А потім сказав: — Я відвідав твого брата в тюрмі, куди мені пощастило пройти, сказавши, що я селянин з Нісвілера, його родич. А до тебе прийшов тому, що він сказав мені: "Коли ти не вмреш за віру, як я, то піди до брата мого Клааса і скажи йому, хай живе, як Господь велить, хай чинить добрі діла і потаємно виховує сина свого в істинній вірі Христовій. Гроші, які я дав йому, придбав я з темноти бідного люду, то хай же він уживе їх на те, щоб навчити свого Тіля пізнати Бога та слово його".
Сказавши це, посланець поцілував Клааса.
А Клаас, лементуючи, все говорив:
— Замучений на колесі! Бідний брате мій!
Він не міг отямитись від великої скорботи. Проте коли бачив, що гість хоче пити і простягає свій келих, він наливав йому вина, але сам їв і пив неохоче.
Жінок не було цілий тиждень. Увесь цей час Йостів посланець жив у Клааса. Цілими ночами вони чули, як Катліна кричала у себе:
— Вогонь! Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде!
І Клаас ішов до неї, заспокоював її лагідними словами, потім вертався до себе.
Наприкінці сьомого дня гість пішов, взявши від Клааса тільки два каролю на їжу і ночівлю в дорозі.
68
Одного разу, коли вже Неле і Сооткін вернулися з Брюгге, Клаас сидів у кухні на підлозі, наче кравець, і пришивав ґудзики до старих штанів. Неле стояла біля нього і нацьковувала собаку на чорногуза. Тіт Бібул Шнуффій то кидався па нього, то відскакував, несамовито гавкаючи. Чорногуз, стоячи на одній нозі, поважно й задумано дивився на пса і, вигнувши довгу шию, спокійно чистив пір'я на грудях. Тіт Бібул Шнуффій, бачивши таку його байдужість, починав ще завзятіше гавкати. Але, видно, ця гра набридла птахові, і він раптом, наче стрілу, пустив свого дзьоба в спину псові, який, тікаючи, несамовито заскавчав, що означало "рятуйте!".
Клаас реготав, і Неле також, тільки Сооткін не переставала дивитися на вулицю, чи не видно де Уленшпігеля.
Раптом вона сказала:
— Он іде профос і чотири стражники. Але це не до нас, звичайно. Двоє завернули за дім.
Клаас звів очі від своєї роботи…
— А двоє зупинились перед домом, — казала далі Сооткін.
Клаас устав.
— Кого ж це вони шукають на нашій вулиці? — мовила вона. — Боже милий, чоловіче, вони ж ідуть до нас!
Клаас вискочив у сад, Неле — за ним. Він шепнув їй:
— Сховай гроші. Вони в комині за заслінкою.
Неле зрозуміла, але, побачивши, що він перестрибнув через тин, що стражники схопили його за комір і що він почав відбиватися від них, вона крізь плач залементувала:
— Він не винний, не зачіпайте мого батька Клааса! Уленшпігелю, де ти? Ти б їх повбивав.
Вона кинулась на одного з стражників і вчепилась пазурами в його обличчя. Потім, мов несамовита, впала на траву і стала корчитись і кричати: "Вони вб'ють його!"
На галас прибігла Катліна і, нерухома, як стовп, хитала головою й стогнала:
— Вогонь! Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде!
Сооткін нічого цього не бачила і, звертаючись до двох стражників, що ввійшли до хати, запитала:
— Панове, чого ви шукаєте в нашій убогій хаті? Коли мого сина, то він далеко. Закороткі у вас руки.
У голосі її бриніло задоволення.
Раптом вона почула крик Неле, вибігла в садок і побачила, що її чоловік на вулиці відбивається від напасників, які його схопили.
— Бий їх! — кричала вона. — Убий їх! Уленшпігелю, де ти?
Вона кинулась на поміч своєму чоловікові, але один із стражників міцно схопив її, хоч і з небезпекою для себе.
