Тіні в раю

Еріх Марія Ремарк

Сторінка 27 з 72

Шкода. Було б добре, якби хоч улітку все змінювалося. Але зараз нема чого боятися, ми ж не самі.

Вона взяла мене попід руку. "Зараз нема чого боятися, ми ж не самі", — подумав я і відчув її зовсім поруч. Темрява не приховувала в собі небезпек, вона оберігала нас і наші таємниці, що виблискували, мов перлини розради. Я відчув майже незнайому ніжність, ніжність, яка ще не мала імені і нікого конкретного не стосувалася, — вона вільно витала в повітрі, наче подих пізнього літнього вечора і водночас уже була солодким обманом. Вона не була чистою, а складалася зі суміші почуттів — зі страху і побоювань, що минуле знову наздожене тебе; із боягузтва і бажання вистояти в цей таємничий і підступний проміжний період безпорадності, який опинився десь між порятунком і втечею; зі сліпого бажання вчепитися у будь-що схоже на затишок. Мене узяв сором, але я легковажно втішав себе, що й Наташа не краща за мене і, наче плющ, чіпляється за найближчу опору — без зайвих запитань і без надмірної чесності. Вона не хотіла залишатися сама у важкий період життя, а тепер і я цього вже не хотів. Незважаючи на всі ті приховані причини, навколо нас ширяла ця літепла, легенька ніжність, що здавалася зовсім безпечною, бо не мала поки що імені і не знала болю, який шулікою впивається в тебе кігтями і якому так легко віддатися.

— Я обожнюю тебе, — сказав і сам здивувався, коли ми проходили крізь освітлену жовтими ліхтарями арку до П'ятої авеню, а перед нами бовваніла широка водієва спина. — Я не знаю тебе, Наташо, але обожнюю, — повторив я, зауваживши, що вперше звернувся до неї на "ти".

Вона повернулася до мене.

— Це неправда, — заперечила. — Ти брешеш, це неправда. Але все одно кажи таке, це приємно чути.

Я прокинувся, але минуло ще кілька хвилин, перш ніж зрозумів, що бачив сон. Поступово розпізнав темні контури своєї кімнати, світлі обриси вікна і слабкий відблиск червонястої нью-йоркської ночі. Пробудження було тягуче й повільне, ніби я вилазив із якоїсь трясовини, якою мало не захлинувся.

Прислухався. Мабуть, я кричав. Я кричав щоразу, коли бачив цей сон, і щоразу мені треба було багато часу, щоб отямитися. Мені снилося, що я когось убив і закопав у дикому саду біля струмка і що через певний, досить тривалий, час його знайшли — біда підкрадається до мене, і мене незабаром схоплять. Я ніколи не міг точно сказати: жінку я вбив чи чоловіка. Навіть не знав, чому я таке скоїв, і мені здавалося, що ще уві сні я забував, що зробив це. Тим страшніші були для мене страх і повна розгубленість, що довго переслідували мене після пробудження, наче той сон був правдивий. Ніч і раптовий переляк руйнували всі захисні бар'єри, що я зводив їх довкола себе. Побілені вапном стіни крематорію з гаками, на яких підвішували людей, і з калюжами під ними, з головами, які конвульсивно здригалися від ударів і оббризкували стіни, — все зринуло переді мною у цю задушливу ніч, а потім я побачив худюшу, мов скелет, руку на підлозі, яка ще тіпалася і почув масний голос, що наказував: "Наступи на неї! Падло ти мерзенне, ти розтопчеш її врешті чи ні? Давай, бо я тебе прикінчу! Ми тебе теж тут підвісимо, наволоче, але повільно, смакуючи!" Я знову почув той голос, побачив холодні глумливі очі й усоте повторив собі, що він би мене вбив, як надокучливу муху, так само як убив десятки інших в'язнів, якби я не виконав того наказу. Він тільки й чекав, щоб я відмовився. І щоразу я відчував, як з-під моїх пахв струмками лився піт, і я щоразу стогнав, безпорадно і ледь стримуючи блювоту. Цей масний голос і ці садистичні очі потрібно знищити. Мерц, думав я. Еґон Мерц. Оскільки я не єврей, то мене потім відпустили під час чергового суперечливого пом'якшення режиму, і тоді я втік. Голландський кордон був зовсім близько, я його добре знав, крім того, мені допомогли, але я був переконаний, що це садистське обличчя ще зрине переді мною, перш ніж я помру.

