Так, у жовтні 1929 р. в українські села надійшла вказівка: протягом кількох днів кожне господарство мало додатково — "в добровільному порядку" — здати 20 пудів пшениці.
Фактичний хід подій у висвітлюваний період іноді досить важко реконструювати через підступну поведінку Сталіна. Так, він розгромив "правих", не входячи з ними в безпосередній особистий конфлікт; переконливо доводив, що (розпочата за його ж таємним наказом) "класова боротьба" начебто була свідченням "народного волевиявлення"; нарешті, обвинуватив "ухильників" у розпалюванні тих самих ексцесів, які насправді були неминучим наслідком його власної політики.
Чимало партійців дуже добре розуміли: боротьба провадиться не лише проти "куркуля", а й проти середняка, однак уважали це правильним, ленінським курсом, і саме таким його треба оголосити. Цьому заважало одне: з точки зору марксистської теорії даний курс трактувався як "лівий ухил". Отже, кожний пункт нової сталінської політики доводилося вбирати у відповідні шати комуністичної термінології. Перш за все надійного обгрунтування потребувала спровокована кремлівською верхівкою "класова боротьба на селі до переможного кінця". В конкретно-історичних умовах 1929 р. необхідно було зобразити середняка як нібито палкого прихильника колективізації. Тоді не було жодного партійного діяча, котрий обминув би цю проблему.
* * *
У такій обстановці світоглядної мішанини й фантазійних ідей, фактичних змін — попри збереження звичних словесних формулювань — напрямів політики, тощо партійні маси втрачали всякі орієнтири. З цього скористався Сталін, щоб оголосити перехід до прискореної колективізації (хоч ми й не можемо сказати напевне, коли в нього визрів цей намір).
На думку Карча, сталінський спосіб мислення у сфері аграрної політики можна розглядати в контексті повторного "відкриття" на початку 1929 р. "короткотермінової ефективності" примусових заходів, за допомогою яких можна було розв'язати й довготермінову структурну проблему. Шлях до цього логічно пролягав лише через "воєнізовану" економіку. Отже, колективізація сільського господарства (інакше кажучи, запровадження над ним тотального контролю) ставала просто неминучою. Цілком можливо, Сталін дійшов такого висновку після того, як "урало-сибірський метод" не спромігся довести свою абсолютну, стопроцентну надійність.
П'ятирічний план розвитку народного господарства передбачав створення протягом 1932–1933 рр. 5 млн колгоспів. Однак "Колгоспний центр" уже в червні 1929 р. ставив інші завдання: в 1930 р. колективізувати 7–8 млн господарств, протягом п'ятирічки колективізувати половину сільського населення, а також усуспільнити землю загальною площею втричі більшою, ніж визначалося в п'ятирічному плані (цим усім, по суті, вщент руйнувався аграрний розділ останнього). В листопаді й грудні вказані цифри знову були підвищені. Такий волюнтаризм пояснюється дуже просто: на відміну від "правих", які вважали, що колективізація матиме сенс, тільки коли селянство буде повною мірою забезпечене товарами міського виробництва, сталіністів турбували зовсім інші міркування. Як заявив улітку 1929 р. Мікоян, "якби не було зернових труднощів", у прискоренні колективізації не було б потреби ("Правда" від 27 червня 1929 р.).
* * *
Організація колгоспів розпочалася ще на самому початку радянської влади. Чимало їх було створено під адміністративним тиском і значною мірою "укомплектовано" колишніми міськими робітниками. Із виникненням непу, коли городяни почали повертатися додому, такі штучні колективні господарства, зрозуміло, припиняли своє існування. В інших випадках заможні колгоспники, щоб урятувати свою власність, поверталися до одноосібного землеробства (таке явище спостерігалося і в 1930 р.). Одне слово, "ранні" колгоспи не відігравали якоїсь помітної ролі в економіці країни. На середину 1928 р. до них входило менше 2 % хліборобських родин.
Ще в постанові РНК і ВЦВК від 16 березня 1927 р. не містилося чогось такого, що б свідчило про перехід до масової колективізації середняків. І навіть наприкінці 1928 р. ніщо не вказувало на це, хоч постанова від 15 грудня і закликала до підтримки будь-яких сільських колективів (до речі, тепер заборонялося створення нових "усуспільнених одноосібних господарств", якщо це тягло за собою підсилення "куркульської" верстви).
У середині 1929 р. Наркомат землеробства підрахував чисельність наявних на той час 40 тис. колгоспів (тільки 10–15 тис. із них очолювалися компетентними головами). Більшість із них становили не справжні колективні господарства, а "товариства спільного обробітку землі" (тсози), створені для спільного орання, збирання врожаїв, розподілення доходів тощо. Це був витвір сталінської доби — "артільний" тип колгоспу, грунти, реманент і продукція якого перебували в "колективній" — тобто державній — власності.
Крім політичних і соціальних факторів, що зумовлювали необхідність колективізації, висувався ще такий аргумент: мовляв, одноосібний обробіток землі є непродуктивним, а тому на зміну йому неминуче мають приходити великі соціалістичні (або аналогічні за розмірами капіталістичні) господарства. Висловлювалася й віра в технічну революцію, котра мала, зокрема, покласти край "архаїчним" способам тваринництва, нібито заснованим виключно на "одноосібній методиці".
