Ось чому тебе прислали до мене. Щоби ти став таким, як я. Щоби ти виріс і став дорослим чоловіком.
А я… Я маю вирости й стати таким, як Графф. Товстим, похмурим, позбавленим почуттів. І маніпулювати життями малих хлопчаків, запустити виробництво ідеальних генералів і адміралів, які готові вести флот на захист вітчизни. Отримуєш усі радощі, що їх має лялькар. Допоки не знайдеться солдат, який може більше, ніж інші. Проте такого допустити не можна, це псує всю симетрію. Треба підкорити його, зламати, ізолювати, щоби він був таким, як всі.
Що ж, Бобику, що сьогодні зроблено, те зроблено. Та я спостерігатиму за тобою, навіть більш співчутливо, ніж ти гадаєш. Прийде час, і ти дізнаєшся, що я — твій друг, а ти солдат, яким хочеш бути".
Після обіду Ендер не пішов на уроки. Він лежав у ліжку й записував враження від кожного з хлопців у своїй армії, речі, які він у кожному з них помітив, і те, над чим варто було більше працювати. Сьогодні на практиці він поговорить з Алаєм і з'ясує, як навчити невеликі групи новим умінням. Принаймні, тут він самотнім не буде.
Коли ввечері Ендер дістався бійцівської кімнати, інші ще їли. На нього чекав майор Андерсон.
— Ендере, правила знову змінилися. Відтепер протягом вільного часу в бійцівській кімнаті можуть працювати разом лише члени однієї армії. А отже, кімната доступна лише за графіком. Відзавтра твоя черга прийде за чотири дні.
— Ніхто більше не веде додаткових занять.
— Це порядок, Ендере. Тепер ти командуєш іншою армією, і вони не хочуть, аби їхні хлопці практикувалися з тобою. Ти, звісно, розумієш це. Вони вестимуть свою власну практику.
— Я завжди був із ними в різних арміях, але вони відправляли своїх хлопців тренуватися зі мною.
— Тоді ти не був командиром.
— Ви дали мені абсолютно сиру армію, майоре Андерсон…
— У тебе є ветерани.
— Не надто вправні.
— Погані сюди не потрапляють. Навчи їх.
— Мені потрібні Шен і Алай…
— Ендере, час тобі подорослішати й робити щось самотужки. Тобі вже не потрібні ці хлопчики, щоби тримати тебе за руку. Тепер ти — командир. Будь ласкавим, дій відповідно.
Ендер пройшов повз Андерсона до бійцівської кімнати. Тоді зупинився і, розвернувшись, запитав:
— Якщо відтепер вечірні заняття в регулярному графіку, чи означає це, що я можу користуватися жезлом?
Андерсон усміхнувся? Та ні.
— Побачимо, — відповів він.
Ендер розвернувся й зайшов до бійцівської кімнати. Незабаром прибула його армія, й більше нікого. Або Андерсон чатував поруч і перехоплював тих, хто йшов у групу Ендера, або школою вже пройшлася чутка, що неформальним вечорам настав кінець.
Практика була вдалою, вони багато чого зробили, але наприкінці Ендер відчув себе втомленим і самотнім. До відбою залишалося півгодини. До казарми своєї армії Ендер зайти не міг. Він давно зрозумів, що найкращі командири йдуть туди лише за потреби. Хлопцям потрібно побути в мирі, відпочити. Не можна дозволяти собі любити когось, а іншими нехтувати, відповідно до того, як вони поводяться, говорять і думають.
Отож він побрів до ігрової кімнати, де декілька хлопців використовували час до останнього дзвоника, щоб укласти парі чи побити свої попередні досягнення в грі. Жодна з ігор не виглядала цікавою, та він все одно почав грати в одну, створену спеціально для початківців. Знуджений, Ендер ігнорував мету гри й використав маленьку фігурку гравця-ведмедя, аби дослідити навколишні краєвиди.
— Так ти ніколи не виграєш.
— Не вистачало тебе на практиці, Алаю, — посміхнувся Ендер.
