Його батько з самого початку був не в захваті від такого заняття і ставився до нього з цілковитою безсердечністю.
Спочатку мій приятель вставав рано вранці, щоб повправлятися, але йому довелось відмовитися від своїх намірів через свою сестру. Вона була побожною людиною і казала, що вкрай негоже з отакого розпочинати свій день.
Тоді він вирішив займатися цим уночі, коли вся його родина вже вкладалася спати. Але нічого доброго з того також не вийшло, а їхній будинок лише зажив недоброї слави. Люди, що пізно поверталися додому, зупинялися біля будинку і прислухалися, а наступного ранку містом ішли чутки, що минулої ночі в будинку містера Джефферсона трапилось жахливе вбивство. Вони розповідали, як з будинку лунали крики жертви, брутальні прокльони та лайки душогуба, вмовляння про помилування та передсмертні хрипи нещасного.
Зрештою йому дозволили займатися вдень на кухні за зачиненими дверима. Але, попри всі ці застережні заходи, його найбільш вдалі пасажі все ж таки доносились до вітальні і мало не доводили його матінку до сліз.
Вона казала, що це змушує її згадувати свого нещасного татуся (бідолаху проковтнула акула, коли він купався біля берегів Нової Гвінеї). Чому саме це їй спадало на думку, коли вона чула звуки волинки, вона пояснити не могла.
Тоді йому змайстрували якусь повітку в нижній частині саду, за чверть милі від будинку, і коли йому хотілося попрацювати зі своїм інструментом, йому щоразу доводилось тягти його туди. Інколи, коли хтось навідувався до їхнього будинку і, нічого про це не знаючи (йому забули розповісти і попередити його про це), виходив до саду прогулятися, він раптом чув звуки волинки. Не будучи готовим їх почути, він не розумів, що коїться. Якщо це була людина з міцними нервами, з нею ставався лише напад істерії, люди ж зі звичайними розумовими здібностями, як правило, божеволіли.
Слід визнати, що досить-таки боляче дивитися на початківця, який освоює гру на волинці. Я відчув це сам, коли слухав мого юного приятеля. Схоже, що зіграти що-небудь на цьому інструменті дуже і дуже непросто. Перш ніж почати що-небудь награвати, слід добряче вдихнути, аби повітря вистачило на весь мотив, принаймні, так мені видалось, коли я спостерігав за Джефферсоном.
Починав він величаво, зі сповненої енергії, войовничої ноти, яка вселяла піднесення. Але що далі він грав, то тихішою ставала мелодія, і врешті на останньому куплеті вона майже стихала і ставала більше схожою на шипіння, перемішане зі свистом.
Щоб грати на волинці, треба мати неабияке здоров'я.
Молодий Джефферсон навчився грати на волинці лише одну мелодію. Але я ніколи не чув яких-небудь нарікань на брак у нього репертуару — жодного разу. Як він казав, ця мелодія називалася "Кемпбели ідуть — ура, ура!"[33], хоча його батько завжди наполягав на тому, що це "Дзвіночки Шотландії". З упевненістю ніхто не міг сказати, що ж це за мелодія була насправді, але всі погоджувалися з тим, що щось шотландське в ній таки є.
Гостям дозволялося вгадувати з трьох разів. При цьому більшість із них щоразу називали іншу мелодію.
Після вечері в Гарріса пропав настрій. Я думаю, що це через рагу: він не звик розкошувати. Тож ми з Джорджем залишили його в човні, а самі вирішили побродити по Хенлі. Гарріс сказав, що він собі вип'є скляночку віскі, запалить люльку, а потім підготує все на ніч. А коли ми будемо повертатися, то щоб гукнули його, і він підпливе на човні і забере нас.
— Тільки дивись, не засни, — промовили ми і пішли.
— Не дуже то й заснеш, коли шлунок повний рагу, — буркнув він і погріб назад до острова.
Хенлі готувався до регати, і довкола панувала суцільна метушня. Там ми зустріли чимало своїх знайомих із Лондона, і у веселій компанії час пролетів досить-таки швидко. Було десь близько одинадцятої, коли ми вирушили в чотиримильну подорож додому — так ми вже звикли називати наш човен.
Ніч була похмурою і доволі прохолодною. Накрапав дрібний дощ. Ми втомлено плелися темними мовчазними полями, тихо розмовляючи поміж собою і гадаючи, чи правильно ми йдемо. Ми думали про наш затишний човен, про світло ліхтаря, що пробивається крізь туго натягнуту парусину, про Гарріса і Монморенсі, про віскі, і нам хотілося якнайшвидше до цього всього повернутися.
Ми уявляли собі, як ми вже сидимо в човні, стомлені і трохи зголоднілі. Довкола — темна річка, безформні дерева, а під ними, ніби велетенський жук-світляк, наш старий човен, такий любий, такий затишний, теплий і життєрадісний. Ми уявляли, як вечеряємо, наминаючи холодне м'ясо і передаючи одне одному шматки хліба, чули, як бадьоро брязкають наші ножі, як виривається з-під парусини і летить у глибоку ніч наш веселий сміх. Нам так хотілося, щоб усі наші видіння якомога скоріше стали дійсністю.
Нарешті ми вийшли на дорогу, і це нас підбадьорило, тому що до того ми не були певні, йдемо ми до річки чи віддаляємося від неї, а коли втомлений і хочеться якнайшвидше лягти спати, найбільше дошкуляє невпевненість. Коли ми проходили повз Скиплейк, годинник пробив за чверть дванадцяту. Якось задумливо Джордж запитав:
— Ти часом не пам'ятаєш, на якому з островів ми зупинилися?
— Ні, — відповів я, дещо також задумавшись. — А скільки їх тут?
