Батько працював над своєю дисертацією. Мама в'язала. Біля батька стояв чемодан. Я зрозумів, що, коли під час розмови я посилено натисну на характер, тато візьме чемодан, хряпне дверима й піде жити до бабусі. А тому я почав розмову спокійно і здалеку:
— Коли немовлята засинають, то їм співають колискових пісень... А ви співали мені колискову пісню?
— Ні,— сказала мама.
— А ти, тату?
— Навіщо було співати? Ти спав мов убитий...
— Отож-то, як убитий! Спав тоді, а як убитий зараз... Ось чому не замикається коло.
При словах "ось чому не замикаєтеся коло" тато простягнув руку до чемодана.
— Яке коло? Чому не замикається? — батько зняв окуляри, потер перенісся і спитав: — І чому це воно повинно замикатися?
Його рука завмерла на півдорозі до чемодана.
— А тому, що... Тому, що в Америці є бебі-співаки. Чули про таких.
— Що це ще за бебі-співаки? — здивувалися тато з мамою.
— Хлопчик у вісім місяців наспівував народні пісні, а дівчинка у чотирнадцять місяців співала колискові пісні. А чому вони це роблять?
Тато з мамою перезирнулись і знизали плечима.
— А тому, що' колискові пісні їм співали тато з мамою. А є такі, що не співають...
— Одним співають, інших колихають мовчки,— сказав тато,— кому що подобається. Ми з мамою не співали, бо ні у неї, ні у мене ніколи не було голосу. Ти вдався у Нас, в тебе теж немає голосу.
— Вибачайте,— сказав я категорично.— Особисто я не співав тому, що гадав, що я не повинен співати, а тепер, коли я знаю, що зобов'язаний співати,— слово "зобов'язаний" я виділив інтонацією голосу,— тепер я заспіваю.
— Не хотів би я почути твої співи. Хоч, між іншим, від тебе всього можна чекати. І до речі, чому це ти неодмінно зобов'язаний співати?
Це питання я, звісно, пропустив із лівого вуха у праве.
— Так,— натякнув я,— виявляється, є й такі, що не тільки самі не наважувались співати, але і не пробували передати свої малі музичні здібності своїм дітям, не допомагаючи тим самим підсиленню емоційної сторони природи їхньої дитини...
На словах "тим самим підсиленню емоційної природи їхньої дитини" батькова рука занервувала, проте я не замовк, а далі казав:
— ...А декому подобається і не співати, і не сміятися... До речі, про "сміятися". Одна дуже товста дама вирішила схуднути і звернулася за порадою до лікаря. Лікар порадив їй вранці двадцять разів торкнутися капців. Через деякий час вона знову відвідала лікаря і сказала, що від його поради ніякого ефекту. Лікар попросив розказати, як вона виконує його пораду.. Виявляється, вона, не підводячись уранці з постелі, брала капці, ставила їх на стілець поряд з ліжком і торкалася їх навіть більше ніж двадцять разів — і все марно! <
— Ну і що? — спитав тато.— Що вона двадцять разів доторкнулася до своїх капців?
— Як ну і що? — здивувався я.— Це ж смішно.
— Що смішно? — спитав тато.
— Як що смішно? — здивувався я І тут же вирішив розтлумачити батькові, що в цьому оповіданні смішно: людині лікар прописав, щоб вона, тобто дама, стоячи на прямих ногах, нагиналась і торкалася пальцями кінчиків капців, тоді буде ефект, а вона без труда торкається їх, поклавши поряд на стілець.
— Ну і що тут смішного? — знову перепитав мене батько.— Ти тут бачиш щось смішне? Це вже швидше сумно!
— Проте, коли Юра каже, що це смішно, значить, це смішно, він краще за нас з тобою розбирається в гуморі! — сказала мама.
