Ні! Ні! Того не бачив. Ясна річ, знайде серед них і таких, які за гроші приберуть Главка, але вчення їх, наскільки йому відомо, ні до яких злочинів не заохочує, навпаки, велить образи вибачати.
Вініцій же пригадав собі, що йому в Акти сказала Помпонія Грецина, і взагалі мову Хілона слухав з радістю. Хоча почуття його до Лігії нагадувало ненависть, відчував полегшення, слухаючи, що вчення, яке і вона, і Помпонія сповідували, не було ані злочинним, ані паскудним. Народжувалося в нім, одначе, якесь неясне почуття, що це воно, власне, що це не знайоме йому шанування Христа створило перепону між ним і Лігією, — тож починав боятися цього вчення й водночас ненавидіти його.
Розділ XVII
Хілонові ж істотним було прибрати Главка, який хоча й був літнім, одначе аж ніяк не дряхлим чоловіком. У тому, що Хілон розповідав Вініцію, була значна частка правди. Знав він свого часу Главка, зрадив його, продав розбійникам, позбавив родини, майна і видав на вбивство. Пам'ять тих подій, одначе, його не обтяжувала, бо кинув його вмирати не на постоялому дворі, а в полі під Мінтурнами, й не передбачив тієї однієї тільки речі, що Главк загоїть рани і прибуде до Рима. Тож коли побачив його в молитовному домі, жахнувся насправді й у перші хвилини хотів дійсно відмовитись од пошуків Лігії. Але, з другого боку, Вініцій настрахав його ще дужче. Зрозумів, що має вибрати між страхом перед Главком і переслідуванням та помстою могутнього патриція, якому прийшов би на допомогу інший, іще могутніший, Петроній. Тому Хілон перестав вагатися. Подумав, що ліпше мати ворогами малих, аніж великих, і, хоча боягузлива його натура не зовсім погоджувалася з кривавими засобами, визнав за необхідність убивство Главка чужими руками.
Тепер треба йому було тільки знайти людей, і з ними, власне, й був пов'язаний його план, про який натякнув Вініцію. Проводячи ночі найчастіше у винарнях серед людей без даху, без честі й віри, легко міг знайти таких, які б узялися за будь-яку роботу, але ще легше таких, які, пронюхавши про його гроші, почали б свою роботу з нього або, взявши завдаток, змусили б його віддати всю суму, погрожуючи виданням у руки сторожі. Зрештою, від певного часу Хілон відчув огиду до голоти, до мерзенних, а водночас страшних персон, які гніздилися в підозрілих будинках на Субурі або за Тибром. Міряючи все на свою мірку і не вивчивши достатньо глибоко ні християн, ані їхнього вчення, вважав, що й серед них знайде покірне знаряддя, бо видавалися йому ретельнішими за інших, до них вирішив і звернутися і справу подав таким чином, аби взялися за неї не тільки заради грошей, але й через ревність до віри.
Із тією метою пішов увечері до Евриція, знаючи, що той відданий йому всією душею і зробить усе, аби йому допомогти. Людина за вдачею обережна, Хілон і не думав зізнаватися йому в істинних своїх намірах, які, зрештою, виявилися б у кричущій суперечності з вірою старого в його доброчесність і богобоязливість. Хотів мати готових на все людей і з ними як-небудь домовитися про справу таким чином, аби з огляду на самих себе тримали її у вічній таємниці.
Старий Еврицій, викупивши сина, орендував одну з таких малих крамничок, яких чимало було біля Великого Цирку, щоб продавати в ній оливки, боби, прісні коржі та підсолоджену медом воду глядачам, які прибували на змагання. Хілон застав його вдома, той прибирав у крамничці і, привітавшись в ім'я Христа, почав говорити про справу, що привела його до старого. Адже він, зробивши послугу, вважав, що вони йому віддячать. Йому потрібні двоє чи троє людей, сильних і відважних, для відвернення небезпеки, що загрожує не тільки йому, а всім християнам. Він, звичайно, чоловік бідний, позаяк усе, що мав, оддав Еврицію, та все-таки цим людям заплатить, але за умови, що йому довірятимуть і виконають усе, що він накаже.
