— Які крильця! Порівняно з ними оксамит — просто ганчірка! І оце створіння живе лише один день, а тоді — кінець...
Він подивився на всіх нас по черзі.
— А знаєте, брати мої, що найзловісніше в світі?
— Порожня чарка, — відповів Ленц.
Фердінанд ураз вивів його з ладу.
— Найбезчесніше в світі, Готфріде, це коли чоловік стає дотепником. — Тоді знову звернувся до нас: — Найзловісніше, брати мої, це час! Так, час! Ота мить, в яку ми живем і якою ніколи не володіємо.
Він вийняв годинник і простягнув його Ленцові перед очі.
— Ось воно, ти, паперовий романтику! Пекельна машина, цокає собі й цокає, невпинно цокає туди, в пітьму, в ніщо! Можеш спинити лавину, гірський обвал, але цього не спиниш, ні!
— А я й не хочу його спиняти, — заявив Ленц. — Хочу тихо й мирно старіти. До того ж я люблю зміни...
— Людина цього не терпить, — сказав Грау, не звертаючи на Ленца ніякої уваги. — Та й не може стерпіти. Тому вона вигадала собі мрію. Стару, зворушливу, безнадійну мрію людськості — вічність!
Готфрід розсміявся.
— Найтяжча в світі хвороба, Фердінанде, це — мислити! Вона невидужна.
— Якби то була єдина хвороба, то ти б уже був безсмертний, — відказав Грау. — Що ти таке? Згусток вуглеводів, вапна, фосфору та трохи заліза, на коротку мить свого перебування на землі званий Готфрідом Ленцом.
Готфрід з задоволенням оскалив зуби. Фердінанд затряс своїм могутнім черепом.
— Життя, брати мої, це хвороба, а вмирання починається з дня народження. Кожен віддих, кожне биття серця — це вже елементи вмирання, це вже наближення до могили.
— І кожен ковток — теж, — додав Ленц. — Будьмо, Фердінанде! Часом умирання проходить надто просто.
Грау підняв свій бокал. По його широкому обличчю шугала посмішка, наче блискавка без грому.
— Будьмо, Готфріде! Ти — моторна блоха на кам'янистому струмі часу. І що, власне, думала собі та примарна сила, що рухає нами, коли створювала тебе?
— Хай вона себе сама за це картає. А зрештою саме тобі, Фердінанде, не годиться так негативно говорити про такі речі. Коли б люди жили вічно, ти був би безробітним, старий нахлібнику смерті!
Плечі Грау затрусилися — він сміявся. Потім звернувся до Пат.
— Що скажете про нас, балакунів, ви, квіточка на бурхливій воді?
Потім ми з Пат пішли вдвох у садок. Місяць піднявся вище, луки ніби пливли в сивому сріблі. Тіні дерев, чорні й довгі, лежали наче дороговкази в невідоме. Ми пішли аж до озера, тоді повернулись назад. По дорозі помітили Готфріда Ленца: він узяв собі садового стільчика, засунув його глибоко в бузкові кущі і сидів там — тільки його білява чуприна і сигарета палахкотіли в заростях. На землі біля нього стояв бокал і рештки майського крюшону.
— Оце-то місце! — вирвалося в Пат. — У самому бузку!
— Витримати можна, — сказав Готфрід встаючи. — Спробуйте-но!
Пат сіла на стільчик. Обличчя її мерехтіло поміж квітів.
— Я схибнувся на цих бузках, — заявив останній з романтиків. — Для мене туга за рідним краєм — це бузки. Весною 1924 року раптом стрімголов виїхав з Ріо-де-Жанейро тільки через те, що згадав був: адже тут саме цвітуть бузки. А коли приїхав, то виявилося, що вже запізно... — Він засміявся: — Так воно завше буває.
— Ріо-де-Жанейро... — Пат притягла до себе гілочку бузку. — То ви там разом були?
Готфрід остовпів. Мені раптом мороз поза шкірою пішов.
— Гляньте-но на місяць — швидко сказав я, в той же час благально наступаючи Ленцові на ногу.
