Донька Яна Біберштайна, лицаря і вельможі, викрадена і зґвалтована, явно гуситами, з помсти за те, що Біберштейн — добрий католик. А ти що? Тебе знову треба виручати. Я, єпископ Вроцлава, в якого на голові безліч справ, що стосуються віри, мушу за тебе палити винних.
— А серед спалених нині, — інквізитор підняв брови, — були винні? Я якось не зауважив.
— Зауважувати, — парирував єпископ, — не найсильніша твоя риса, Гжесю. Безперечно, ти надто багатьох речей не зауважуєш. І діється це, на жаль, зі шкодою для Шльонська. Для Церкви. Т для Святої Курії, якій ти все-таки служиш.
— Святій Курії шкодять бездумні і демонстративні страти. Шкодить несправедливість. Завдяки таким речам складається чорна легенда, постає міф про жорстоку Інквізицію, ллється вода на млин єретицької пропаганди. Через сто років, з жахом думаю я, залишиться тільки ця легенда, похмура і страхітлива розповідь про льохи, тортури та багаття. Легенда, в яку всі повірять.
— Ти не знаєш ні людей, ні історичних процесів, — холодно відповів Конрад Олесницький. — А це перекреслює тебе як інквізитора. Тобі варто знати, Гжесю, що завжди є два полюси. Якщо буде страхітлива легенда, то буде й антилегенда. Контрлегенда. Ще страхітливіша. Коли я спалю сто чоловік, через сто років одні будуть доводити, що я спалив тисячу. А інші — що я не спалив нікого. Через п'ятсот років, якщо цей світ проіснує так довго, на кожних трьох, які будуть проникливо правити про льохи, тортури і багаття, припадатиме щонайменше один блазень, на думку якого ніяких льохів не було, тортури не застосовувалися, Інквізиція була сповненою співчуття і справедливою, як батько, а всі ці багаття — це вигадка і наклепи єретиків. Так що роби свою справу, Гжесю, а решту облиш історії. І людям, які її розуміють. І не тринди, будь, ласка, про справедливість. Установа, в якій ти працюєш, була створена не заради справедливості. Справедливість — це droit de seigneur . Ergo , справедливість — це я, бо я тут сеньйор, я пан, я П'яст, я князь. Князь Церкви, авжеж, але такий, який habet omnia iura tamquam dux . А ти, Гжесю, вибач, є слугою.
— Божим.
— Хрін правда. Ти пахолок Інквізиції, установи, яка має придушувати думку в зародку і залякувати думаючих, ганити і поневолювати вільнодумство, сіяти страх і терор, робити так, щоби чернь боялася думати. Бо саме з цією метою була створена ця установа. Шкода, що так мало хто про це пам'ятає. Саме тому так шириться і розцвітає єресь. Розцвітає завдяки тобі подібним, навіженим, які дивляться в небо, лазять босоніж і жебрають, думаючи, що вони наслідують Христа. Таким, що торочать про віру, покірність, служіння Богу, дозволяють сідати на себе і срати на себе пташкам і час від часу дістають стигмати. У тебе бувають стигмати, Гжесю?
— Ні, ваша достойносте. Не бувають.
— Це вже щось. Отже, далі: те, що ти бачиш навколо себе, отче інквізиторе, це не Боже ігрище. Це світ, яким треба правити. Світ — це домен, який повинен підпорядковуватися володарям, із земним поклоном прийняти droit de seigneur, владу синьйора. А це ж природно, що синьйорами є князі Церкви. Як і їхні сини. Так-так, Гжесю. Світом правимо ми, а після нас влада перейде до наших синів. Синів королів, князів, пап, кардиналів та єпископів. А сини шовкоторговців, вибач за щирість, є і будуть васалами. Підданими. Слугами, Вони повинні служити. Служити! Ти зрозумів, Гжегоже Гейнче, сину свидницького купчика? Зрозумів?
— Краще, ніж ваша достойність собі гадає.
