Тон, яким Естер Волтерс промовила свої останні слова, був надзвичайно сухим.
— Ви хочете сказати — ви думаєте, її спроба накласти на себе руки…
— Я не думаю, що вона намагалася накласти на себе руки, — сказала Естер Волтерс. — Я ніколи не повірю, що вона прийняла завелику дозу, і думаю, що доктор Ґрем це чудово знає.
— Ви дуже мене зацікавили, — сказала міс Марпл. — Чому ви так вважаєте?
— Бо майже переконана, що так воно і є. О, таке буває часто. Це один зі способів привернути до себе увагу, — пояснила Естер Волтерс.
— "Тобі буде шкода, коли я помру?" — процитувала міс Марпл.
— Щось подібне, — погодилася Естер Волтерс, — хоча не думаю, що в цьому конкретному випадку причина була саме такою. Так буває тоді, коли чоловік звертає на тебе все менше уваги, а ти шалено в нього закохана.
— А ви не думаєте, що Молі Кендел кохає свого чоловіка?
— А ви? — запитала Естер Волтерс.
Міс Марпл замислилася.
— Я так думала, — сказала вона. — Але можливо, я помилялася.
Естер посміхнулася їй досить іронічною посмішкою.
— Я дещо чула про неї, знаєте. Про всю цю історію.
— Від міс Прескот?
— Від двох або трьох людей, — сказала Естер. — Існує чоловік, у якого вона до нестями закохана. Її родина була категорично налаштована проти нього.
— Так, — сказала міс Марпл. — Я про це чула.
— А тоді вона одружилася з Тімом. Можливо, у якомусь розумінні він їй подобався. Але той, другий, не відступив. Раз або двічі мені спадало на думку, що він подався сюди за нею.
— Он як. І хто ж це?
— Не маю найменшого уявлення, — сказала Естер, — і думаю, вони поводяться з надзвичайною обережністю.
— Ви вважаєте, вона кохає цього другого чоловіка?
Естер стенула плечима.
— Я думаю, то добрий мерзотник, — сказала вона, — але належить до чоловіків того зразка, які вміють причарувати жінку.
— А ви ніколи не чули чогось про нього — що він робив або якісь подібні відомості?
Естер похитала головою.
— Ні. Люди висловлювали всілякі здогади, але нічого конкретного я не чула. Можливо, він був одружений. Можливо, саме тому її родичі його незлюбили, або він належав до справжніх покидьків. Можливо, він пив. Чи мав непорозуміння із законом — я не знаю. Але вона досі його кохає. У цьому я не сумніваюся.
— Ви щось бачили, щось чули? — наважилася запитати міс Марпл.
— Я знаю, що кажу.
Її голос прозвучав різко й вороже.
— Ці вбивства… — почала міс Марпл.
— Не можете забути про свої вбивства? — сказала Естер. — Ви вже приплутали до них і містера Рейфаєла.
Не можете просто залишити їх такими, як вони є? Ви нічого більше не довідаєтеся, я в цьому переконана. Міс Марпл подивилася на неї.
— А ви думаєте, ніби щось знаєте, чи не так? — запитала вона.
— Думаю, що так. Майже впевнена.
— У такому разі чи не повинні ви розповісти те, що знаєте, і вжити якихось заходів?
— А навіщо? Що я можу зробити? Я не можу довести нічого. Та й що може статися? Злочинців тепер відпускають дуже швидко. Вони називають це обмеженою відповідальністю чи якось так. Посидиш у в'язниці кілька років, і ти знову на волі, чистий і невинний.
— А що, як через ваше небажання розповісти те, що ви знаєте, когось знову вб'ють — і буде ще одна жертва?
Естер упевнено похитала головою.
— Цього не буде, — сказала вона.
— Ви не можете бути певні.
