Мати скоро прилаштувала старшу, Коміто, в трупу мімів. Дівчина мала успіх у заможних покровителів. Феодора повсюдно Супроводжувала старшу сестру як рабиня — в хітоні з довгими рукавами, прислужуючи і приглядаючись.
У християнській імперії театр виявився потрібним, як і в язичницькій. Світила християнства прокляли лицедійство, та не змогли його викорінити. В язичницькому світі акторка могла зберегти повагу до себе і мати шану в суспільності. В християнському вона була оголошена блудницею і блудницею стала, прокляття збулося. Гріх виявився сильнішим Проповіді, його терпіли; мирянин впадав у блуд з блудницею, очищався сповіддю і причастям, знову грішив, знову отримував прощення. Але дівчині, яка прилучилася до театру, прощення не було.
Саме тому, будучи ще незрілим підлітком, Феодора вважала природним за гроші віддавати себе. Вона заробляла на прожиття, як інші, такі самі, як вона, і чогось іншого
5 В. Іванов
129
вона не знала в столиці імперії, багатої на храми святих та пристанища ченців.
У неї було могутнє здоров'я, дивовижна витримка і терпеливість. Інші, як і її сестри, швидко згорали, а Феодора ставала все вродливішою і вродливішою. В шістнадцять років вона здавалася ангелом, яких витворювала уява віруючих, а іноді й пензель живописця. Вона була певна в своїй звабі і не бажала, як інші, вчитися співати, танцювати, свистіти на флейті чи грати на струнних інструментах. Адже це все вело тільки до одного — владарювати над пристрастями чоловіків. Вона вчилася цьому мистецтву, головному. І досягла мети: хто наблизився до неї раз — шукав і шукав нових зустрічей.
Виступаючи з мімами на естраді, Феодора привертала до себе загальну увагу: вона завжди була несподівано дотепна і не соромилася нічого. Коли за ходом п єси били її по щоках, вона смішила. І враз змушувала глядачів завмирати від якогось несподівано безсоромного руху чи натяку. В ній по-справжньому вражало виявлення цноти в поєднанні з витонченою сміливістю, що обіцяло всім і кожному зокрема щось незвично гріховне. В ній проявлялося бісівське, вона здавалася донькою Ліліт, а не земної жінки, їй було дозволено те, що в інших було просто паскудством.
Феодора не знала втоми, під чистою й ніжною, без єдиної вади шкірою приховувалися м'язи з бронзи, серце носильника гранітних плит, шлунок вовка і легені дельфіна. Жодна хвороба не приставала до цього тіла.
Закони християнської імперії забороняли виступи на арені зовсім голих жінок. Проте у Візантії діяв театр під відвертою назвою — Порнай. Проклятий служителями церкви, театр і далі існував, і однією з його опор стала Феодора. Закон закінчувався на порозі Порнаю.
Молода жінка завоювала чорну славу безслав'я. Випадковий дотик до її одягу вже оскверняв. Випадкова зустріч з Феодорою вранці вважалася поганою прикметою на цілий день. Співпартнерки, яким менше таланило, аніж Феодорі, ненавиділи актрису: тонка спостережливість Феодори нагороджувала їх образливими прізвиськами, які приставали на все життя.
Патрикій Гекебол, чоловік немолодий, але пройнятий вірою в силу християнського покаяння, закохався в Феодо-ру. За прикладом багатьох закоханих він вселив в актрису Порнаю євангельську Марію Магдалину. Патрикій
виїздив. Базилевс Юстин призначив його префектом Лівійського Пентаполісу, області п'яти міст Лівії.
Патрикій марно плекав надії поєднати пориви пізньої пристрасті з порятунком двох душ. І на те, і на друге він виявився нездатен. Постарілий за кілька місяців на роки, виснажений, хтиво пересичений, Гекебол помстився за своє жалюгідне безсилля невдатній Магдалині.
Префект — він указом вигнав блудницю з Лівії. Феодора дісталася до Александры на купецькому судні, платячи сірійцеві-хазяїну своїм тілом.
Поневіряючись по Малій Азії, Феодора опустилася до останнього розряду, ціна якому два мідні оболи. Тоді в золотому статері ще рахували двісті десять оболів.
Коло замкнулося. Феодора повернулася у Візантію, де надто багато пізнали її і де всі чули про неї. Інші повертаються невпізнаваними. А Феодора залишилася собою — вважали, що перлина, забута на роки в клоаці, не втрачає блиску. Феодора зуміла принести трошки статерів у поясі-калитці, який надягала на голе тіло, і переконаність у безглузді, в ганебності свого життя: хоч і запізно, але пригода з префектом Лівійського Пентаполісу навчила її багато чому. Чимало було передумано і в тяжких поневіряннях по старих греко-римських містах Малої Азії.
Як і в Римі італійському, у Візантії було багато чотири-і п'ятиповерхових будинків, поставлених багатими, щоб наживатися, здаючи в найм житло. Феодора найняла кімнату, схожу на стійло чи на монастирську келію.
Дошка на двох ковбицях, заслана грубою шматиною матерії, яку виробляють сарацини-араби, скриня, на якій можна сидіти і де можна сховати злиденне майно, дві глиняні чашки та збан на воду — такі були статки, в яких розпочалося нове життя.
