За це був нагороджений громадянським вінком.
По закінченні воєнних походів Цезар поїхав до Греції слухати знаменитих філософів і відвідувати школи найславетніших ораторів. Але біля Формакусси корабель, на якому був Цезар із своїми слугами, попав у полон до піратів.
У цих обставинах Цезар довів не лише свою незвичайну мужність, а й природжену здібність наказувати, що пізніше дало йому велику владу.
Коли він запитав піратів, який викуп вони за нього вимагають, ті зажадали двадцять талантів. На це юнак гордо відповів, що заплатить п'ятдесят, а діставши свободу, вирушить за ними в погоню і, захопивши їх у полон, звелить розп'ясти на хрестах.
Не сумніваючись у тому, що людині з роду Юліїв повірять на слово, він послав кількох своїх слуг в Ефес, Самое і в інші сусідні міста зібрати п'ятдесят талантів, скоро їх одержав і вручив піратам. Але тільки-но його відпустили на волю, він, зібравши кілька трирем у сусідніх портах, погнався за піратами, напав на них, розгромив, захопив у полон і передав преторові, щоб той наказав їх розп'ясти. Дізнавшися, що претор пробував продати їх у рабство, Цезар самовільно звелів розп'ясти їх, заявивши, що він готовий сам відповідати за свій наказ перед Сенатом і римським народом.
Все це принесло Юлію Цезарю велику популярність, що зросла незмірно, коли він відкрито й сміливо обвинуватив Гнея Корнелія Долабеллу, консула з партії Сулли, в злочинному управлінні довіреною йому провінцією Македонією. Цезар обвинувачував його не тільки сміливо, але й з незвичайним красномовством. І тільки з великими труднощами, спритно пустивши в хід величезний вплив та багатства видатних друзів Долабелли, найкрасномовнішому Ціцеронові пощастило добитися його виправдання.
Такою була людина, яка стояла, спершись на колону, під портиком храму Фавна і дивилась на натовп.
— Привіт Цезарю! — окликнув його Тіт Лукрецій Кар.
— Здрастуй, Кар! — відповів Цезар і потиснув руку майбутньому авторові поеми "Про природу речей".
— Честь і слава божественному Юлієві! — сказав Метробій, який саме виходив з храму в товаристві комедіантів та акторів.
— А, Метробій! — насмішкувато озвався Цезар. — Видно, що ти не марнуєш часу… Не пропускаєш жодної нагоди, щоб розважитися.
— Нічого не поробиш, божественний Юлій… Будемо насолоджуватися життям, дарованим нам богами… бо Епікур попередив нас, що…
— Знаю, знаю, — перебив Цезар, позбавляючи його труда цитувати Епікура.
Почухавши голову мізинцем лівої руки, щоб не розладнати зачіски, Цезар вказівним пальцем правої руки покликав до себе Метробія.
Метробій швиденько відокремився од своїх колег, один з яких гукнув йому:
— То ми чекаємо тебе в харчевні Ескулапа!
— Гаразд! — відповів мім і звернувся до Цезаря вкрадливим тоном з улесливою медоточивою усмішечкою: — Певно, якийсь бог сприяє мені сьогодні, що я можу услужити тобі, Цезарю, краса і гордість роду Юліїв.
Цезар усміхнувся трохи презирливо і відповів:
— Послуга, про яку я прошу тебе, добрий Метробію, невелика. Чи буваєш ти в домі Гнея Юлія Норбана?
— Аякже, — довірливо й багатозначно сказав Метробій. — Добрий Норбан прихильний до мене… дуже прихильний… і здавна… Ще з того часу, коли був живий мій славний друг, безсмертний Луцій Корнелій Сулла…
Ледве помітна гримаса огиди перебігла устами Цезаря, та він відповів з удаваною добродушністю:
— Ну, добре… — Він на мить замислився, а потім додав: — Приходь до мене на вечерю, Метробію, я тоді скажу тобі на дозвіллі, в чому справа.
— О, яке щастя!.. Яка честь!.. Як я тобі вдячний, милостивий Юлію!..
— Добре, добре!.. Годі дякувати. Іди до своїх друзів. Я чекаю тебе сьогодні, як смеркне.
Величним жестом Цезар попрощався з Метробієм, а той розсипався численними поклонами та привітаннями і пішов до харчевні Ескулапа.
Якщо врахувати ганебні якості Метробія, а також неабиякі успіхи Цезаря у жінок, то можна подумати, що мова мала йти про якісь любовні справи.
Поки натовп вирував і галасував навколо трьох храмів, Метробій, страшенно радіючи з свого успіху, бо вважав дуже великою честю для себе запрошення Цезаря, подався до харчевні і там почав спесиво розповідати про все друзям, які вже сиділи за столом.
Радість міма була настільки велика, що навіть заступила думку про розкішну вечерю через кілька годин, і він пожадливо накинувся на їжу, а ще більше — на добре фалернське вино.
Серед жартів і сміху за столом Метробій зовсім не помічав, як минає час, і втратив рахунок величезній кількості келихів, які вихилив. За дві години він так сп'янів, що почав втрачати свідомість. Але крізь туман, який уже оповивав його мозок, у нього промайнула думка, що далі так продовжуватись не може, що через годину він втратить здатність рухатись і не зуміє потрапити на вечерю до Цезаря. Отже, прийнявши тверде рішення, він обома руками сперся на стіл і з немалим, зусиллям зіп'явся на ноги. Потім почав прощатися з теплою компанією і, ледве повертаючи язиком, пояснив, що повинен іти, бо його чекають на вечерю у Це… Це… разя.