— Я приходив туди, але твоя армія була окремо. Тепер у тебе грандіозний період, не граєш більше з малими.
— Ти на цілий лікоть вищий за мене.
— На лікоть? До тебе звертався Господь із проханням побудувати човен абощо? Чи у тебе зараз темно на душі?
— Не темно, просто потаємно. Потаємно, витончено, підступно. Я вже за тобою скучив, друзяко.
— Хіба ти не знаєш, що ми тепер вороги? У наступному бою я тобі задам перцю.
То, звісно, були звичні жарти, проте зараз за ними стояла правда. Тепер, коли Алай перевів усе на жарт, Ендер відчув біль утрати друга. А найбільше стискалося в грудях, коли він замислився, чи Алаєві дійсно зовсім не боляче, як він показує.
— Тільки спробуй, — мовив Ендер. — Я навчив тебе всьому, що ти знаєш, але не навчив усьому, що знаю я.
— Я завжди знав, що ти притримуєш щось, Ендере.
Пауза. Ендеровий ведмідь скочив у халепу. Він ліз на дерево.
— Алаю, я нічого не притримував.
— Знаю, — відмовив Алай. — І я також.
— Салям, Алаю.
— На жаль, не бути цьому.
— Не бути чому?
— Миру. "Салям" означає "мир". Мир тобі.
Ці слова відгукнулися в Ендеровій пам'яті. Голос його матері, яка йому, дуже малому, тихо читала: "Не думай, що Я прийшов послати мир на землю. Я прийшов посилати не мир, а меча", — Ендер уявив, як його мати проколює Пітера Жахливого скривавленою рапірою, й ці слова поєдналися з образом у голові.
У тиші ведмідь помер. Смерть була гарною, з приємною музикою. Алая вже не було. Ендер відчув, що забрали частину його самого — внутрішню опору, яка тримала його сміливість і впевненість. З Алаєм і навіть із Шеном він відчував таку сильну єдність, що легше було вимовити "ми", ніж "я".
Та все ж Алай приховав щось. Засинаючи, Ендер лежав у ліжку й відчував губи Алая на своїй щоці, коли той пробурмотів слово "мир". Поцілунок, слово й мир досі були з ним: "Я лише те, що я пам'ятаю. Алай — мій друг у яскравих спогадах, і їм цього не відняти. Як і Валентина, мій найміцніший з усіх спогад".
Наступного дня вони з Алаєм зустрілися в коридорі. Привіталися, потисли руки, розмовляли, проте обоє знали, що між ним тепер стіна. Її можна буде зруйнувати, цю стіну, потім, у майбутньому, але зараз єдиною бесідою між ними були корені, які проросли далеко й глибоко під стіною, де їх неможливо знищити.
Незважаючи на це, найгіршим був страх, що стіну не зламати ніколи, та Алай був радий такому розриву й готовий стати ворогом Ендеру. Тепер вони не можуть триматися разом і мають безмежно розділитися. Те, що було певним і непорушним, зараз стало ілюзорним і крихким. "З моменту, коли ми не разом, Алай став чужим, бо його життя більше не частина мого, а значить, коли я його побачу, ми незнайомі".
Ендеру стало гірко, та він не плакав. Він покінчив із цим. Коли вони зробили Валентину чужою, коли використали її, з того дня вони більше не спроможні завдати такого болю, щоби він лив сльози. У цьому Ендер був певен.
Із цим гнівом він відчув себе достатньо сильним, аби перемогти вчителів — своїх ворогів.
11. Veni, vidi, vici
Прийшов. Побачив. Переміг
— Ви що, і справді збираєтеся проводити битви за таким графіком?
— Так.
— Але ж він отримав армію лише три тижні тому.
— Я вже казав вам. Ми обрахували на комп'ютері ймовірні результати. І ось що, за ними, Ендер робитиме.
— Нам необхідно вивчити його, а не довести до нервового зриву.
— Комп'ютер знає його краще за нас.
— Комп'ютеру не властиве співчуття.