Ленін, зрозуміло, повсякчас залишався непохитним у переконанні щодо остаточного тріумфу величезних "марксистських" сільських господарств-фабрик. Однак із досвіду функціонування таких "фабрик", створених ще в ленінські часи, радянські економісти дійшли висновку, менші за розмірами господарства є водночас й ефективнішими. Деякі з цих економістів — колишні есери, насамперед постать такого масштабу, як Чаянов — схвально відгукувалися про одноосібний спосіб господарювання й обстоювали його ще в 1929 р., аж поки їх не примусили "змінити" свою думку. Якраз у цей час Сталін заявив про переваги "гігантських колгоспів": ""Наукові" заперечення можливості й доцільності організації великих хлібних фабрик площею 50–60 тис. га луснули й обернулися на попіл" ("Правда" від 7 листопада 1929 р.). Згодом генсек зменшив "площу" до "40–50 тис. га", але у висвітлюваний час сільськогосподарські експерти, не бажаючи пасти задніх, фактично почали говорити аж про 100 тис. Дехто незабаром охарактеризував колгосп (вживаючи класичну марксистську термінологію) як "перехід до великої колективної сільськогосподарської фабрики". Сам же Сталін висловив передбачення, що за допомогою колгоспів "наша країна за якихось три роки стане однією з найбагатших, якщо не найбагатшою житницею в усьому світі". Бухарін також з ентузіазмом висловлювався про велетенські господарства, кожне з яких мало охоплювати цілий район ("Правда" від 19 лютого 1930 р.). Типовим для того часу був випадок у Хоперській окрузі (Нижнє Подоння), названій "зразком прискореної колективізації". Там було запропоновано план (розроблений за три дні!) створення "соціалістичного агроміста" із 44 тис. мешканцями, з квартирами міського типу, бібліотеками, ресторанами, читальнями, спортивними залами… Такі фантазії виявляли надзвичайну живучість протягом усієї радянської історії.
Ця спонука до величезного господарства не мала під собою ніяких реальних підстав, бо ж такими аж ніяк не можна назвати настійне бажання урбанізувати село і створити зернові фабрики (про які гіпотетичне говорив колись один німецький учений). А тим часом навіть побіжний погляд на, так би мовити, аграрну реальність міг неодмінно викликати запитання: чому ж тоді ефективні капіталістичні господарства не мали гігантських розмірів? Відповідь — якщо відкинути політичні міркування — напрошується така: якби сільськогосподарські "велетні" насправді були б продуктивнішими, вони обов'язково виникли б на Заході (так само, як і величезні промислові підприємства). Але там зазнали краху навіть спроби організувати великі землеробські й тваринницькі кооперативи.
Таким чином, через ідеологічну зашореність в СРСР пішли шляхом "гігантоманії", замість того щоб інтенсифікувати землеобробіток в одноосібних господарствах. Між тим останнє було цілком реальним. Адже, коли вивільнювалася підприємливість селян — у 1861–1876 і в 1901–1910 рр. — виробництво зерна в Росії зростало в ці періоди на 45 %, а в 1924–1929 рр. перевищило середній рівень урожайності 1901–1910 рр. на 22 %.Як бачимо, селянське господарство містило в собі великі можливості для підвищення продуктивності виробництва (щорічна норма росту селянського виробничого капіталу становила тільки 5,5 %).
Крім того, незалежно від форми господарювання існувало чимало простих, але ефективних — і випробуваних уже в інших країнах — способів піднесення продуктивності: заміна все ще вживаних п'яти мільйонів дерев'яних плугів на сталеві, раціональніше використання насіння тощо.
* * *
В історіографії й досі твердиться, що ініціатива розпочати масову колективізацію зародилася на Нижньому Поволжі й поширилася "спонтанно". Протягом 1929 р. інші парторганізації виступали з пропозиціями стосовно термінів колективізації у своїх місцевостях, повсякчас ущільнюючи їх у відповідь на вимоги керівництва (при цьому "нагору" часто повідомлялися фіктивні цифри).
Колгоспцентр спочатку вирішив зосередити свої зусилля на окремих районах "суцільної колективізації", де вже існувала велика кількість колгоспів. У червні переважно козацький Північно-кавказький край оголосив свою програму колективізації цілих станиць. Таким чином, на цій стадії колективізація була ще не суцільною, а локальною. За станом на листопад в СРСР загалом було усуспільнено тільки 7,6 % господарств (близько 2 млн), але в ряді губерній та округів — 19, а в деяких районах і губерніях — навіть до 50 і більше відсотків.
Принцип обов'язковості думки більшості для меншості при голосуванні на сільських зборах за колгосп тепер став нормою. Голосували, звісно, під жорстким тиском "згори". Але й це часом мало допомагало. Відомий випадок, коли в одному селі "більшість" становила аж 18 господарів із 77, а в іншому "проти" не голосував ніхто, однак усі 15 одноосібників, вибрані до комітету з колективізації, відмовилися від такого доручення (за це їх оштрафували та ув'язнили).