Я в житті не бачив такої гори грошей зарáз!
— Я теж ні, — промовив половинчик. — Але не гарячкуй, Горицвіте. Так складається, що ніхто тих грошей не бачив і невідомо, чи побачить.
— Та що ти, Бібервельте, — здивувався краснолюд. — Звідки такі похмурі думки? Сулімир заплатить готівкою чи векселем, а його векселі надійні. То про що йдеться? Боїшся втрат на засмерділому жирі та воску? При таких зисках ти покриєш усі втрати, жартуючи.
— Не в цьому річ.
— А в чому ж?
Деїнті закашлявся, опустив кучеряву голову.
— Вімме, — сказав, дивлячись на долівку. — Шапель за нами нюшить.
Банкір цмокнув.
— Кепсько, — процідив. — Але цього слід було сподіватися. Бачиш, Бібервельте, інформація, якою ти скористався при трансакціях, має не тільки торгівельне, а й політичне значення. Ніхто не знав, що готується у Повісі та Темерії, Шапель теж ні, а Шапель любить довідуватись першим. А тепер, як сам розумієш, ламає собі голову, звідки довідався ти. І думаю, що вже здогадався. Бо я теж здогадався.
— Цікаво.
Вівальді провів очима по Горицвітові й Геральтові, зморщив гачкуватого носа.
— Цікаво? Це ваша спілка цікава, Деїнті, — сказав. — Трубадур, відьми́н і купець. Вітаю. Пан Горицвіт буває там і деінде, навіть на королівських дворах, і, мабуть, непогано нашорошує вуха. А відьми́н? Охоронець? Вибиває борги?
— Це надто поквапні висновки, пане Вівальді, — холодно сказав Геральт. — Ми не в спілці.
— А я, — почервонів Горицвіт, — ніколи не нашорошую вух. Я поет, а не шпигун.
— Усіляко кажуть, — скривився краснолюд. — Усіляко, пане Горицвіте.
— Брехня! — гукнув трубадур. — Гівно правда!
— Та гаразд, вірю. От лише не знаю, чи Шапель повірить. Але, можливо, це все якось уляжеться. Скажу тобі, Бібервельте, що після останнього приступу апоплексії Шапель дуже змінився. Може, страх смерті заглянув йому до гузна і змусив задуматися? Словом, це вже не той Шапель. Став начебто чемнішим, розумнішим, спокійнішим і. і нібито чесним.
— Ееее, — сказав половинчик. — Шапель, чесний? І чемний? Це неможливо.
— Кажу як є, — відповів Вівальді. — А є, як кажу. На додачу, церква тепер заклопотана іншою проблемою, що зветься Вічним Вогнем.
— А це як?
— Кажуть, що повсюдно має палати Вічний Вогонь. Всюди, по всій околиці мусять стояти вівтарі, присвячені цьому вогню. Безліч вівтарів. Про деталі мене не питай, Деїнті, я не надто орієнтуюсь у людських забобонах. Проте знаю, що всі жерці, а також Шапель, не займаються майже нічим іншим, лише цими вівтарями і цим вогнем. Ідуть великі приготування. Податки зростуть, це-то певне.
— Ну, — сказав Деїнті. — Невелика втіха, а все ж…
Двері конторки знову розчинилися і всередину увірвалося вже знайоме відьми́нові щось у зеленій шапці та кролячому кожушку.
— Купець Бібервельт, — заявило воно, — наказує докупити горщиків, якби забракло. Ціна не грає ролі.
— Чудово, — усміхнувся половинчик, а ця усмішка чимось нагадувала скривлений писок розлюченого лісового кота. — Купимо безліч горщиків, бажання пана Бібервельта для нас наказ. А ще чого докупити? Капусти? Дьогтю? Залізних граблів?
— А ще, — прохрипіло щось у кожушку, — купець Бібервельт просить тридцять корун готівкою, бо мусить дати хабара, щось з'їсти і напитися пива, а під "Наконечником Списа" якісь три харцизи бухнули йому баламута .