— Якщо ви хочете бути милосердним, ідіть у монастир.
— А тут, по-вашому, що, не монастир?
— Це найкраще місце для Ендера. Ми розкриємо весь його потенціал.
— Не ліпше дати йому покомандувати років зо два? Діти зазвичай б'ються раз на два тижні після тримісячної підготовки. Чи зможе Ендер витримати таке навантаження?
— А у нас є два зайвих роки?
— Знаю. Я просто уявляю, яким стане Ендер через рік. Змученим, зношеним, абсолютно ні до чого не придатним, тому що вимушений був робити неможливе. Та й хто витримає, якщо так ганяти?
— Комп'ютер попереджений, що найвищий пріоритет — це збереження працездатності учня після проходження програми навчання.
— Цікаво, до чого він буде придатним…
— Послухайте, полковнику Графф, якщо пам'ятаєте, це ви наполягали на такій програмі, хоча я заперечував.
— Так, ваша правда. Не обтяжуйте себе, нехай воно буде на моїй совісті. Але моє прагнення принести в жертву маленьких дітей заради порятунку людства, слабне. Полемарх прагне зустрічі з Гегемоном. Схоже, російська розвідка стурбована тим, що дехто з активних громадян Америки обговорює в Інтернеті можливості використання Міжнародного флоту проти країн Східного блоку, щойно жучари будуть винищені.
— То справа майбутнього.
— Маячня. Свобода слова — свободою слова, але ставити під загрозу існування Ліги через націоналістичні чвари… І це заради таких недолугих самовбивць ми штовхаємо Ендера до межі того, що може витримати людина.
— Я думаю, ви недооцінюєте Ендера.
— Боюся, що я також недооцінюю недоумкуватість решти людства. Ми абсолютно впевнені, що маємо перемогти у цій війні?
— Сер, це виглядає зрадою.
— Та ні, просто чорний гумор.
— Зовсім не смішно, коли йдеться про жучар…
— Згоден, сміятися нема з чого.
Ендер Віггін лежав на ліжку, дивлячись у стелю. Відтоді, як став командиром, він ніколи не спав більше п'яти годин на добу. Але з десятої вечора до шостої ранку гасили світло. Іноді він працював, напружуючи зір перед екраном комп'ютера, та здебільшого лежав, дивився на зниклу в темряві стелю й думав.
Або вчителі стали нарешті лояльними до нього, або він став командиром кращим навіть, аніж очікувалось. Його невеличка група ветеранів, яка абсолютно нічим не вирізнялася раніше, розквітала, набираючи сили, і захопила лідерство. До того ж настільки, що замість звичайних чотирьох взводів Ендер створив п'ять, і кожен із командирів мав заступника — також ветерана. Командуючи цими взводами (по вісім чоловік у кожному) і маючи десять напівзводів, Ендер досяг того, що його армія виконувала десять маневрів одночасно. Жодну армію ніколи не розбивали на такі дрібні підрозділи, але Ендер діяти за шаблонами й не збирався. Більшість армій практикували масові маневри за попередньо розробленою стратегією. У Ендера стратегії не було. Замість цього він навчав командирів використовувати свої невеликі підрозділи для ефективного виконання конкретних завдань — без підтримки, поодинці, беручи відповідальність на себе. На другому тижні тренувань Ендер розгортав справжні кровопролитні баталії, доводячи командирів до виснаження. Але тепер, після місяця боїв, він став упевненим, що керує найсильнішою армією, яка коли-небудь брала участь у грі.
Чи входило це у плани вчителів? Хіба вони знали, що дали йому чудернацьких, але чудових бійців? Чи не тому вони скерували до нього тридцятьох малюків, бо усвідомлюють, що діти і думають і навчаються швидше? Або впевнені, що подібне може зробити з будь-якою групою командир, котрий знає, що мусить робити його армія, і котрий уміє навчити?
Ендер переймався такими питаннями, бо не був упевненим, чи виправдав очікування своїх учителів.
Він знав лише те, що рвався до бою.