— Я переконана. Та й не знаю, хто… — Вона спохмурніла й провадила, досить непослідовно: — Можливо, і тут ідеться про ту ж таки обмежену відповідальність. Можливо, ти просто неспроможний діяти інакше — якщо в тебе й справді психічне захворювання. О, я не знаю. А поки що було б найліпше, якби вона втекла з тим суб'єктом, хоч би хто він був, і ми змогли про все це забути.
Вона подивилася на свого годинника, скрикнула й підхопилася на ноги.
— Я мушу піти перевдягтися.
Міс Марпл сиділа й дивилася їй навздогін. Займенники, подумала вона, нерідко збивають людей із пантелику, а такі жінки, як Естер, особливо схильні розкидатися ними. Чи з якоїсь причини Естер Волтерс переконана, що жінка винна в смертях майора Полґрейва та Вікторії? Схоже на те. Міс Марпл замислилася.
— О, міс Марпл, ви сидите тут сама-одна — і навіть без плетіння?
Це був доктор Ґрем, якого вона шукала так довго й так марно. И ось він сам, зі своєї власної згоди підсів до неї, щоб побазікати трохи. Він не сидітиме довго, подумала міс Марпл, бо йому теж треба перевдягтися до вечері, а вечеряв він зазвичай рано. Вона сказала йому, що сиділа сьогодні біля ліжка Молі Кендел.
— Важко повірити, що вона одужала так швидко, — сказала вона.
— Нічого дивного, — відповів їй доктор Ґрем. — Вона прийняла не таку вже велику дозу.
— А я подумала, вона проковтнула півпляшечки пігулок.
Доктор Ґрем поблажливо усміхнувся.
— Ні, — сказав він, — я не думаю, що вона прийняла стільки. Тобто вона, можливо, хотіла прийняти їх, а тоді, певно, в останню мить половину відкинула. Люди, якщо вони навіть хочуть накласти на себе руки, часто насправді помирати не хочуть. Вони примудряються не ковтнути смертельну дозу. Це не завжди умисний обман, просто підсвідома реакція інстинкту самозбереження.
— А може, вона умисне хотіла показати… — почала міс Марпл і не закінчила фразу.
— Це можливо, — сказав доктор Ґрем.
— Якщо вона й Тім посварилися, наприклад?
— Вони з Тімом не сваряться, ви ж знаєте. Схоже, вони дуже люблять одне одного. Але щось подібне завжди може статися один раз. Ні, я не думаю, що з нею сталося щось дуже погане цього разу. Вона встане з ліжка й ходитиме, як і завжди. А проте буде безпечніше дати їй полежати день або два…
Він підвівся, весело кивнув їй головою й пішов до готелю. Міс Марпл посиділа там, де вона була, трохи довше.
Чимало думок пролітали їй у голові… Книжка під матрацом Молі… Її вдаваний сон…
Те, що їй розповіли Джоун Прескот, а згодом Естер Волтерс…
А потім вона повернулася назад, туди, звідки все почалося, — до майора Полґрейва.
Якась думка борсалася в її голові. Щось про майора Полґрейва…
Якби лиш вона могла пригадати…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
ОСТАННІЙ ДЕНЬ
І
"І був вечір, і був ранок, день останній", — сказала міс Марпл самій собі.
Потім, трохи збентежена, вона розігнулася й сіла прямо на своєму стільці. Вона задрімала, а це була неймовірна річ, бо грав шумовий оркестр, а вона раніше ніколи не подумала б, що можна задрімати під брязкіт цього шумового оркестру… Виходить, подумала міс Марпл, вона таки звикає до цього місця! Що вона там сказала сама собі? Вона щось процитувала, але процитувала неточно. День останній? День перший[7]. Ось як це мало звучати. Та хай там як, а сьогодні не перший і, либонь, не останній день.
