Тепер йому одне залишилося — нести цей хрест, доки не впаде...
Плакідов, який не дуже довіряв юнгам, вихопив з Савчи-пих рук білет і без усмішки прочитав сам:
— Питання перше: процесійннй рух і затухаючі коливання гіроскопів у гірокомпасі... Прошу, маестро!
Савка говорив хвилин десять, і його не спиняли.
— А все-таки знає! — гмикнув Плакідов.-— Друге питания: які прилади працюють від матки гірокомпаса?
У кількох словах була дана точна відповідь.
— Ну, гаразд,— спрямував свій погляд на Савку Плакідов, відклавши білет.— А який найголовніший недолік гірокомпасів?
— їхня складність.
— Іще.
— Гірокомпас, як і людина, заколисується...
— П'ять,— сказав Плакідов.— Але без плюса. Шановні ононентн, чн маєте запитання до цього молодця?
Зайцев з добрим наміром підійшов до Огурцова:
— Я бачу, ти вивчив матеріл понад програму. Зараз я запитаю тебе... просто так. Якщо не зможеш відповісти, то великої біди в цьому не буде. З містка тобі наказали взятн глибину під кілем на ехолоті. Як тобі відомо, луна, що повернулася від грунту, запалює навпроти глибинної позначки неонову лампочку. І ось ти бачиш: на табло — раптом! — спалахнули одразу дві лампочки. Одна — слабшій, тремтячий імігульс на позначці в сто двадцять метрів, а чіткий спалах дає лампочка на двісті сорока метрах... Про яку глибину ти доповіси не місток?
Савка подивився на Сайгіна, і той кивнув йому, підбадьорюючи. Мічман уже розповідав юнзі про подібні випадки зі своєї практики.
— Глибина двісті сорок метрів.— відповів Савка.— А па позначці в сто двадцять під кораблем проходить щільний косяк риби. Ультразвук, ледве пробиваючись крізь рибні маси, дасть на екрані послаблене блимання лампочки. Зате, пробивши товщу косяка, луна покаже на табло стійкий імпульс грунту — це й буде справжня глибина під кілем!
— Теж п'ять,— сказав Зайцев, повертаючись на своє місце.— Але, Огурцов, якщо тобі доведеться служити па Північному флоті, там при вході у гавань Північну ехолоти кораблів, як правило, показують подвійний грунт. Очевидно, утворилася щільна ковдра з давніх водоростей, яку ультразвук ледве пробиває... Пам'ятай про це!
— Єсть! — відповів Савка.— Я врахую. Дякую за пораду. Коли юнга виходив, Плакідов посварився на нього пальцем.
— Не зазнавайся! — гукнув він Савці.
Потім усю Школу Юнг поставили у фронт перед будинком навчального корпусу. Зачитали наказ Аграмова: вино-
нли подяку юнгам-відмішшкам і тим, хто успішно склав екзамени. У боцманському взводі було особливо відзначено Мишка Здибнєва, а серед радистів Савка почув ім'я свого пруга — Мазгута Назипова. По класу стернових оголошували подяки багатьом, серед них назвали Колю Поскочіна й
Савку,_мабуть, його трійку вважали чистою випадковістю.
_ д канікули будуть? — запитав хтось, вдаючи з себе
наївного. .
_ Канікул на війні не буває,— відповідав Аграмов.—
Нинішнього року ви повинні нести бонову вахту на діючих флотах. До настання призовного віку ви всі залишитесь у званні юнги. З вісімнадцяти — станете кадровими матросами. Подальша ваша доля залежатиме від вас самих. Але я твердо вірю,— закінчив начальник Школи,— що багато хто з вас досягне високого звання адмірала.
У морозяному повітрі гучно лунали голоси ротних офі-перів.
Чорні ротн на білому снігу розверталися й розходились.
Флот — могутній і складний механізм, що брязкає бронею, реве бурями повітродувок, весь у гудінні турбін і стрілянині дизельних клапанів, флот — насичений жорстокими регламентами вахт, що візує швидке ковзання ворога яа чітких лінзах оптичних датчиків,— цей чарівніш флот уже наближався до них!