Клаас так сильно відбивався і гамселив їх, що йому, напевне, пощастило б вирватися, якби не прибігли на підмогу ті два стражники, з якими розмовляла Сооткін у хаті.
Вони зв'язали йому руки і привели на кухню. Сооткін і Неле заливалися слізьми.
— Пане профос, — сказала Сооткін, — що лихого вчинив мій чоловік, що ви ото зв'язали його мотузками?
— Він єретик, — відповів один із стражників.
— Єретик? — вигукнула Сооткін. — Мій чоловік єретик? Брешеш, дияволе!
Клаас озвався:
— Господь справедливий захистить мене.
І його повели. Неле і Сооткін, плачучи, пішли за ним слідом, вони були певні, що й їх поведуть до судді. Добрі сусіди й сусідки підходили до них, та, дізнавшися, що Клааса ведуть зв'язаного і звинувачують у єресі, вони так перелякалися, що порозбігались по своїх домівках і міцно позамикали за собою двері. Лише кілька дівчаток насмілились іти за Клаасом.
— Куди це тебе ведуть, вугляре? — питали вони.
— А, Бог не без милості, дівчатка, — відповів він. Його відпровадили в міську в'язницю. Сооткін і Неле сіли там на порозі. Надвечір Сооткін сказала Неле, щоб вона пішла й подивилась, чи не вернувся Уленшпігель.
69
Всю околицю швидко облетіла новина, що одного чоловіка ув'язнено за єресь і слідство провадитиме інквізитор Тітельман[113], канонік з міста Рене, прозваний Невблаганним. Уленшпігель жив тоді в Коолькерке, в одної вродливої, лагідної удовиці, і запобіг у неї такої ласки, що вона ні в чому не могла йому відмовити. І він жив у неї як сир у маслі, в теплі та в добрі, але одного разу підлий суперник, сільський старшина, підстеріг його ранком, як він виходив з таверни, і кинувся на нього з дрючком. Та Уленшпігель, щоб охолодити його запал, вкинув його в ставок, звідки старшина насилу виліз — зелений як жаба і мокрий як хлющ.
Вчинивши цей славний подвиг, Уленшпігель мусив покинути Коолькерке і щодуху тікати в Дамме від помсти старшини.
Вечір був прохолодний, Уленшпігель біг хутко — йому хотілось якнайшвидше бути дома. Він уже бачив у своїй уяві, як Неле сидить за шитвом, Сооткін готує вечерю, Клаас в'яже дрова, Шнуффій гризе кістку, а чорногуз дзьобає хазяйку в живіт, щоб та дала йому чогось їсти.
Дорогою він зустрів мандрівного крамаря.
— Куди це ти так поспішаєш? — запитав його той.
— В Дамме, додому, — відповів Уленшпігель.
— В місті небезпечно, там хапають реформатів, — сказав крамар і пішов далі.
Дійшовши до корчми Roode Schildt — "Червоний щит", Уленшпігель зайшов випити.
Хазяїн запитав його:
— Чи ти часом не син Клааса?
— Атож, — відповів Уленшпігель.
— То поквапся додому, — сказав baes, — бо лихо спіткало твого батька.
Уленшпігель запитав його, що ж там трапилось.
Baes відповів, що він устигне ще про це довідатись.
І Уленшпігель побіг далі.
На околиці Дамме собаки, що лежали біля всіх дверей, зчинили ґвалт і кинулись йому під ноги. На гавкіт повибігали жінки з будинків і почали всі враз:
— Звідкіля йдеш? А чи знаєш новину про свого батька? А де твоя мати? Чи не в тюрмі часом? Ой лишенько! Хоч би не спалили!
Уленшпігель побіг ще хутчіш.
Він зустрів Неле, і вона сказала йому:
— Тілю, не йди додому. Там ім'ям короля сторожа влаштувала засідку.
Уленшпігель зупинився.
— Неле, — запитав він, — чи правда, що Клаас, мій батько, в тюрмі?
— Правда, — відповіла Неле. — А Сооткін плаче там на порозі.