У цю коротку літню ніч я заціпеніло, наче скам'янівши зсередини, сидів на ліжку, підібгавши під себе ноги. Сидів і думав про все, що я хотів зарити глибоко в землю і навіки поховати, а також про те, що це неможливо і що я мушу повернутися, а доти — не маю права здохнути чи з огиди та розпачу вкоротити собі віку, як Моллер. Я мав вижити й урятуватися, а як саме — не мало значення. Я знав, що вночі все здається драматичнішим, збільшуються цінності і змінюються поняття, але я і далі сидів, відчуваючи над собою чорні крила каяття, безпорадної люті та суму. Я сидів там, аж поки не засірів світанок; я говорив із собою, як із маленькою дитиною; я чекав на день, а коли він настав, я був цілком розбитий, наче цілу ніч із ножем у руках боровся проти нескінченної стіни, набитої чорною ватою, і ніяк не міг її подолати.

14

Сильверс відрядив мене до Купера, чоловіка, який купив картину Деґа з танцівницею. Я мав привезти йому роботу і допомогти її повісити. Купер жив на п'ятому поверсі будинку на Парк-авеню. Я думав, що двері відчинить служниця, але Купер вийшов до мене власною персоною, без піджака.

— Проходьте, — сказав він. — Нам треба трохи часу, щоб знайти належне місце для цієї зелено-синьої дами. Вип'єте віскі? Чи краще каву?

— Дякую, я залюбки випив би кави.

— А я — віскі. У таку спеку — це єдиний людський напій.

Я не заперечував. Завдяки кондиціонерам у квартирі було холодно, мов у склепі. Куперова голова нагадувала стиглий помідор. Це враження посилювалося ще й через французькі меблі у стилі Людовіка XV, вишукані й позолочені, а також через маленькі італійські крісла та невеличкий, розкішний венеційський жовтий комод. На оббитих тканиною стінах висіли картини французьких імпресіоністів.

Купер зірвав папір із картини Деґа і поставив її на стільчик.

— То було справжнє шахрайство з картиною, правда ж? — запитав він. — Сильверс стверджував, що подарував її дружині, і повернувшись додому, вона розгнівається. Це ж блеф!

— Ви її тому і купили? — відповів я.

— Ні, звісно. Я її купив, бо хотів мати. Ви хоч приблизно знаєте, скільки Сильверс здер за неї?

— Гадки не маю.

— Тридцять тисяч доларів.

Купер пронизливо глянув на мене. Я відразу зрозумів, що він бреше і просто хоче вивідати в мене інформацію.

— Ну? — спитав він. — Багато грошей, правда?

— Як на мене — цілий статок.

— Чому? А скільки б ви за неї дали?

Я засміявся:

— Ні копійки!

— Чому? — дуже швидко запитав Купер.

— Бо в мене взагалі нема грошей. Зараз між мною і цілковитим безгрошів'ям тільки тридцять п'ять доларів.

Купер не відступав:

— А скільки б ви заплатили, якби мали гроші?

Я вирішив, що вже відповів на достатньо запитань, щоб відпрацювати чашечку кави.

— Усе, що мав би, — відповів я. — Якщо ви оціните свої картини, то зрозумієте, що захоплення мистецтвом — це досить прибутковий бізнес. Прибутковішого просто немає. Крім того, думаю, що Сильверс залюбки погодиться викупити її знову, з чималим зиском для вас.

