хочу ще шматок пирога.
Я взяв їй шматок пирога, вдаючи, ніби беру його для себе. Доктор медицини Джоанна Стайн висловила щиру подяку. Година спливла.
— Щасти тобі в Сан-Франциско, Джо,— побажав я на прощання.
— Будь ласка, давай про себе знати.
— Неодмінно,— пообіцяв я.
І спроквола рушив містом до своєї контори.
***
За три тижні настав поворотний момент.
Після багаторічних погроз із боку батька йому справді виповнилося шістдесят п'ять. Святкували в його конторі.
Літак опізнився на годину через сніговицю. До моєї з'яви було вже чимало випито. Я опинився у хвилястому морі твіду. Всі говорили, який батько гарний хлопець. Незабаром вони будуть про це співати.
Я поводивсь як годилося. Розмовляв із батьковими партнерами та членами їхніх родин. Спершу з привітним, старомодним містером паном Вордом та його не менш старомодними дітьми. Потім із Сейморсами, колись приємною парою, яку зараз цікавила єдина тема — їхній одинак Еверет, пілот гелікоптера у В'єтнамі.
Мама стояла поруч із батьком, вітаючи посланців від багатьох Барретових підприємств. Був навіть представник профспілки робітників-текстильників. Його легко було помітити. Джемі Френсіс був єдиний, одягнений не в костюм фірми "Брукс" чи "Дж. Пресе".
— Шкода, що ви запізнилися і не чули моєї промови,— сказав Джемі. — Бачите, всі вже посідали до столу.
Він показав на стіл у кімнаті засідань ради, де золотий дзиґар "Ітерна-матік" висвічував 6:15, і провадив:
— Ваш батько славний чоловік. Вам треба ним пишатися. Я сиджу з ним за столом близько тридцяти років і можу сказати, що кращими ці роки бути не могли.
Я мовчки кивнув. Джемі, здавалося, мав намір пояснити мені свої слова.
— Колись давно, у п'ятдесяті роки, всі власники, мов щури, жухнули на південь і почали там організовувати свої підприємства. Своїх людей вони залишили ні з чим.
Це не було перебільшення. Фабричні міста Нової Англії сьогодні — це майже міста-привиди.
— Але ваш батько зібрав нас і сказав: "Ми залишаємося. Треба стати конкурентоспроможними".
— Далі,— попросив я.
— Потрібне було нове обладнання. Гадаю, жоден банк не виказував бажання нас фінансувати...
Він передихнув.
— Отже, сказано — зроблено, аби врятувати нашу справу, пан Баррет уклав свої гроші. Три мільйони доларів.
Батько ніколи мені цього не розповідав. Але я ніколи й не запитував.
— Звісно, тепер йому справді непереливки,— сказав Джемі.
— Чому?
Глянувши на мене, він проказав два склади:
— Гонконг.
Я кивнув головою.
— І Формоза,— провадив він. — Почалося також і в Південній Кореї. Якого біса?!
— Оскільки я розумію, пане Френсісе, клята конкуренція.
— Я б висловився іншими словами, якби ми не були в конторі вашого батька. Він таки славна людина, Олівере. Не така, як були, даруйте, декотрі Баррети.
— Так,— муркнув я.
— А взагалі,— виснував Джеммі,— гадаю, саме тому він і прагнув бути таким збіса справедливим щодо нас.
Я глянув через покій туди, де стояв мій батько, і побачив зовсім іншого чоловіка. Того, хто поділяв мої погляди, про що я не знав. Але, на відміну від мене, він більше робив, ніж говорив.
Справедливість перемогла в листопаді.
По кількох прикрих сезонах Гарвард виграв у Йєля футбольний матч. Чотирнадцять — дванадцять. Вирішальними чинниками стали: допомога Господа та дії наших захисників. Перший наслав сильний вітер, що перешкодив Мессі забити пенальті, другі зупинили останню атаку Елі. Всі ми на Солдатському полі осміхалися.
— Це було чудово,— відзначив батько, коли ми їхали до Бостона.
— Не просто чудово — фантастично! — додав я.
Найпевнішою ознакою того, що ти старієш, є те, що тебе починає зачіпати, хто перемагає у грі Гарвард — Йєль. Але, як я сказав, головне — ми виграли.
***
Батько припаркував машину на Стейн-стріт біля своєї контори, і ми подалися до ресторану, аби віддати пошану омарам та іншим традиційним стравам.
Ступав батько енергійно. Попри свій вік він не переставав п'ять разів на тиждень веслувати на річці Чарлз і зберігав добру форму.
Ми теревенили здебільшого про футбол. Батько не запитував, і я відчував, не запитає, про мої стосунки з Марсі. Не торкався він так само й інших тем, які вважав за заборонені.