Серце блудного сина сповнилося журбою, і він сказав до Неле:
— Я піду побачуся з ними.
— Ні, не ходи, — порадила Неле, — а краще послухай, що сказав Клаас перед тим, як його схопили: "Врятуй гроші, вони в комині за заслінкою". Ось що треба насамперед зробити, бо це спадок бідної, нещасної Сооткін.
Уленшпігель, не слухаючи нічого, побіг до тюрми. Там на порозі він побачив свою матір, яка, плачучи, кинулась йому на груди, і він теж заплакав.
Великий натовп зібрався коло них перед тюрмою. Побачивши це, стражники наказали, щоб Уленшпігель і Сооткін забиралися геть звідти, і то якнайскоріше.
Мати з сином швиденько пішли до Неле, дім якої стояв поряд з їхнім. Проходячи повз свій будиночок, вони побачили одного з ландскнехтів, присланих із Брюгге, щоб часом не стався заколот під час суду і страти. Бо жителі Дамме дуже любили Клааса.
Солдат сидів на землі перед дверима і цмулив з фляги горілку, допиваючи останні краплі. Коли фляга зовсім спорожніла, він кинув її геть від себе, витяг палаш і для розваги почав колупати брук.
Сооткін, плачучи, ввійшла до Катліни.
А та, хитаючи головою, все кричала:
— Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде!
70
Дзвін, прозваний borgstorm (міська буря), скликав суддів на засідання трибуналу, і о четвертій годині дня вони зібралися біля Vierschare, під липою справедливості.
Привели Клааса, і він побачив перед собою під балдахіном коронного суддю міста Дамме, а по обидва боки й навпроти — бургомістра, старшин і судового писаря.
Почувши дзвін, збіглася велика юрба народу. Люди гомоніли:
— Судді зібралися сюди не для того, щоб чинити правий суд, а щоб вислужитись перед імператором.
Писар оголосив, що трибунал на попередньому засіданні, яке відбулося на цьому ж місці, біля Vierschare, під липою, заслухавши свідчення і доноси на Клааса, вугляра, народженого в Дамме, одруженого з Сооткін, у дівоцтві Йостенс, ухвалив заарештувати його. А тепер, додав він, суд почне слухати свідків.
На самому початку дав свідчення сусіда Клаасів, цирульник Ганс. Склавши присягу, він сказав:
— Присягаюся спасінням душі моєї, свідчу і запевняю, що Клаас, який зараз стоїть перед трибуналом і якого я знаю ось уже сімнадцять років, завжди жив чесно й статечно, дотримувався законів матері нашої, святої церкві, ніколи не вирікав блюзнірств, наскільки мені відомо, ніколи не давав притулку єретикам, не ховав у себе лютеранських писань, нічого про них не говорив і нічого по вчинив такого, що дало б підставу запідозрити його в порушенні законів і постанов імперських. У цьому свідчуся Богом і всіма святими його.
Після нього виступив Ян ван Роозебеке, який засвідчив, що під час відсутності Сооткін, Клаасової дружини, він чув не раз у хаті обвинуваченого два чоловічих голоси і частенько вечорами, після сигналу гасити світло, бачив у комірчині на горищі світло і двох чоловіків за бесідою, з яких один був Клаас. Але чи був той другий єретик, він не знає, бо не дочув нічого здалеку.
— Що ж до Клааса, — додав він, — то скажу щиру правду, відколи його знаю, він завжди на страсному тижні перед Великоднем ходив до сповіді, а на великі свята і кожної неділі ходив на службу Божу, окрім дня крові Христової і кількох наступних. І більш я не знаю нічого. В цьому свідчуся Богом і всіма його святими.
На запитання, чи не бачив він, як у таверні Blauwe Torre Клаас продавав індульгенції і глузував з чистилища, Ян ван Роозебеке відповів, що й справді Клаас продавав індульгенції, але без зневаги й глузування, і що й він, Ян ван Роозебеке, купив клаптик.