— Шахрай! Щоб через тиждень знову запропонувати її мені на п'ятдесят відсотків дорожче!

Купер клекотів, наче індик після їдження, — задоволено і вже не агресивно.

— То куди ми повісимо танцівницю?

Ми пішли квартирою. Але Купера покликали до телефону.

— Огляньте все, — кинув він мені. — Можливо, ви самі знайдете належне місце.

Квартиру було умебльовано вишукано. Купер мав дуже добре на всьому розумітися, або користуватися послугами чудових консультантів, а може, і те, і те. Служниця водила мене з кімнати до кімнати.

— Це спальня містера Купера, — показала вона. — Тут іще є трохи місця.

Над широким ліжком у стилі модерн висіла картина в позолоченій рамі — лісовий пейзаж із оленем, який відчайдушно трубить, кількома козулями та потічком на передньому плані. Я мовчки дивився на цю недолугу мазанину.

— Пан Купер це сам намалював чи успадкував це від батьків?

— Не знаю. Вона висить, відколи я тут працюю. Прекрасна картина, правда? Усе як насправді!

— Точно. З морди оленя навіть пара йде. Пан Купер мисливець?

— Не чула про таке.

Я роззирнувся і побачив венеційський пейзаж Зіма. Від зворушення мені аж сльози на очі накотилися — я розгадав Куперову таємницю. Тут, у власній спальні, він скидав усі маски. Це було те, що він справді любив. Усе решта — вистава, бізнес, можливо, навіть мінімальне захоплення — хто міг це знати та й кого це обходило? Але цей олень, який відчайдушно трубив у лісі, — то була пристрасть, а цей сентиментальний венеційський етюд — романтика.

— Ходімо далі, — сказав я служниці. — Тут картини так дібрані, що ми тільки все зіпсуємо. Нагорі теж є приміщення?

— Там тераса і маленька вітальня.

Вона повела мене сходами вгору. З кабінету долинав різкий грубий голос Купера, який по телефону віддавав накази. Мені стало цікаво, чи кабінет умебльовано так само, як і спальню: другий олень, який трубить у лісі, там теж був би доречний.

Біля дверей на терасу, я зупинився. Переді мною, скільки сягало око, у задушливій літній спеці розкинувся Нью-Йорк, схожий на африканське місто з хмарочосами. На обрії можна було вгадати океан. То було місто з каменю і сталі, саме таке, як його бачили будівничі: це місто не виникло поступово, не розрослося спокійно й органічно, не вкрилося патиною століть — його швидко і цілеспрямовано побудували рішучі люди, не обтяжені традиціями та естетичними міркуваннями, — їхнім найвищим законом була доцільність, а відтак і нова, безстрашна, неромантична, некласична, сучасна краса. Я подумав, що на Нью-Йорк треба дивитися з висоти пташиного польоту, а не знизу, задираючи голову до хмарочосів. Згори вони мали умиротворений вигляд, здавалося, що будівлі навіть пасують до навколишнього світу — як жирафи у стаді зебр, газелей та гігантських черепах. Я почув, як, важко дихаючи і човгаючи ногами, Купер піднімається сходами.

— То ви знайшли місце?

— Тут, — сказав я, показуючи на терасу. — Але з часом сонце зруйнує картину. Хоч танцівниця над цим містом — це було б щось. Може, краще у вітальні поруч? Там на стіну не падають сонячні промені.

Ми зайшли до вітальні. Вона була дуже світла, з білими стінами і меблями, оббитими яскравим квітчастим ситцем. На одному зі столів я зауважив три китайські бронзові фігурки та кількох танцівниць династії Тан. Глянув на Купера. Цікаво, що ж він за один? Чи не доречніше йому було б замість бронзових статуеток епохи Чжоу придбати три старовинні келихи, а замість теракотових танцівниць — порцелянових гномиків чи слонів?

— Туди, — показав я.

24 25 26 27 28 29 30