ЕПІЛОГ ТРЕТІЙ
(Написаний Савою Яковичем Огурцовим)'
Восени сорок четвертого року я на центральній вулиці Мурманська наскочив на патруль, став з ним сперечатися, і комендант міста відправив мене на п'ять діб у гарнізонну гауптвахту. Есмінець наш стояв тоді в доку, і це мене трохи заспокоювало.
Не встиг я відсидіти й доби, як уранці мене викликали з камери. Дивлюсь — у коридорі походжає штурман.
— Снідав?
— Та яке тут снідання...— відповідаю йому.
Бачу, конвойний несе мені ремінь, шнурки від черевиків, які забрали в мене при арешті, щоб я не повісився. Відчуваю, що мене зараз випустять. Штурман сказав на вулиці:
— Дзвонили з кораблів "поганої погоди". їм негайно потрібен штурманський електрик, а свого вони відіслали з караваном в Ісландію. Іди в Росту — там на тебе вже чокають.
Єсть! По шпалах, перестрибуючи через рейки, я дістався до Рости; біля причалу, бачу, тихо димить сторожовик. Сніг па його палубі — кашею, отже, машини вже підігріваються. Кораблі "поганої погоди" називалися так тому, що їхні назви нічого доброго морякам не віщували: "Ураган", "Імла", "Тайфун", "Смерч", "Вихор" та інші радощі. Штурмап на сторожовому — ще зовсім юний. Тому, напевне, й не здивувався, що йому прислали хлопчика. Був він по-діловому небагатослівний і дуже ввічливий зі мною:
— У нас усього три години до зняття з швартових. Ідемо в Мотку на обстріл ворога. Треба терміново запускати "кульку".
Я зрозумів: тільки через три години гірокомпас відшукає дійсний меридіан, але його затухаючі коливання .в пошуках норду закінчаться, коли сторожовик з Польської затоки вже
144
виходитиме в океан. Зволікати не можна! Треба запускати одразу ж.
— Снідав? Ну, пообідаєш після команди...
Штурман вручив мені ключ від гіропосту, ніби ввіряючи з цим ключем і долю корабля: тепер від мене багато що залежало — курс, прицільність вогню і навіть витрата боєзапасу. Палуба вже вібрувала під ногами. Я звик до есмінців: там у пропоет через люк лізеш. А тут з кубрика ведуть двері, мов до кабінету начальника. Ввійшов я в гіропост ... і ахнув! Переді мною стояв не "аншютц", а гірокомпас системи "сперрі", який я з дурного розуму не поважав і який, щиро скажу, знав так собі, більше теоретично.
Однак назвався грибом — лізь у козубеньку. Скинув я бушлат на ліжко. Стягнув через "голову фланелівку. Жарко! На есмінцях гіропости аж біля днища, там прохолодно, а ТуТ _ ніби На курорті й через два ілюмінатори припікає осіннє сонце. Я один з них роздраїв — посвіжішало. Обійшов я навколо гірокомпаса, ніби кіт учений навколо легендарного дуба. Не знаю, за що взятися. Весь він якийсь колючий. З ногами," як у павука. Розкарячений. Проводи виведені назовні. Легепько доторкнувся до ротора. Важкий, ДИЯБОЛ! Ну, що його робити? Треба запускати... Як?
У гнізді заховався від хитавиці графин з водою. Налив повну склянку — випив одним духом. Хоч сядь та й плач — пе можу згадати, як запускати "сперрі"! Воно й зрозуміло: хвилююся. А час іде. Годинник перед очима. Цокає, клятий. Якщо я не впораюся з цим павуком, через мене (лише через мене!) може провалитися вся операція. Я зірву вихід корабля в море... А мій попередник, який відплив до Ісландії, був, напевне, чоловік хазяйновитий. Бачу — ціла поличка літератури. І не якийсь там мотлох, а комплект всіляких ПШС. Знайшов я потрібний номер по "сперрі". Ну, скажу я вам, оце було читання! Кожну сторінку я ніби знімав у своєму мозку на фотоплівку. Голова працювала ідеально.