— То йди і служи. Будь уважним до проявів єресі так, як на це має вказувати твоє ім'я: Грегорікос. Будь непримиренним стосовно єретиків, безбожників, збоченців, монстрів, чарівниць і жидів. Будь безжальним до тих, хто насмілюється піднімати думку, очі, голос і руку на мою владу і моє майно. Служи. Ad maiorem gloriam Dei !
— Стосовно останнього ваша велебність може повністю на мене розраховувати.
— І пам'ятай, — Конрад знову підняв два пальці, але цього разу в цьому жесті не було нічого спільного з благословенням. — Пам'ятай: хто не зі мною, contra me est . Або ти зі мною, або проти мене, tertium non datur . Хто поблажливий до моїх ворогів, той сам мій ворог.
— Розумію.
— Це добре. Тоді перекреслімо те, що було, грубою рискою. Почнімо з нового, чистого листка. Sapienti sat dictum est , тож на початок домовмося так: наступного тижня наступних десятьох спалиш ти, інквізиторе Гжесю. Нехай Шльонськ на мить затамує дихання. Нехай грішники нагадають собі про вогонь пекельний. Нехай ті, що вагаються, утвердяться у вірі, побачивши альтернативу. Нехай донощики згадають, що треба доносити, доносити багато і на кого тільки можна. Перш ніж хтось донесе на них. Настав час терору і страху! Треба стиснути гадюку єретицтва за горло залізною рукою! Стиснути і тримати, не попускаючи! Бо саме тому, що колись попустили, що проявили слабкість, ми завдячуємо нинішнім розквітом єресі.
— Єресь у Церкві, — стиха сказав інквізитор, — існувала століттями. Завжди. Позаяк Церква була опорою і пристановищем людей глибоко віруючих, а водночас і активно мислячих. Будучи водночас, на жаль, завжди притулком, родючим ґрунтом і полем діяльності для таких креатур, як ваша достойність.
— Мені в тобі подобається, — сказав після тривалої тиші єпископ, — твій розум і твоя щирість. Воістину шкода, що нічого, крім цього.
* * *
Отець Феліціян, для світу колись Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, грівся у сонячній плямі на кінці віридарію, з-за тернового куща спостерігаючи за єпископом та інквізитором, що поринули в тиху бесіду. "Хтозна, — думав він, — може, невдовзі мене допускатимуть до таких бесід, може, я братиму в них участь? Як рівний. Адже я пнуся вгору. Вгору."
Отець Феліціян і справді пнувся вгору. Єпископ підвищив його за заслуги. Ці заслуги полягали головним чином у доносительстві на попереднього начальника, каноніка Отто Беесса. Коли внаслідок доносів Отто Беесс потрапив у немилість, при дворі єпископа стали інакше дивитися на отця Феліціяна. Зовсім інакше. Отцеві Феліціянові здавалося, що з шанобою.
"Я пнуся вгору. Ха. Пнуся вгору."
— Отче.
Він здригнувся, обернувся. Чернець, який настільки безшумно захопив його зненацька, не був премонстрантом, він носив білу домініканську рясу. Отець Феліціян не знав його. Це означало, що то була людина інквізитора.
— Ідіть-но собі звідси, отче. Тут вам нічого робити. Щоб вас тут і духу не було!
"Людина інквізитора, — подумав отець Феліціян, віддаляючись, наче його змило водою. — Домініканець, один з-поміж славнозвісних і всевладних "білих кардиналів", яких так багато розплодилося. Цей голос, владний, немовби це сам єпископ... Ці очі...
Очі кольору заліза".
* * *
Зембицький притулок Серця Ісусового був розташований поза міськими стінами, недалеко від Ткацьких воріт. Коли вони туди дісталися, був час трапези. Схудлі та вкриті загноєними виразками злидарі вставали з ліжок, брали тремтячими руками миски, мачали в них хліб, і вже розмочений пхали в беззубі роти. Тибальд Раабе кашлянув, затулив носа крагою рукавиці. Залізноокий ксьондз навіть не звернув уваги. Нужда і страждання не справляли на нього враження і вже давно перестали цікавити.
