власні примхи, вона мліла з захоплення, побачивши якусь витребеньку, не спала вночі, квапилася купити її, вимінювала на іншу, переводила нінащо якусь тканину, розгублювала свої коштовності, тринькала гроші, могла б збути останню сорочку, щоб дістати літерну ложу. Вона часто просила Фредеріка, щоб той пояснив їй якесь випадково вичитане слівце, але не слухала пояснень, швидко перестрибуючи з одного предмета на інший і сиплючи запитання. Напади веселощів змінювались у неї на дитячі вибухи гніву; а то, бувало, поринала вона в мрії, сидячи на підлозі перед каміном, понуривши голову і охопивши руками коліна, непорушна, немов той заціпенілий вуж. Незважаючи на Фредеріка, вона при ньому одягалася, повільно натягувала шовкові панчохи, тоді вмивалася, забризкуючи все довкола, відкидалася назад, ніби трепетна наяда; і її сміх, що відкривав білі зуби, блиск очей, її врода й веселість — усе полонило Фредеріка й бентежило його.
Пані Арну майже завжди, коли він приходив, учила малого читати або стояла за стільцем Марти, яка грала на піаніно гами; якщо вона сиділа за шиттям, він вважав за велике щастя підняти ножиці, коли вони впадуть. Всі її рухи були велично-спокійні; її маленькі ручки здавалися створеними на те, щоб роздавати милостиню, щоб утирати сльози, а в її голосі, трохи приглушеному з природи, чулися ласкаві інтонації й ніби подих легенького вітерцю.
Літературою вона не захоплювалася, але чарувала розумом, коли вживала слова прості й проникливі. Вона любила подорожувати, слухати шум вітру в лісі і в дощ гуляти з непокритою головою. Слухаючи про оті милі вподобання, Фредерік сподівався на її цілковиту відвертість, до якої воно вже йшлося.
Часті відвідини цих двох жінок становили ніби дві мелодії; одна — грайлива, буйна, повна веселощів, а друга — врочиста, майже побожна; линучи воднораз, вони звучали дедалі голосніше і мало-помалу зливалися, бо тоді, коли пані Арну, бувало, ненароком торкнеться до нього лише пальцем, перед ним поставав, відгукуючись на його бажання, образ тієї, другої, з котрою було більше надії на успіх; коли ж у товаристві з Розанеттою починало хвилюватися його серце, він одразу згадував своє велике кохання.
До цього ж злиття схиляла й подібність в обставі обох помешкань. Одна із двох скринь, що колись виставлені були на бульварі Монмартр, тепер прикрашала Розанеттину їдальню, друга — вітальню пані Арну. В обох домах сервізи були однакові, й навіть на кріслах валялися такі самі оксамитові ярмулки; далі безліч дрібних подарунків — екрани, шкатули, віяла — переходили від дружини до полюбовниці й назад, бо Арну, без найменшого сорому, часто відбирав те, що подарував одній, щоб презентувати другій.
Капітанша з Фредеріком сміялися з тих поганих його вибриків. Якось у неділю, по обіді, вона повела Фредеріка в передпокій і показала в кишені пальта Арну пакуночок з тістечками, що їх він поцупив зі столу, певно, щоб почастувати свою сім'ю. Пан Арну зважувався на пустощі, що межували з гидотою. Він вважав обов'язком ошукувати міську митницю; в театр він ніколи не ходив за гроші; з квитком другого класу завжди пробирався в перший і розповідав, як про чудову витівку, що мав звичку кидати в купальнях до карнавки служникам замість монети в десять су ґудзика від штанів; усе це нітрохи не заважало Капітанші любити його.
Проте вона якось сказала в розмові про нього:
— Ох і набрид він мені нарешті! Досить з мене! Хай там що, їй-богу, найду собі іншого!
Фредерік зауважив, що "іншого", як йому здається, вже знайдено і зовуть його паном Удрі.
— Овва! — сказала Розанетта. — Ну й що з того? — І далі зі слізьми в голосі: — Адже я у нього прошу так мало, а він, тварюка, не хоче! Не хоче! Що ж до обіцянок — о! — то інша справа.
Він пообіцяв їй навіть четверту пайку прибутків од горезвісної фарфорової глини; жодних прибутків вона й в очі не бачила, як і кашемірової шалі, якою він уже півроку дурить її.
Фредерік одразу вирішив було зробити їй цей подарунок. Проте Арну міг зрозуміти, ніби приятель хоче тим самим провчити його.
Попри все те він добряга, його дружина сама це казала. Але який навіжений! Замість того щоб приймати гостей у себе, він тепер щодня запрошує знайомих до ресторану. Він купує речі зовсім непотрібні, скажімо, золоті ланцюжки, настінні годинники, всіляке домашнє начиння. Пані Арну навіть показала Фредерікові в коридорі силу-силенну чайників, грілок, самоварів. Нарешті вона якось призналася йому, що її непокоїть: Арну змусив її підписати вексель на ім'я пана Дамбреза.
Тим часом Фредерік не зрікався літературних намірів, які в певному розумінні були для нього справою честі. Він хотів написати історію естетики — підсумок його розмов із Пеллереном; потім — зобразити в драмах різні моменти французької революції і, під посереднім впливом Делор'є та Юссоне, збирався створити велику комедію. Під час роботи часто виринало перед ним обличчя то однієї, то другої жінки; він опирався бажанню побачити одну з них, та незабаром піддавався спокусі, а вернувшись од пані Арну, ставав іще сумніший.
Якось уранці, коли він біля каміна вдавався в меланхолію, ввійшов Делор'є. Сенекалеві підбурливі речі наполохали його патрона, і він знову опинився без засобів до існування.
— Що ж я тут, по-твоєму, можу зробити? — мовив Фредерік.
— Нічого! Грошей у тебе нема, я знаю.