Дзвінок:
— Місток — гіропосту: коли запуск?
— Запускаю,— відповів я штурманові.
Спершу я вимкнув усі станційні рубильники. Швидко, але обережно. Головне — нічого не перепалити в схемі. Щоб не полетіли запобіжники. Бо потім намучишся, шукаючи їх. Під ротором гірокомпаса намацав стопорний палець. Перевірив рівень мастила в резервуарах головних підшийників. Переконався, що в камері ротора достатній вакуум. Посудини з ртуттю були ще до мене встановлені на 69-ту паралель — цю героїчну широту великої битви на Радянській Півночі!
145
Нарешті залишилося зробити останнє. Я присів навпочіпки, взявся за ротор, і, щоб полегшити компасу роботу, своїми руками встановив його якнайближчо до дійсного меридіана.
Все гаразд! Можна запускати. Рубильник подався вперед, кидаючи на генератор сильний бортовий струм. Загули мотори. Ротор гіроскопа зі сплаву сталі з нікелем узяв розгін. Одержавши живлення, він відчув те, чого не відчуває людина,— силу земного тяжіння. Ртуть переливалася в посудинах, впливаючи на нього. Переді мною скакали й стрибали стрілки приладів, відмічаючи початок того життя, яке я, юнга Огурцов, дав розумній людській машині. В метушні сигнальних ламп вгадувалося щось бадьоре, впевнене. Здавалося, дружні очі підморгують мені: "Не бійся!" Генератор уже достатньо прогрівся, і тоді я ввімкнув динамо. Знову намацав стопорний палець і відкинув його вбік.
Діло зроблене — моя "кулька" крутиться!
Висмикнув з бойового затискача трубку телефону й кажу:
— Гіропост — містку: справно ввійшов у затухаючі коливання. Часу в нас обмаль, то я розігнав "кульку" якнайближче до меридіана — вздовж Кольської затоки.
— Можна бути спокійним? — запитав зверху штурман.
— Будьте спокійні,— відповів я.
— Тоді збігай па камбуз. Пообідай... Чуєш?
— Нема коли! Потім...
Продзвеніли дзвінки загального авралу — зніматися з якоря! Глянув на годинник. За п'ятдесят хвилин гіроскоп набере потрібну швидкість. Компас, немов жива істота, випромінював життєдайне тепло... Ось знову дзвінок:
— Місток — гіроскопу: врубай репітери!
Так. Поки що курс може визначити тільки матка, а треба, щоб її показники були відбиті на містку, на датчиках ПКАВу рубках керування. Цю складну роботу їхньої взаємодії я виконав уже з допомогою штурмана. На репітер-пій станції мене раз ударило струмом — таке з нашим братом трапляється. А темна пляма на пальці від уколу струмом зникла в мене через три роки після війнн. Сторожовик уже йшов в океан, проминувши скелясті береги. Виконуючи наказ штурмана, я нарешті ризикнув залишити гіропост — пішов на камбуз. .
— Де тут,— запитую,— для мене обід залишили?
— Сідай,— сказали коки.— Зараз дамо.
Я присів край вузенького, як у купе вагона, столика й
1 П К А Б (морський вислів) — прилади керування артилерійським вогнем.
здивувався. Матроси, як правило, їдять ложкою з пузатнх залізних мисок. А тут переді мною поставили тарілку з ножем і виделкою, як у ресторані. В оточенні смаженої картопляної стружко парував якийсь дивний беф-строганов.
— Хлопці,— кажу я кокам, розгубившись,— ви мене з кимось переплутали. Адже я лише юнга. Юнга Ес Огурцов з БЧ-один.
— Рубай мовчки,— була відповідь.— Штурман наказав подати тобі з офіцерського столу.