Їм довелося чекати. Дівчина, до якої вони прийшли, була зайнята на кухні притулку.
З кухні смерділо.
Перш ніж вона прийшло, минуло трохи часу.
"Ось вона яка, Еленча фон Штітенкрон, — подумав залізноокий. — Не вельми приваблива. Сутула, сіра, з тонкими губами. З водянистим поглядом. З волоссям, милосердно прикритим чепчиком і підвійкою. З колись по-модному вищипаними бровами, які вже потрохи заростають.
Еленча Штітенкрон, котра вціліла в різанині, в якій загинуло шістнадцять чоловіків. Єдина, яка вижила. Чоловіки, в тому числі озброєні солдати, дали собі перерізати горло. Сутула погануля вижила. Висновок напрошується сам. Сутула погануля — це не проста сутула погануля".
— Шляхетна панно фон Штітенкрон...
— Не називайте мене так, будь ласка.
— Гм-м. Панно Еленчо.
"Еленча. Ім'я теж незвичайне. Рідкісне. Тибальд Раабе простежив його походження: таке ім'я мала донька Владислава, битомського князя. Дід Хартвіга Штітенкрона, який служив у би-томського князя, дав таке ім'я одній із дочок. Повстала традиція. Хартвіг охрестив свою одиначку згідно з традицією."
Він дав поглядом знак Тибальдові Раабе. Голіард відкашлявся.
— Панянко, — серйозно промовив він. — Я попереджав вас попереднього разу. Ми повинні поставити вам кілька запитань. Які стосуються... Сціборової Вирубки.
— Я не хочу про це говорити. Не хочу пам'ятати.
— Треба, — різко (занадто різко!) сказав залізноокий.
Дівчина зіщулилася, так ніби він замахнувся на неї, пригрозив кулаком.
— Треба, — ксьондз пом'якшив тон. — Йдеться про життя або смерть. Ми повинні знати. Молодий шляхтич, який за два дні до нападу приєднався до вашого кортежу і невдовзі полишив кортеж. Чи він був серед нападників на вирубці? Панно Еленчо! Чи серед нападників був Рейнмар з Беляви?
— Молодий шляхтич, — пояснив Раабе, — якого ви знаєте як Рейнмара фон Хагенау, панянко.
— Рейнмар Хагенау... — очі Еленчі Штітенкрон розширилися. — То... це був... Рейнмар з Беляви?
— Саме він, — залізноокий стримав роздратування. — Ви впізнали його? Він був серед нападників?
— Ні! Звичайно ні...
— Чому "звичайно"?
— Бо... Бо він... — дівчина затнулася, благально подивилася на Тибальда. — Бо він би не міг... Милостивий Раабе... Про Рейнмара з Беляви... Ходять плітки... Буцімто він... скривдив... доньку пана Біберштайна... Милостивий Раабе! Це не може бути правдою!
"Захоплення, — подумав залізноокий, стримуючи гримасу. — Захоплення поганулі, яка закохана в мрію, в картинку, в строфу з "Трістана" або "Ерека". Ще одна, замилувана цим Белявою. Ще одна до колекції. Що вони в ньому бачать? Чорта з'їсть той, хто зрозуміє жінок."
— Отже, — перепитав він, — Рейнмара з Беляви не було серед нападників?
— Не було.
— Точно?
— Точно. Я би впізнала.
— А чи нападники були вбрані в чорні обладунки і плащі? Чи кричали: "Adsumus", тобто: "Ми тут"?
— Ні.
— Ні?
— Ні.
Вони мовчали. Хтось із нужденних раптом почав плакати. Його заспокоювала опікунка, гладка черниця в рясі клариски. Залізноокий не повернув голови. Очей теж.
— Панно Еленчо. Ваша мати...