Старий і син його Кварт слухали його як свого благодійника мало не навколішках. Обидва заявили теж, що самі готові виконати все, чого від них вимагатиме, вірячи, що чоловік такий праведний не може вимагати вчинків, які б не узгоджувались з ученням Христа.
Хілон запевнив їх, що так і є, і, підвівши очі догори, зробив вигляд, що молиться, в дійсності ж розмірковував, чи не буде добре прийняти їхню жертву, яка могла б заощадити йому тисячу сестерціїв. Але по хвилині роздумів од цього відмовився. Еврицій був старим, може, не стільки немічним через вік, скільки виснаженим через турботи і хвороби. Кварту було шістнадцять. Хілон же мав потребу в людях справних, а передовсім сильних. Щодо тисячі сестерціїв, сподівався, що завдяки задумові, який виник, зуміє, в усякім разі, значну їх частину зекономити.
Вони наполягали якийсь час, але, коли рішуче їм відмовив, поступилися. Кварт тоді сказав:
— Знаю пекаря Демаса, пане, в якого при жорнах працюють раби й люди наймані. Один із тих найманців такий сильний, що вистачило б не на двох, а на чотирьох, адже сам бачив, як підносив камені, що їх четверо людей не могли зрушити з місця.
— Якщо він чоловік богобоязливий і здатний пожертвувати собою заради братів, познайом мене з ним, — сказав Хілон.
— Він християнин, пане, — відповів Кварт, — бо у Демаса працюють здебільшого християни. Є там робітники нічні й денні, цей саме з нічних. Якби ми зараз пішли, застали б їх за вечерею й могли б із ним вільно поговорити. Демас мешкає біля Торгової пристані.
Хілон погодився залюбки. Торгова пристань розташована була біля підніжжя Авентинського пагорба, а значить, недалеко від Великого Цирку. Можна було не обходити пагорбів, податися вздовж ріки, через Еміліїв Портик, що значно скорочувало шлях.
— Старий я, — сказав Хілон, коли ввійшли під колонаду, — і часом у мене туманіє пам'ять. Так! Одначе ж наш Христос був зраджений одним із своїх учнів! Але імені зрадника не можу собі в цю хвилину пригадати…
— Юда, пане, що повісився, — відповів Кварт, дивуючись дещо в душі, як можна було того імені не пам'ятати.
— Саме так! Юда! Дякую тобі, — промовив Хілон.
І якийсь час ішли мовчки. Діставшись Торгової пристані, вже зачиненої, минули її та, обігнувши склади, в яких видавали народові хліб, повернули ліворуч, до будинків, які тяглися вздовж Остійського шляху, аж до пагорба Тестація та Хлібного Форуму. Там зупинилися перед дерев'яною будівлею, з якої долітав гуркіт жорен. Кварт увійшов усередину. Хілон же, що не любив показуватися великій кількості людей і побоювався, що якийсь злий фатум може зіштовхнути його з лікарем Главком, залишився надворі.
"Цікаво побачити того Геркулеса, що служить помічником мельника, — мовив подумки, поглядаючи на ясний місяць, — якщо це негідник і чоловік розумний, буде мені трохи коштувати, якщо доброчесний християнин і дурень, зробить задарма все, чого від нього вимагатиму".
Подальші роздуми перебило йому повернення Кварта, котрий вийшов із будівлі з чоловіком, одягненим лише в туніку, що називалась "екзоміс", скроєну в такий спосіб, що праве плече і права половина грудей залишались оголеними. Одяг такий, що не заважав свободі рухів, носили особливі робітники. Хілон, подивившись на прибульця, зітхнув із задоволенням: у житті ж бо не бачив досі таких рук і таких грудей.
— Оце і є, пане, — сказав Кварт, — брат, якого хотів ти бачити.