Тож-бо в наступ перейшов я.
Коли ми проходили повз контору "Баррет, Ворд і Сеймор", я почав:
— Батьку?
— Слухаю тебе.
— Мені хотілося б поговорити з тобою про... фірму...
Глянувши на мене, він не всміхнувся, але, щоб стриматися, увесь напружився. Бувши спортсменом, він би не зупинився, аж поки не перетнув би фінішної лінії.
***
То не була раптова примха. І все ж я ніколи не говорив батькові, у який складний спосіб дійшов свого рішення. Для цього потрібен був час.
Всупереч своїм звичкам, я обмірковував його вдень і вночі по святкуванні батькового дня народження півроку тому.
Почати з того, що Нью-Йорк мені більше не подобався. Це не те місто, де можна гоїти самотність. Найбільше мені потрібно було мати причетність. До чого-небудь.
І, можливо, це було не лише тому, що я побачив мою родину іншими очима. Можливо, я просто хотів повернутися додому.
Досі я намагався робити так багато всякої всячини тільки для того, аби не бути тим, ким я є насправді.
А насправді я — Олівер Баррет.
Четвертий.
37
Грудень 1976 р.
У Бостоні я вже майже п'ять років. Я працював у парі з батьком, аж поки він залишив фірму. Зізнаюся, спершу я нудьгував за правничою діяльністю, та що більше втягувався в роботу, то більше впевнювався: те, що робить фірма "Баррет, Ворд і Сеймор",— також важливе. Компанії, жим ми допомагаємо утриматися на плаву, створюють нові робочі місця. І я цим пишаюсь.
Усі наші фабрики у Фолл-Рівер квітують. Єдине, від чого потерпають наші робітники,— це поразка на спортивних майданчиках.
Щоліта на наших святах змагаються команди робітників та управи. Відколи я почав працювати, перемог у команди робітників поменшало. Гадаю, вони чекають на мою неблизьку відставку.
Газета "Уолл-стріт джорнел" згадує не всі підприємства, які ми фінансували. Пропущено пекарню Філа у місті... Форт Лодердейл. Філові остобісіли сірі, холодні зими Кранстона, а Флорида — доволі приваблива.
Філ телефонує мені раз на місяць. Я запитую його про особисте життя, знаючи, що у своєму місті він міг би знайти собі путню жінку. Він ухиляється від відповіді ("Час покаже") і відразу переводить розмову на моє особисте життя.
Воно досить непогане. Я живу на Бікон Гілл, легендарному "розі достатку" недавніх випускників коледжу. Тут неважко завести нові знайомства, і не лише ділові. Я часто стрічаюся за склянкою вина з піаністом Стенлі Ньюма-ном та ще не визнаним маляром Джіанні Барні.
Я, звісно, підтримую стосунки з усіма своїми давніми друзями. Сімпсони мають маленького сина, і Ґвен — вагітна номером два. Вони зупиняються в мене, коли приїздять у Бостон на футбольний матч чи ще чогось. (Місця у мене багато.)
Стів повідомив, що Джоанна Стайн вийшла заміж за Мартіна Джефі. Він, оскільки я розумію, офтальмолог і гобоїст. Живуть вони на узбережжі.
З коротенького повідомлення в тижневику "Тайм" я довідався, що панна Біннендейл недавно знову вийшла заміж за тридцятисемирічного вашингтонського адвоката Престона Елдера.
Гадаю, епідемія одружень зрештою вразить і мене. Останнім часом я часто бачуся зі своєю далекою родичкою Анні Гілберт. Наразі я не можу сказати, чи це серйозно.
Тим часом, завдяки всім тим хокейним уболівальникам, які голосували за мене, я тепер гарвардський інспектор. Це дає мені змогу бувати у Кембриджі й удавати, ніби я й досі той, ким більше не є. Сьогоднішні студенти видаються молодшими і трохи нечупарнішими. Але хто я, щоб їх судити? Моя робота зобов'язує мене ходити при краватці.
Отже, життя кидає виклик. Дні заповнені. Своєю роботою я вельми задоволений. Так, я Баррет, і я маю втіху від покладеного на себе тягара відповідальності.
***
Я й досі у формі. Щовечора бігаю набережжям Чарлза. Якщо пробігти п'ять миль, можна побачити вогні Гарварда на тому березі. Видно й ті місця, де я ходив, коли був щасливий.
Назад біжу в темряві, згадуючи минулі часи.
***
Іноді я запитую себе: "Як би в мене все склалося, коли б жива була Дженні?"
І сам собі відповідаю: "Я теж був би живий".