Я повірив усьому, що він розповів про себе, але коли він почав говорити про те, що його найняв містер Ретчетт, його історія перетворилася на абсурд. Єдина можливість захистити Ретчетта полягала в тому, щоб провести ніч у його купе або в місці, де він точно міг бачити двері. Проте одна річ у його словах була важливою – що ніхто з іншої частини потяга не міг убити Ретчетта. Це обмежило коло підозрюваних до пасажирів вагона Стамбул – Кале. Спершу я не звернув на це суттєвої уваги, і вирішив подумати про це згодом.
Вам, напевно, відомо про слова, які я підслухав у розмові полковника Арбетнота та міс Мері Дебенхем. Дуже цікавим було те, що полковник називав її Мері та був до неї доволі близьким. Хоча він зустрів її лише декілька днів тому. Я знаю англійців такого типу, як полковник Арбетнот – навіть коли вони палко закохуються, то ніколи не роблять занадто швидких кроків до зближення від самого початку. Тому я вирішив, що вони знайомі тривалий час і лише вдають, наче нещодавно зустрілися. Також мене здивувала добра обізнаність із таким терміном "довгий дріт" щодо телефона. Хоча міс Дебенхем запевнила мене, що у Штатах не бувала.
Перейдімо до іншого свідка. Місіс Хаббард казала нам, що лежала на ліжку та не могла бачити, були закриті міжкупейні двері чи ні, тому вона попросила це зробити міс Ольсон. Ці слова були б абсолютною правдою, якби вона займала місце 2, 4, 12 чи інше парне місце, у яких засув знаходиться під ручкою дверей – а вона займала непарне місце – номер 3, де засув знаходиться вище ручки, і його не можна затулити своєю сумочкою. Отже, я дійшов до висновку, що такого випадку взагалі не могло бути.
Тепер я хотів би поговорити про час. Як на мене, розтрощений годинник виявився важливою річчю, зокрема, місце, де він був знайдений – у кишені його піжами, місце зовсім непридатне для зберігання таких речей. Я гадав, що годинник був туди підкладений свідомо. Злочин також не був скоєний о чверть на другу.
Чи був він скоєний раніше? Точніше, за двадцять три хвилини перша? Мій друг мсьє Бук надавав як доказ голосний крик, як розбудив мене. Проте якщо Ретчетта напоїли снодійним, він не міг кричати. Якби він мав змогу кричати, то він обов'язково чинив би певний опір, а жодних ознак боротьби ми не бачили.
Я запам'ятав, що МакКвінн старався зосередити мою увагу, навіть двічі(другий раз дуже явно) на тому факті, що Ретчетт не володів французькою. І я дійшов висновку, що вся ця ситуація за двадцять три хвилини перша була комедією, розіграною спеціально для мене! Таку річ із годинником проробити нескладно – вона зустрічається в багатьох детективних романах. Вони думали, що я почую й побачу цей випадок, опущу певні деталі та дійду до висновку, що якщо Ретчетт не володіє французькою, тоді голос, який лунав за двадцять три хвилини перша, не його, а Ретчетт був мертвим у той час. Проте я переконаний, що за двадцять три хвилини перша Ретчетт лежав живий і спав під дією снодійного.
Але їхня ідея спрацювала! Я відчинив двері й виглянув назовні. Чув фразу французькою мовою. І щоб я ще раз зрозумів суть цієї фрази, мені знову намагалися звернути на це увагу. Це зробив містер МакКвінн. Він сказав: "Пробачте, містере Пуаро, але це не міг бути Ретчетт. Він не знає французької."
Отже, яким був справжній час убивства? І хто його вбив?
На мою думку – хоча це лише думка – Ретчетт був убитий близько другої години, в останню годину, яку сказав лікар.
Щодо того, хто його убив…
Він зупинився, поглянувши на присутніх. Уся увага була прикута до нього. У залі стояла така тиша, що можна було б почути як падає голка.
Він повільно продовжив.
– Мені було дуже складно вести цю справу проти когось із цього потяга, тому що в кожному випадку людина мала алібі, причому від особи, найменш для цього підходящої. Таким чином, МакКвінн і полковник Арбетнот зробили алібі один одному – двоє людей, зовсім різних, між якими аж ніяк не могло бути знайомства раніше. Те ж саме було з англійським камердинером і італійцем, між леді зі Швеції та дівчиною-англійкою. Я сказав собі: це неможливо – вони не можуть бути усі в цього замішані!
Потім, месьє, я побачив прозріння. Вони всі в цьому замішані. Для стількох людей, пов'язаних зі справою Армстронгів, подорож одним і тим же поїздом була не просто дивною: це було неможливо. Це не був випадок, а задум. Я пригадав фразу полковника Арбетнота щодо суду присяжних. Суд присяжних складається з дванадцяти осіб – було дванадцять пасажирів – Ретчетту нанесли дванадцять ран. І річ, яка мене так довго турбувала – чому в такий період року вагон Стамбул – Кале повністю заповнений – отримала елементарне пояснення.
Ретчетт уник правосуддя в Америці. Ні в кого немає сумнівів – він винен. Я уявив собі суд присяжних із дванадцяти осіб, які присудили його до смерті і які в зв'язку з жорстокістю вирішили стати його катами. І, згідно цього припущення, уся справа відкрилася для мене.