Спалахнула сигарета, і я побачив, як він легенько посміхнувся і підморгнув мені. Це був рятунок.
— Ні, ми там були не разом, — пояснив Готфрід. — Я тоді був сам один. А чи не випити нам по останньому ковточку цього напою?
— Я — ні, — захитала головою Пат. — Я не можу пити так багато вина.
Почувши, що нас кличе Фердінанд, ми пішли до нього. Його масивна фігура стояла на дверях.
— Заходьте, діти! — сказав він. — Таким людям, як ми, вночі нема чого робити на лоні природи. Вночі вона хоче лишитися на самоті. Селянин, рибалка — то щось інше, а нам, городянам з притупленими інстинктами, нема чого... — Він поклав руку на Готфрідове плече. — Ніч, Готфріде, це протест природи проти прокази, яку несе цивілізація. Пристойна людина цього довго не витримає. Вона помітить, що її вилучено, виштовхнуто з мовчазного оточення дерев, тварин, зірок, несвідомого життя. — Він посміхнувся тою дивною посмішкою, в якій ніколи не можна було розпізнати, сумна вона чи весела. — Заходьте, діти! Хай нас зігріють спогади! Ах, чудовий час, коли ми були ще травинками або ящірками, отак п'ятдесят або шістдесят тисяч років тому. Боже, як ми відтоді деградували! — Він узяв Пат за руку. — Коли б ми не любили хоч трохи красу, все було б пропало. — Ніжним рухом своїх велетенських лап він поклав її руку на своє плече. — Срібна падаюча зірка над вируючою прірвою, хочете випити чарку з одвічним мешканцем всесвіту?
— Так, — погодилася Пат. — Все, що ви хочете. Вони пішли до приміщення. Поряд з ним Пат здавалася його дочкою. Струнка, смілива і юна дочка стомленого велетня, що лишився від доісторичних часів.
Об одинадцятій ми поїхали назад. Валентин і Фердінанд їхали в таксі, вів машину Валентин. Ми всі останні їхали "Карлом". Ніч була тепла, Кестер поїхав не навпростець до міста, а об'їздом через села, що мирно спали обабіч шосе; де-не-де блимали поодинокі вогні, гавкали собаки. Ленц сидів поруч з Отто і щось наспівував. Ми з Пат принишкли на задньому сидінні. Кестер чудово вів машину. Повороти він брав, як птиця, так упевнено, що здавалось, ніби це для нього дитяча гра. Він їхав не рвучко, як здебільшого їздять гонщики. На звивистій дорозі можна було спокійно спати — так плавно йшла машина; швидкості ви й не помічали.
По зміні тону покришок ми помічали, коли мінялось покриття шосе. На асфальті вони свистіли, на бруківці глухо гуркотіли. Світло фар мчало перед нами, як два блідих довжелезних хорти, вихоплюючи з темряви то тремтячу алею беріз, то ряд тополь, то телеграфні стовпи, які шугали повз нас, то низенькі хатини, то вишикувані в мовчазному параді дерева на узлісках. А над нами пливло величезне небо в супроводі тисяч зірок, вився світлий туман Чумацького Шляху...
Швидкість зростала. Я вкрив Пат нашими пальтами.
Вона посміхалась до мене.
— Чи ти ж любиш мене? — питав я.
Вона захитала головою.
— А ти мене?
— Ні. Це ж щастя, правда ж?
— Велике щастя!
— Тоді з нами нічого і не скоїться, правда ж?
— Нічогісінько! — відповіла вона, схопивши під пальтами мою руку.
Дорога пішла на повороті вниз, мимо залізничного насипу. Замерехтіли рейки. Далеко перед нами замиготів червоний вогник. "Карл" заревів і кинувся навздогін. Попереду був експрес із спальними вагонами і яскраво освітленим вагоном-рестораном. Ми наздогнали поїзд і незабаром були з ним на одному рівні. З вікон нам махали люди, але ми не відповідали. Ми проїхали далі. Я озирнувся. Паровоз викидав дим, сипав іскрами. Він глухо тупотів у синій ночі. Ми перегнали його, — але ми їхали до міста, де таксі, ремонтні майстерні, мебльовані кімнати... А він тупотів мимо узлісь, через поля і річки в далечінь, у пригодницький світ просторів.