— Нехай буде з тобою мир Христа, — озвався Хілон, — ти ж, Кварте, скажи цьому братові, чи заслуговую я на віру і довіру, а потім іди собі додому в ім'я Боже, бо не треба, щоби сивий батько залишався в самотності.
— Це святий чоловік, — сказав Кварт, — який оддав усе своє багатство, щоби мене, не знайомого йому, викупити з неволі. Нехай Господь наш, Спаситель, віддячить йому за це небесною нагородою.
Робітник-велетень, почувши це, схилився й поцілував Хілону руку.
— Як твоє ім'я, брате? — спитав грек.
— При святому хрещенні, отче, мені дано ім'я Урбан.
— Урбане, брате мій, чи маєш час, аби поговорити зі мною не поспіхом.
— Робота наша починається опівночі, а поки що нам тільки готують вечерю.
— Отже, часу досить — ходімо до ріки, а там вислухаєш, що я тобі скажу.
Пішли й сіли на кам'яному парапеті в тиші, що переривалася тільки віддаленим гуркотом жорен і плюскотінням хвиль унизу. Там Хілон вдивлявся в обличчя робітника, яке всупереч дещо грізному та смутному виразу (такий мали зазвичай обличчя варварів, які жили в Римі) видалося йому добродушним і щирим.
"Саме так! — сказав подумки. — Це чоловік добрий і дурний, який заб'є Главка задарма".
Після чого запитав:
— Урбане, ти любиш Христа?
— Люблю всією душею, всім серцем, — відповів робітник.
— А братів своїх? А сестер, а тих, які навчилися правди й віри в Христа?
— Люблю їх також, отче.
— Тоді хай мир буде з тобою.
– І з тобою, отче.
Настала знову тиша — тільки віддалік гуркотіли жорна, а внизу дзюрчала вода.
Хілон, вдивляючись в ясне сяяння місяця, повільним, притишеним голосом почав говорити про смерть Христа. Говорив нібито не Урбану, а самому собі пригадував обставини цієї смерті чи її таємницю звіряв цьому сонному місту. Було в тому щось зворушливе й водночас урочисте. Робітник плакав, а коли Хілон почав стогнати й жалкувати з того приводу, що у хвилину смерті Спасителя не було нікого, хто б його захистив якщо не від розп'яття, то принаймні від знущань солдатів та юдеїв, величезні кулаки варвара почали стискатися з жалю і стримуваної люті. Смерть його тільки зворушувала, але від думки про чернь, яка насміхалася з прицвяхованого до хреста агнця, проста душа Урбана обурювалася і його охоплювала дика хіть помсти.
Хілон спитав несподівано:
— Урбане, чи знаєш, хто був Юда?
— Знаю, знаю! Але він повісився! — вигукнув робітник.
І в голосі його був нібито жаль, що зрадник сам уже відміряв собі покарання і не може потрапити в його руки.
А Хілон мовив далі:
— А якби він не повісився і якби хтось із християн зустрів його на суші або на морі, чи не повинен би помститися за муки, кров і смерть Спасителя?
— Та хто ж би не помстився, отче!
— Мир тобі, вірний слуго агнця. Так! Вільно свої кривди прощати, а хто ж, одначе, має право прощати кривди Бога? Але як змія плодить змію, як злоба злобу і як зрада зраду, так із отрути Юдиної народився інший зрадник, і як той видав юдеям і солдатам римським Спасителя, так цей, що живе серед нас, хоче видати вовкам овечок його, і якщо ніхто не відверне зради, якщо ніхто не розчавить завчасно голови змії, всіх нас чекає згуба, а разом з нами згине й честь агнця.
Робітник дивився на нього з величезним хвилюванням, ніби зовсім не здаючи собі справи про те, що він чув, грек же, накривши голову полою плаща, почав повторювати голосом, який ніби з-під землі виходив:
— Горе вам, слуги істинного Бога, горе вам, християни та християнки!
І знову запанувало мовчання, знову було чути лише гуркіт жорен, глухий спів робітників і гомін ріки.
— Отче, — запитав урешті робітник, — а хто цей зрадник?
Хілон опустив голову.