Я бачив її наче прекрасну мозаїку, в якій кожна людина грала свою певну роль. Усе булло так влаштовано, що коли підозра падала на когось одного, свідчення іншого або інших виправдовували його і ще більше заплутували справу. Свідчення Хардмана були важливими для того, щоб ніхто не міг підозрювати когось зовні. Пасажири стамбульського вагона були в безпеці. Кожна хвилина їхнього перебування була спланована заздалегідь. Загалом, уся ця справа повинна була мати вигляд головоломки, в якій кожна нова деталь замість прояснювати ще більше заплутувала справу. Як зауважував мсьє Бук, справа виглядала фантастично неймовірною! Саме таким словом її можна було б охарактеризувати.
Чи пояснює це рішення усі питання? Так, пояснює. Природа цих ран – кожна з них була нанесена іншою рукою. Удавані листи з погрозами – були написані лише для того, щоб виглядати як докази(безсумнівно, були справжні листи, які налякали Ретчетта, але їх знищив МакКвінн, замінивши на ці фальшивки). Історія Хардмана, що його найняв Ретчетт – брехня від самого початку. Міфічний низенький темний чоловік із жіночим голосом – дуже гарний опис, враховуючи те, що ні серед пасажирів вагона, ні серед провідників ніхто під нього не підпадає.
Ідея заколоти свою жертву з першого погляду виглядає дивно, але ніщо інше не відповідало задумам. Кинджалом може нанести удар як сильна, так і слабка людина, притому безшумно. Я уявляю, хоча можливо й помиляюся, як кожна людина заходить у купе Ретчетта крізь купе місіс Хаббард – і наносить удар! Вони не знають, котрий саме удар прикінчив жертву.
Останній лист, який одержав Ретчетт, вони намагалися знищити. Без доказу, який вказув на родину Армстронгів не було ніякого сенсу підозрювати усіх пасажирів потяга. Усе можна було б списати на його роботу, на низенького темного чоловічка з жіночим голосом, якого, звісно ж, хтось побачив би на станції в Броді!
Я точно не знаю, що трапилося, коли змовники дізналися про неможливість цього плану в зв'язку із зупинкою потяга. Думаю, що вони після обговорювання вирішили йти до кінця. У такому випадку хтось із пасажирів міг опинитися під підозрою, проте вони передбачили практично все. Для того, щоб збити слідство з пантелику, потрібна була незначна деталь. У купе покійника були залишені два фальшиві докази – один проти полковника Арбетнота(який мав найкраще алібі та чий зв'язок із Армстронгами було б найважче довести) та інший – носовичок, підставляючий княгиню Драгомирову, яку, зважаючи на її соціальний стан, фізичну кволість та алібі, надане покоївкою та провідником, робив її абсолютно поза підозрами.
Щоб ще більше мене збентежити, був вигаданий відволікаючий маневр – міфічна жінка у багряному кімоно. Я впевнений у її існуванні. Хтось сильно постукав у моє купе, а коли я відчинив та витягнув голову у коридор, то побачив лише кімоно, яке втікало від мене. Деякі люди – провідник, міс Дебенхем, МакКвінн – повинні були теж бачити її. Також у когось вистачило гумору підкласти це кімоно в мій багаж у той час, як я допитував вас у вагоні-ресторані. Чиє воно, точно сказати не можу. Гадаю, що воно належить графині Андреній, оскільки в її багажі було негліже із шифону, що зовсім не подібне до халату.
Коли МакКвінн вперше дізнався, що частина листа не згоріла, і там згадується прізвище Армстронг, він мусив повідомити про це інших співучасників. Саме в цей момент графиня Андреній рознервувалася, а її чоловік потягнувся до паспорту. Це було ще однією помилкою!
Усі вони вирішили повністю заперечувати свій зв'язок із сім'єю Армстронгів. Вони також знали, що я ніяк не зможу дізнатися правду і ніяк не зможу обернути свої підозри проти якоїсь конкретної особи.
Потрібною була ще одна деталь. Згідно моєї теорії злочин був скоєний саме так, і я був переконаний, що лише так, тоді очевидно, що провідник вагона також мусив бути до цього причетним. Але в такому разі маємо тринадцять людей, а не дванадцять. Замість фрази "З цих людей хтось один винен", я постав перед дилемою, котра з цих тринадцяти осіб є невинною. Хто це?
Зрештою, я дійшов до дивного висновку. Цією людиною повинна бути саме та особа, яка була найбільше можливостей це зробити. Я зупинив свій вибір на графині Андреній. Насправді, я був вражений тим, з якою пристрастю її чоловік переконував мене в тому, що вона не покидала купе уночі. Тому зробив висновок, що вона не брала в цьому участі, її замінив чоловік.
Отже, П'єр Мішель був одним із дванадцяти. Але як він замішаний у цій справі? Пристойний чоловік, який уже багато років працює в одній і тій же компанії – не з тих людей, кого можна підкупити для співучасті у злочині. Отже, Мішель був пов'язаний зі справою Армстронгів. Проте це виглядало досить неправдоподібно. Потім я пригадав, що дівчина. Яка покінчила життя самогубством, була французкою. Гадаю, що бідолашна дівчина – донька П'єра Мішеля. Це також пояснює вибір місця скоєння вбивства. Інших людей я теж "вставив" у цей пазл. Полковника Арбетнота – як друга сім'ї Армстронгів. Напевно, вони разом воювали. Покоївка, Хільдегарда Шмідт – їй теж знайшлося місце в родині. Я відчуваю кухарок інстинктивно. Я приготував їй пастку, в яку вона з легкістю потрапила. Я сказав, що знаю, наскільки вона гарна кухарка.