Нам назустріч хитнулись вулиці й будинки. "Карл" ішов повільніше, але все ще ревів, наче дикий звір. Кестер зупинив машину поблизу цвинтаря. Він не поїхав ані до Пат, ані до мене, а став просто десь поблизу, очевидно, думаючи, що ми хочемо побути самі. Ми вийшли з машини. Кестер і Ленц негайно ж, не оглядаючись, помчали далі. Я подивився їм услід. На якусь мить мене охопило дивне почуття. От вони поїхали, поїхали мої товариші, а я лишився, не поїхав з ними.
— Ходімо, — сказав я Пат, відганяючи ці думки.
Вона подивилась на мене так, ніби про щось здогадалась.
— Їдь з ними, — сказала вона.
— Ні, не поїду, — відказав я.
— Тобі ж хочеться поїхати...
— Таке скажеш!.. — відповів я, знаючи добре, що вона говорить правду. — Ходімо!
Ми пішли вздовж кладовища, ще трохи похитуючись од вітру і швидкої їзди.
— Роббі, — звернулась до мене Пат, — я б краще додому пішла.
— Чому?
— Не хочу, щоб ти заради мене чогось зрікався...
— Що це ти надумала, чого це я зрікаюсь?
— Своїх товаришів...
— Я зовсім не зрікаюсь їх, адже я завтра вранці їх знову побачу.
— Ти ж розумієш, про що я говорю, — сказала вона, — ти раніше багато більше бував з ними.
— Бо тебе не було, — відповів я і відімкнув двері.
Вона похитала головою.
— Це зовсім інше.
— Звісно, що інше. Хвалити бога!
Я підняв її і поніс коридором до своєї кімнати.
— Тобі потрібні товариші, — сказала вона мені в саме вухо.
— Ти мені теж потрібна, — відказав я.
— Але не так, як вони...
— Це ще ми побачимо...
Я пхнув двері і спустив Пат на долівку. Вона не пускала мене.
— Я — дуже поганяй товариш, Роббі.
— Може й так. Але я й не хочу мати жінку за товариша. Хочу мати кохану.
— А я й не кохана, — промурмотіла вона.
— Хто ж ти така?
— Не половинка й не ціле. Так, фрагмент...
— А це найкраще! Це збуджує фантазію. Таких жінок люблять довіку. Стопроцентні жінки швидко надокучають. Повноцінні теж. А от "фрагменти" ніколи.
О четвертій годині ночі я провів Пат додому і повертався назад. Почало вже займатися на світ. Пахло ранком.
Я йшов додому вздовж цвинтаря, мимо кафе "Інтернаціональ". Коли ось відчинились двері шоферської пивнички біля будинку профспілок — вийшла дівчина. Маленький капелюшок, потерте червоне пальтечко, високі лакові черевики— я вже пройшов був мимо, коли раптом пізнав її...
— Ліза!
— То й ти ще живеш на цім світі? — сказала вона.
— Звідки це ти? — запитав я.
Вона зробила якийсь невиразний жест рукою.
— Ось чекала тут. Думала, що ти проходитимеш мимо. Адже це саме час, коли ти приходиш додому.
— Так, це вірно.
— Підеш зі мною? — спитала вона.
Я завагався.
— Не можна...
— Грошей не треба, — швидко вимовила вона.
— Не в тому справа, — відповів я необачно, — гроші в мене є...
— Ах, ось воно що, — гірко сказала вона і відступила на крок.
Я схопив її за руку.
— Ні, Лізо...
Худорлява і бліда, стояла вона на безлюдній сірій вулиці. Такою я зустрів її кілька років тому; жив я тоді самотній і безрадісний, ні про що не думаючи, ні на що не надіючись. Спочатку вона була недовірлива, як і всі ці дівчата, але згодом, коли ми кілька разів порозмовляли, стала довірлива й віддана.