— Ах. Три харцизи, — протяжно мовив Деїнті. — Так, схоже, що це місто повне злодюг. А де ж то, як можна спитати, перебуває тепер вельможний купець Бібервельт?
— А де ж то, — сказало щось, шморгаючи носом, — як не на Західному Базарі.
— Вімме, — зловороже мовив Деїнті. — Не задавай питань, а знайди мені якогось солідного товстого кия. Я вибираюся на Західний Базар, але без кия піти туди не можу. Надто багато там харцизів і злодюг.
— Кажеш, кия? Знайдеться. Але, Деїнті, я лиш одне хотів би знати, бо гризе мене. Я мав не задавати питань, то й не запитаю, а вгадаю, а ти підтвердиш або заперечиш. Добре?
— Вгадуй.
— Отой згірклий жир, олія, віск та миски, цей холерський шнурок, це був такий тактичний прийом, правда? Ти хотів відвернути увагу конкурентів од червецю та мімози? Викликати замішання на ринку? Ге, Деїнті?
Двері різко розчинилися і до конторки убігло щось без шапки.
— Щавлик мельдує, що все готове! — тонко вереснуло воно. — Питає, чи наливати?
— Наливати! — загримів половинчик. — Негайно наливати!
— На руду бороду старого Рундуріна! — завив Вімме Вівальді, щойно за гномом зачинилися двері. — Нічого не розумію! Що відбувається? Що наливати? Куди наливати?
— Гадки не маю, — зізнався Деїнті. — Але інтерес, Вімме, мусить крутитися.
IV
Насилу пропхавшись крізь тлум, Геральт вийшов просто до ятки, обвішаної мідними ринками, казанками та сковорідками, які червоно іскрилися у промінні передвечірнього сонця. За прилавком стояв рудобородий краснолюд в оливковому каптурі і тяжких чоботях із тюленячої шкіри. На обличчі краснолюда малювалася виразна нехіть, коротко кажучи, виглядав так, наче саме збирався обплювати клієнтку, що греблася в товарі. Клієнтка гойдала бюстом, трусила золотими кучериками і заливала краснолюда безперервним потоком слів, позбавлених ладу і складу.
Клієнтка була ні більше, ні менше, як Веспулею, вже відомою Геральтові метальницею снарядів. Не чекаючи, доки вона його пізнає, він поквапом пірнув у натовп.
Західний Базар кипів життям, дорога через збіговисько нагадувала переправу через кущі глоду. Де не повернись, усюди щось чіплялося рукавів і холош, — чи то діти, які загубилися мамам, що відтягали татусів од намету з шинквасом, чи то шпіцлі з кордегардії, чи то мандрівні продавці шапок-невидимок, афродизіаків та огидних сцен, вирізаних на кедровому дереві. Геральт перестав усміхатися і почав лаятися, належно користуючись ліктями.
Почув звуки лютні та знайомий йому сріблястий сміх. Звуки долинали від фантастично барвистої ятки, оздобленої написом: "Тут чуда, амулети і наживка для риб".
— Чи хтось уже казав вам, вацьпанно, яка ви красуня? — верещав Горицвіт, сидячи на прилавку і весело махаючи ногами. — Ні? Не може бути! Це місто сліпців, не інакше, як сліпців. Гей, добрії люде, сюди! Хто хоче почути баладу про кохання? Хто хоче зворушитись і духовно збагатіти, нехай вкине монету до капелюха. З чим, з чим ти сюди лізеш, засранцю? Мідь збережи для жебраків, мистця не годиться міддю ображати. Я ще, може, вибачу, але мистецтво — ні!
— Горицвіте, — сказав Геральт, підходячи. — Ми, здається, розділилися, щоб шукати доплера. А ти концерти влаштовуєш. І не соромно тобі співати на ярмарку, як жебрущий дід?
— Соромно? — здивувався бард. — Суттєво, що і як співати, а не де співати. Крім того, я голодний, а власник ятки обіцяв мені обід. Стосовно доплера, то шукайте його самі. Я не годжуся до погонь, бійок і самосудів. Я поет!