Вона знову випросталася на стільці. Вона почувала себе неймовірно стомленою. Ця тривога, це відчуття своєї ганебної безпорадності. Вона знову з неприємним відчуттям у душі пригадала той дивний хитрий погляд, яким подивилася на неї Молі з-під своїх приплющених повік. Що відбувалося в голові цієї дівчини? Яким іншим усе здавалося спочатку, подумала міс Марпл. Тім Кендел і Молі, таке природне й щасливе молоде подружжя! Гілінґдони, такі милі, такі виховані люди — ті, кого зазвичай називають "приємними людьми". Веселий, щирий, із відкритим серцем Ґреґ Дайсон і життєрадісна Лакі, обоє любителі побазікати, задоволені собою і світом… Четверо людей, які так добре ладнали між собою. Канонік Прескот, чоловік сердечний і добрий. Джоун Прескот, жінка трохи іронічна, але дуже мила, а милі жінки неминуче шукають розвагу в легковажному базіканні. Їм треба знати, що діється у світі, знати, коли два помножити на два буде чотири, а коли результат можна розтягти до п'ятьох! Ніякої шкоди від таких жінок немає. Їхні язики теліпаються, але вони завжди готові прийти на допомогу, коли тебе спіткає нещастя. Містер Рейфаєл, справжня особистість, чоловік із характером, чоловік, якого вона ніколи не зможе забути. Але міс Марпл думала, що знає дещо більше про містера Рейфаєла. Лікарі часто, так він їй сказав, віщували йому близький кінець, але цього разу, як їй здавалося, вони були набагато ближчі до істини у своїх пророцтвах. І містер Рейфаєл знав, що дні його полічені.
Знаючи це напевне, чи наважиться він на якісь рішучі дії?
Міс Марпл замислилася над цим питанням.
Бо відповідь на нього може бути важливою.
Що пак він їй сказав, коли голос його звучав занадто гучно, занадто впевнено? Міс Марпл чудово розумілася на відтінках людського голосу. Вона так часто слухала його протягом свого життя.
Містер Рейфаєл сказав тоді щось таке, що не було правдою.
Міс Марпл розглянулася навколо. Нічне повітря, м'які пахощі квітів, столи, освітлені приглушеним світлом, жінки у своїх гарних сукнях — Евелін у темно-синій, обшитій білим ситцем, Лакі вся в білому, зі своїм прегарним золотавим волоссям. Усі здавалися в цей вечір веселими й наповненими радістю життя. Навіть Тім Кендел усміхався. Він проминув її стіл і сказав:
— Не знаю, як і дякувати вам за все, що ви для мене зробили. Молі практично вже така, якою й була. Лікар каже, завтра вона зможе піднятися з ліжка.
Міс Марпл усміхнулася йому й сказала, що це приємна звістка. Одначе їй довелося докласти чималих зусиль, щоб усміхнутися. Не було сумніву, вона дуже стомилася…
Вона підвелася й повільно пішла до свого бунгало, їй би хотілося йти і йти, міркуючи, розгадуючи, намагаючись пригадати, зібрати докупи різні факти, слова та погляди. Але вона була неспроможна зробити це. Стомлений розум збунтувався. Він сказав їй: "Спати! Ти повинна лягти й заснути".
Міс Марпл роздяглася, лягла в постіль, прочитала кілька віршів Томи Кемпійського, які лежали на її нічному столику біля ліжка, потім вимкнула світло. У темряві вона проказала молитву. Вона не може зробити все сама. Їй потрібна допомога.
— Нічого не трапиться вночі, — з надією пробурмотіла вона.
II
Міс Марпл несподівано прокинулася й сіла в ліжку. Серце їй калатало. Вона увімкнула світло й подивилася на невеличкий годинник, який стояв біля ліжка. Друга година ночі. Друга година ночі, але зовні щось відбувалося. Вона підвелася, накинула халат і взула капці, обмотала голову вовняним шарфом і вийшла на розвідку. Повсюди сновигали люди з ліхтарями. Вона побачила серед них каноніка Прескота й підійшла до нього.
— Що відбувається?
— О, міс Марпл? Ми шукаємо місіс Кендел.