— Лише чотири, — сказав Джордж. — Якщо він не спить, то все буде гаразд.
— А якщо спить? — запитав я. Але ми одразу ж прогнали від себе такі думки.
Коли навпроти нас з'явився перший острів, ми погукали, але відповіді не було. Ми пішли до другого і спробували знову — результат був такий самий.
— А-а! Тепер я згадав, — сказав Джордж. — Ми були на третьому.
З надією ми побігли до третього острова і почали гукати.
Жодної відповіді!
Справи ставали серйозними. Було вже за північ, готелі в Скиплейку та Хенлі були переповнені, а ходити від будинку до будинку, стукаючи серед ночі у двері, і питати, чи не здадуть нам кімнату, якось не пристало. Джордж запропонував повернутися до Хенлі, влаштувати напад на поліцейського і таким чином здобути кімнату для ночівлі в поліцейській дільниці. Але потім ми собі подумали: "А раптом він дасть нам здачі і відмовиться зачинити нас!"
Не могли ж ми всю ніч ходити і битися з поліцейськими. Окрім того, ми боялися перестаратися і отримати шість місяців в'язниці.
У відчаї ми зупинилися навпроти, як нам здавалося, четвертого острова. Все безуспішно. Дощ посилився, і схоже було, що це надовго. Ми промокли до нитки і змерзли. Нами оволодів розпач. Ми вже почали думати, що, можливо, островів було не чотири, а більше, і невідомо, чи взагалі ми перебували біля тих островів. Можливо, ми були десь зовсім в іншому місці, за милю від того місця, де мали б бути, а може ми вийшли до річки не там, де треба. У темряві все було таким дивним і незнайомим. Ми починали розуміти, як страждали залишені в лісі маленькі діти[34].
Ми вже втратили всіляку надію. Так, я знаю, що завжди у всіх романах і у всіх казках все відбувається саме в такий момент. Але хіба я в цьому винен? Коли я починав писати цю книжку, я вирішив бути вкрай правдивим у всьому. Саме таким я і буду, навіть якщо для цього мені доведеться вдатися до затертих фраз.
І мушу вам сказати, це сталося тоді, коли ми втратили всяку надію. Отож, якраз саме тоді, коли ми втратили всяку надію, я раптом помітив трішки нижче від нас якийсь незрозумілий таємничий вогник, що мерехтів поміж дерев на протилежному березі. Це було якесь дивне, таємниче світло, і я навіть було подумав про привидів. Але наступної миті до мене дійшло, що це наш човен. Від мого крику, що рознісся над водою, напевно, сама ніч здригнулася у своєму ліжку.
Якийсь час ми стояли, боячись навіть дихнути. Аж ось воно! Божественна мелодія темряви: ми почули, як у відповідь нам загавкав Монморенсі. Ми знову закричали. Від нашого крику могли прокинутися навіть ті семеро сплячих отроків[35] — я ніколи не міг зрозуміти, чому для того щоб розбудити сімох, потрібно більше галасу, аніж для одного. Нам видалося, що минула година, хоча насправді, гадаю, всього хвилин п'ять, коли ми нарешті побачили, як крізь темряву повільно пробирається човен із запаленим на ньому ліхтарем, і почули заспаний голос Гарріса, який питав нас, де ми є.
Гарріс поводився якось дивно. Це було щось більше, ніж звичайна втома. Він пристав до берега в такому місці, звідки нам неможливо було перебратися в човен, і одразу ж заснув. Як ми тільки не кричали і не верещали, аби знову його розбудити і привести до тями. Зрештою, нам це вдалося, і ми спокійно залізли в човен.
Коли ми перебралися в човен, то помітили, що в Гарріса був якийсь сумний вигляд. Здавалося, що він чимось заклопотаний. Ми запитали його, що трапилось, на що він відповів:
— Лебеді!
Як виявилося, ми пришвартувалися біля самого гнізда лебедів, і незабаром після того, як ми з Джорджем пішли, повернулася самка і здійняла галас. Гарріс її прогнав. Вона пішла, а за деякий час повернулася зі своїм приятелем, Гарріс сказав, що з цією парою лебедів в нього була справжня битва. Але зрештою, мужність і досвід взяли гору, і він їх таки розгромив.
Півгодини потому вони повернулися і привели з собою ще вісімнадцять лебедів! Якщо вірити тому, скільки їх нарахував Гарріс, то битва, напевно, була жорстокою. Лебеді намагалися витягти Гарріса і Монморенсі з човна і втопити їх. А він, як справжній герой, захищався впродовж чотирьох годин, багатьох із них побив, і вони попливли кудись помирати.
— Скільки, ти казав, було лебедів? — запитав Джордж.
— Тридцять два, — спросонку відповів Гарріс.
— Ти щойно казав — вісімнадцять, — здивувався Джордж.
— Я такого не казав, — пробурмотів Гарріс. — Я казав дванадцять. Я що, не вмію рахувати?
Що там було насправді з тими лебедями, нам так і не вдалося дізнатися. Ми запитали про це його вранці, але він лише сказав: "Які лебеді?", і схоже було, що він думає, що все це нам з Джорджем наснилося.
О-о! Як чудово після всіх випробувань і страхів сидіти у човні і відчувати, що тебе врятовано! Ми з Джорджем добре повечеряли і випили б пуншу, якби могли знайти віскі. Але ми його не знайшли. Ми почали розпитувати Гарріса, де він його подів, але він робив такий вигляд, ніби взагалі не знає, що таке віскі і взагалі про що ми говоримо. Монморенсі так дивився на нас, ніби він щось знав, але так нічого і не сказав.
Тієї ночі я спав добре і спав би ще краще, якби не Гарріс.