— Гаразд, не сперечайтесь,— утихомирив я своїх батьків,— даю другу пробу: хлопчик розповідає татові, що вчитель казав їм на уроці, що люди всі до одного тримаються на землі, дякуючи земному тяжінню. Батько підтвердив це. Тоді хлопчик спитав батька, а як же люди жили на землі, коли ще цей Закон не було відкрито?
Тато поглянув на мене з подивом.
— Так... Гени мої були позбавлені не лише музичного слуху, але і почуття гумору.
— Який Гена? — спитав мене тато.
— Один наш спільний знайомий,— натякнув я.
— А це хіба нормально, що в домі немає ні гітари, ні балалайки, ні піаніно? — спитав я.
— Завтра все буде,— сказала мама.
— Завтра — не сьогодні,— сказав я.— Може, все-
таки заспіваємо,— запропонував я,— порозважаємось, посміємось.
— Тільки цього нам бракувало! — обурився тато.— А відносно порозважаємось і заспіваємо є такий анекдот. Син-двієчник приносить батькові щоденник. Той бачить, що в сина з усіх предметів двійки і тільки з співів п'ятірка. Батько дивиться на сина і каже: "1 ти ще співаєш!"
— Смішно,— сказав я серйозно і додав: — Ну, коли так, то ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї — наше завдання! — 3 цими словами я підвівся і вийшов з кімнати.
Сьогодні гітару можна позичити у Колесникова, щоб встановити негайний зв'язок з генами. Ген подає голос звідти, з глибини твого єства, а можна і навпаки, розвеселити гени, полоскотати їх і навчити гени співати.
Навчити гени співати можна, звичайно; але...але план, весь план моєї надкосмічної програми, мого над-космічного життя доведеться переробити," а де взяти час? Де взяти час?
Думаючи про це, я переліз через огорожу нашого балкона і через балкон Колесникова-Вертишийкіна пробрався до нього в кімнату. Колесников уже спав, я розбудив його і спитав:
— Є в тебе гітара?
— Є,— сказав Колесников.
— Давай швидше.
Колесников простягнув мені гітару й сказав:
— 6й, що вчора через тебе на педраді було! Кажуть, випадок з пожежею обговорювали, а твою поведінку і взагалі тебе назвали феноменом. Чому, кажуть, нас вчить феномен Іванов? А вчить він нас тому, що ще одна така ганебна витівка закінчилась пожежею на репетиції і його треба виключати зі школи. Це вчителька співів сказала. А вчитель хімії сказав: "А на мою думку, феномен Іванов вчить нас іншому: при всіх його жахливих і незбагненних вибриках Іванов-феномен учиться у нас, учителів, і феномен нас дечому вчить. А може, і вчителям треба брати з нього приклад: вчити і вчитись". Що тут почалося! Всі обурювались: "Не будемо вчитись!.. Не будемо!" Я це все запишу в нових спогадах про тебе, добре?
— Добре,— сказав я і поліз через вікно і балкон на карниз будинку.
— У вас ще який-небудь інструмент "?
— Є, — сказав Колесников,— піаніно.
— Негайно сідай і грай, Колесников. А то пізно буде. Мені пізно ніколи не буде, а тобі буде.
Я затримався на карнизі, подивився на Колесникова і спитав:
— А раптом мені ці вірші присилають звідти? — я показав очима на небо.— Який-небудь інопланетянин бачить звідти, що саме мені буде доручено на... на... на земній кулі... і мені сигналізує. Може, в них там і прози немає, а всі віршами говорять. А я собі взяв екслібріс коло... Слухай мене, Колесников, зараз, зрозумієш пізніше.
З цими словами я поліз карнизом будинку, дістався до свого балкона, переліз через огорожу і зайшов до своєї кімнати. Потім я змодулював у своєму мозку потрійну експозицію і відповідно зайнявся трьома справами одразу.