— Ти, поете, краще вчинив би, якби не привертав до себе уваги. Тут твоя наречена, можуть трапитися неприємності.
— Наречена? — Горицвіт нервово закліпав. — Про кого мова? В мене їх кілька.
Веспуля, тримаючи в руках мідну сковороду, продерлася крізь юрбу слухачів, немов розігнаний тур. Горицвіт зірвався з прилавку і кинувся навтьоки, спритно перестрибуючи через кошики моркви. Веспуля обернулася у бік відьми́на, роздимаючи ніздрі. Геральт відступив, наткнувшись спиною на твердий опір стіни ятки.
— Геральте! — крикнув Деїнті Бібервельт, вискакуючи з натовпу і відштовхуючи Веспулю. — Швидко, швидко! Я його бачив! Он там, тікає!
— Я ще вас дожену, гольтіпаки! — вереснула Веспуля, намагаючись утримати рівновагу. — Я ще розрахуюся з вашою свинською бандою! Гарна компанія! Папуга, обірванець і карлик з волохатими п'ятами! Ви мене попам'ятаєте!
— Туди, Геральте! — закричав Деїнті, на бігу розштовхуючи групку спудеїв, зайнятих грою у "три мушельки". — Там, там, дав драла межи вози! Заходь зліва! Хутко!
Вони кинулися в погоню, самі переслідувані прокльонами розштовхуваних перекупнів та покупців. Геральт лише дивом не перечепився об шмаркатого мікруса , що трапився йому під ноги. Перестрибнув малого, але перевернув дві бочки з оселедцями, за що розлючений рибалка хльоснув його по спину живим вугром, якого саме демонстрував клієнтам.
Вони помітили доплера, що намагався дременути вздовж овечої загорожі.
— З другого боку! — вереснув Деїнті. — Заходь до нього з другого боку, Геральте!
Доплер промчав уздовж огорожі, немов стріла, мигтячи зеленою камізелькою. Ставало зрозумілим, чому він не перевертався на когось іншого. Ніхто не міг дорівнятися половинчику в спритності. Ніхто. Крім іншого половинчика. Та відьми́на.
Геральт побачив, як доплер різко змінює напрямок, здіймаючи хмару куряви, як спритно пірнає у дірку в паркані, що загороджував великий намет, використовуваний як бійня та м'ясний торг. Деїнті теж це побачив. Переплигнув через жердини і почав протискатися крізь стадо бекаючих баранів, загнане в загороду. Видно було, що не встигне. Геральт збочив і кинувся вслід за доплером між парканними дошками. Відчув раптовий ривок, почув тріск шкіри, що рвалася, а куртка й під другою пахвою зненацька стала дуже вільною.
Відьми́н зупинився. Вилаявся. Сплюнув. І ще раз вилаявся.
Деїнті вбіг до намету за доплером. Зсередини долинало верещання, звуки ударів, прокляття і жахливий галас.
Відьми́н вилаявся втретє, дуже брудно, після чого скреготнув зубами, підняв праву руку, склав пальці у знак Аард, прицілившись просто в намет. Намет вигнувся наче вітрило під час урагану, а зсередини почулося відчайдушне виття, гуркіт і мукання волів. Намет охляп.
Доплер, повзучи на животі, виліз із-під полотнища та кинувся в напрямку другого, меншого намету, найпевніше, льодовні. Геральт, не роздумуючи, скерував до нього руку і довбонув у спину Знаком. Доплер звалився на землю, мов блискавкою вдарений, перекотився через голову, але відразу ж зірвався і вбіг до намету. Відьми́н наступав йому на п'яти.
В наметі смерділо м'ясом. І було темно.
Теліко Лунгревінк Леторт стояв там, тяжко дихаючи, обіруч обіймаючи половину свинячої туші, що висіла на жердині. Іншого виходу з намету не було, а полотнище було надійно й міцно прибите кілками до землі.
— Що за приємність знову тебе зустріти, міміку, — холодно промовив Геральт.
Доплер тяжко сапав.
— Облиш мене, — вистогнав нарешті.