В хітоні з невибіленого полотна, зі схрещеними руками, з опущеною головою — на самоті їй доводилося займатися гімнастикою, щоб зберегти статурність,— Феодора не пропускала жодної служби в Софії Премудрості, яка поруч з Палатієм. Жінку надто добре знали у Візантії, і довгі місяці над нею глумилися, від неї бридливо сторонилися священики, відмовляючи в причасті. Феодора терпіла. Єв-тихій, пресвітер Софії, зглянувшись, наклав на жінку, що покаянно вистоювала служби, тяжку епітимію. Хліб і вода та десятки тисяч поклонів перед образом Марії Магдали-ни, яка настирливо нагадувала Феодорі про Гекебола. Так
5*
131
багато очей стежило за Феодорою, що епітимія була невда-ваною, а спокуси, безповоротно відкинуті нею, стали відомими.
Грішниця в каятті вихудла, та здоров'я не підвело, і Феодора стала ще вродливішою, ніж була. Закон був суворий, скільки б не каялася блудниця, для неї не було повернення, кара полегшувалася в справжньому житті, вічному, але не в цьому земному, тимчасовому.
Євтихій милостиво потурбувався про чесну працю для грішниці. її оскверненим рукам не можна було довірити облачения кліру: вона шила хітони для загонів палатій-ських військ, та й то не всіх, а лише навербованих між племенами варварів.
Врешті її допустили до причастя.
Феодорі був потрібен другий Гекебол, багатий, всемож-ний. З ним вона не повторить помилок, допущених з першим. Вона зуміє заволодіти його почутями і розумом через почуття. Іншої дороги для неї нема.
Вперше Юстиніан і Феодора зустрілися на заміській віллі. Жінку ввели сюди довірені євнухи Палатія. Вона не впиралася, знаючи, що відмова буде зламана насильством.
Задовго до зустрічі майбутнього базилевса, тоді ще Співправителя свого дядька Юстина, і колишньої актриси Порнаю схололі серцем мудреці Леванта, намагаючись пояснити потяг чоловіка до жінки і жінки до чоловіка, вигадали раціональну, на їхній погляд, теорію з половинами душ, вкладених богом у тіла людей. Кохання — це пошук своєї половини, помилки кохання — помилки пошуку. Так просто, так усе виправдано для всіх, назавжди...
Через кілька місяців після першої зустрічі Юстиніана і Феодори базилевс Юстин накреслив л е г і під едиктом про присвоєння Феодорі звання патрикії. Новій патрикії належав будинок у Візантії і та сама вілла, де відбулася перша зустріч. Десятки кентинаріїв державної скарбниці перетворилися на позолочену шкаралупу коханої Юстиніана. Гроші й розкіш коханець може дати, може і забрати. Закохані замислили пов'язати себе шлюбом. Кафолічна церква не визнавала розлучення.
Закон забороняв віруючим християнам брати шлюб з жінками розпутної поведінки. Юстинова дружина, базили-са Євфим]я, страшенно розгнівалася, почувши про намір чоловікового небожа. Сам Юстин колись зробив полонянку Євфимію своєю наложницею, а згодом одружився з нею. Тоді вона мала ім'я Луппіцини. З уродженою варварською впертістю Євфимія-Луппіцина змусила Юстиніана діждатися її смерті. Вдівець Юстин затвердив новий едикт. Віднині, не забуваючи заповіти Христа і милосердя боже, імперія повертала всі права блудницям, коли вони доводили зразковою цнотливістю відмову від гріховного життя. На голову Феодори піднялася діадема базилис.
Юстин ще жив, його ім'я ще стояло на едиктах, ще тривало володарювання Юстина: візантійці лічили роки за базилевсами і податковими періодами. Та Юстиніан правив сам. Душа повільно, неохоче розставалася з тілом старого базилевса.
Не ворушачись, він лежав на спині, страхітливо великий скелет під імператорським пурпуром. Його довге волосся бережно розкладали на подушці, щоб воно утворювало німб-сяяння, як на іконах святого Юстина-мученика, автора благочестивої праці "Возвеличення віри Христової". Пам'ять про того Юстина, замордованого язичниками (року шістдесят сьомого від народження Христа, а від сотво-ріння світу року п'ять тисяч шістсот шістдесятого), вславлялася церквою тринадцятого квітня. Цей день відзначався особливо, як тезоіменитство правлячого базилевса. Та сам базилевс уже не пам'ятав імені свого святого.
В різну пору і не один раз на день Юстиніан провідував свого дядька-Соправителя.
Він дивився у висхле обличчя з проваллям беззубого рота — підборіддя відвисало, як у мертвого, і рот здавався чорним проваллям усередину тіла. Юстиніан вловлював погляд тьмяних, налитих водою очей. Зіниці нагадували погано поліроване скло, зморшки були ніби залізні, хоча обличчя і тіло базилевса мили запахущим оцтом, умащували ніжними мастилами з кашалотового воску, води і трояндової олії.
— Як твоя душа, божественний? — запитував Юстиніан.
Голосне дихання перепинялося, базилевс силкувався щось сказати. Юстиніан нахилявся, прислухався. Якось він уловив:
— ...Раніше відійшов би... коли б знав... хочу піти... Але піти з цього світу не давали. Кілька разів на день
двоє лікарів обережно відкидали імператорський пурпур, піднімали білосніжні простирадла. І враз крізь заможені пахощі троянд грубо, як меч, пробився тяжкий сморід. Дужі раби повільно, щоб не відчув старий, підсовували руки в рукавицях з ніжного хутра і, не дихаючи, узгодженими зусиллями, не піднімали — возносили величезний кістяк. Та все ж Юстин жалібно кричав:
Юстиніан розумів, що старець кричить не від болю. З відчаю скаржилося тіло, яке так довго зажилося на цьому світі.