Потрійна експозиція — це коли на одній і тій же плівці знімають одразу три сюжети. Одним словом, я роздивлявся у телескоп нічне небо Москви. Обіпершись на гітару, пальцями лівої руки комбінував на грифі акорди, правою — перебирав струни і тихо, в одну двадцять шосту сили свого голосу заспівав.
Через деякий час двері тихо прочинилися, і в дверях з'явилося перелякане обличчя мого тата.
— Що тут відбувається? В чому справа? Я проспівав:
— "Вздовж по Піте-е-ерській..." — і сказав: — Слухай зараз! Зрозумієш потім!
— Ти з глузду з'їхав! Ти ж усіх розбудиш! — закричав батько.— Все, я більше не можу!
— Розумієш, тату,— сказав я,— ти зрозумій мене по-хорошому. Ти навіть не уявляєш собі, як це для мене важливо, щоб коло замкнулося, бо незамкнене коло — це не коло, і тому,— вів я далі,— ти повинен, ти зобов'язаний зрозуміти, що будь-який художній твір завжди складається з двох компонентів: інформаційного, до якого відносяться слова, мелодія, зображення, і ритмічного — найбільш яскраво висловленого в музиці і танці.
— Все, все, все, не можу ні по-хорошому, ні по-поганому не можу,— повторив батько.
З цими словами він побіг до своєї кімнати. Я пішов слідом за ним і побачив, що він поліз під ліжко.
"Невже він так перелякався",— подумав я, але в цей час батько виліз з-під ліжка з чемоданом у руці.
— Я йду з дому до бабусі. Я боюсь!
— Не бійся, ти зі мною! — заспокоїв я.
— Саме тому я і боюсь, що з тобою!
З чемоданом у руці батько пройшов у прихожу, накинув на плечі плащ і вискочив на сходи, забувши зачинити двері. Мама, яка мовчки спостерігала за цією сценою, вибігла слідом за татом на сходи й крикнула йому навздогін:
— А може, ти, не розібравшись, вимагаєш від сина того, що, на його погляд, робити нема рації? Тоді впертість Юрка — ознака першої, можливо, не зовсім прийнятно виявленої самостійності?! І треба не тікати до бабусі, а___
Проте тато вже був на вулиці і не чув маминих слів, у яких, як завжди, була велика доля істини, куди більше, аніж у вчинках мого тата. Коли я повернувся до своєї кімнати, на моєму столі лежав аркуш з віршами, що невідомо звідки і як опинився тут. Вперше в житті, звичайно, не показуючи того, я зрадів віршам. Ось ці вірші:
Попереду завжди червоний наш стяг. Він завжди в надійних і смілих руках. Коли йшов в атаку, на ворога йшов, На сонці горів, пломенів його шовк.
Діди заповіли про мужність дбати!
Вони на грудях стяги берегли.
Пройти під стягом!
Значить, буть солдатом,
І значить, слави боєм досягти! Над полем, над морем, над піками гір, Наш стяг над будовами лине до зір. Він з нами навіки, і ми з ним навік. Несе його свято в руках чоловік. .
І міць, і відвагу твою і мою
Він зважить у буднях, труді і бою.
Стяг завжди в напрузі, в борні, на вітрах.
Рівняйся, мій друже, рівняйся на стяг! Діди заповіли про мужність дбати! Бони на грудях стяги берегли. Пройти під стягом! Значить, буть солдатом, І значить, слави боєм досягти!
СПОГАД ДВАДЦЯТИЙ
Наджорстка надпосадка
Зранку лив холодний дощ. Я лежав на землі, в глухому закутку Ізмайловського парку і думав про сюрпризи генетики. Сюрприз генетики — це особливий склад організму. Людей, що не бояться нежиті і з задоволенням плавають у крижаній воді, називають "моржами". Але я серед цих моржів, звичайно, вважався б надморжем. Пролежав дві години на землі під дощем, і.це перед уроком співів, потім заскочив додому за портфелем і за гітарою Колесникова.