Вибух веселого реготу розлігся слідом за цією кумедною обмовкою комедіанта. Гострі дотепи і насмішки проводжали його, коли він, похитуючись, нетвердим кроком виходив з харчевні.
— Хороший же ти будеш у того Церазя! — гукнув один.
— Бідолахо Метробію, в тебе язик вузлом зав'язався! — піддав жару інший.
— Та не пританцьовуй, це обі не на сцені!
— Тримайся рівніше… Ти витреш геть усі стіни!
— То нічого, бо він же записався у штукатури!
— Бач, петляє, наче вуж!
Тим часом Метробій вибрався на вулицю і почвалав, бурмочучи собі під ніс:
— Смі… єтесь… смі… єтесь… голодранці!.. Але я… піду на вечерю до Цезаря… він хороша людина… чудова людина… Цезар… любить… ар… ар… артистів!.. Присягаюсь Юпітером Капі… Капі… лотійським! Не можу второпати, як тут пройти… Це велітернське… вино підмішане… і облудне… як душа Ев… Ев… бітіди!
Старий п'янчуга сяк-так проплентався кроків двадцять до мосту, що вів до міста, і зупинився, хитаючись на неслухняних ногах. Тут у нього з'явилася блискуча думка: провести на свіжому повітрі дві години до смерку, коли він мав іти до Юлія Цезаря, і таким чином освіжити голову.
— Куди краще мені податися?.. До вершини… напевне, повітря там… свіжіше… а мені душно… так душно… а календар запевняє… що лютий… буває взимку… Та хіба лютий — зимовий місяць?.. Він зимовий для того, хто не п'є вина… Присягаюся рогами Вакха Діоніса… на вершині повітря свіже… я піднімусь туди… а… що я зустріну, коли піду цією стежкою?.. Я натраплю на… гробницю того доброго царя Нуми… Гаразд… хай буде так… але я ніколи анітрошки не поважав цього Нуми… бо він не пив вина… Не любив… Та я не вірю, що не любив… і можу заприсягтися всіма дванадцятьма богами Згоди… що він з німфою Егерією… розмовляв не тільки про державні справи… Аякже!.!
Так варнякаючи, гіркий п'яниця, обурений стриманістю Нуми Помпілія, збочив із стежки, яка вела до гробниці.
Плутаним, непевним кроком він скоро дочвалав до лісу Фуріни — богині бур.
Поблукавши трохи стежками у лісі, він натрапив на величезне дерево, що росло край галявини, і ліг, прихилившися спиною до вузлуватого стовбура.
— Ото дивна річ!.. — міркував собі комедіант. — Тільки подумати, що я знайду заспокоєння від бурі, яка мене хвилює, саме у лісі богині бур…
Метробій белькотів, а його обважнілі повіки вже ледве піднімались і знову опускалися. Незабаром він заснув.
І йому снилося, що опинився на висхлому, безплідному полі, обпаленому пекучим сонцем… Він почував, що весь спітнів, а горло його пересохло, мучила спрага… Ох!.. Яка спрага!.. А в грудях такий тягар… така тривога… така нудьга… На щастя, Метробій почув дзюркотіння струмка… і побіг у той бік… Біг… біг… і не міг добігти, бо ноги обважніли… стали мов дерев'яні… і п'яти не могли відірватись од землі… А до струмка було ще далеко! Метробій, сам не знає як, побачив, що в струмку тече фалернське… і, дивна річ, його дзюрчання скидалося на людський шепіт… Метробій, умираючи від спраги, біг і нарешті добіг. Коли ж він упав ниць, щоб напитись чудового фалернського… перед ним раптом з'явився Нума Помлілій і не дозволив пити. Нума Помпілій мав білу бороду, довгу-предовгу, і був суворий на вигляд; скоса позираючи на Метробія, він став обкладати його лайками, докорами. Який гучний, металевий голос був у цього Нуми Помпілія!.. І в той час, як він говорив, Метробій знову чув шепіт голосів, що, здавалося, виходили з струмка, і вода в ньому з фалернського вина враз перетворилася на кров. А Нума скористався з цього, щоб іще дужче його ганити, і нарешті грізно закричав на нещасного Метробія:
— А-а, ти хочеш пити?.. Ти жадаєш крові, тиране?.. Так напийся крові твоїх братів, падлюко!
Сон ставав дедалі зловіснішим. Серце у Метробія стискалося; він боявся цього дідугана з невблаганним голосом, щодуху кинувся навтіки, спотикався об пеньки, впав сторчака…
І прокинувся.
Першу хвилину був ще приголомшений сном і не міг второпати, де він. Протер очі, озирнувся навколо і побачив, що він у лісі, що вже ніч і тільки місячне світло де-не-де розриває темряву між деревами. Спробував зібрати думки і хоч трохи привести їх до ладу. Та це йому не вдавалося, бо і прокинувшись, усе ще чув гучний голос Нуми Помпілія, його гнівні слова. Тому в перші хвилини він гадав, що ще спить, бачить сон. Але скоро переконався, що справді прокинувся, ледве пригадав, як тут опинився, і зрозумів, що голос, який чувся йому у сні, був голосом живої людини, і лунав тут, на сусідній галявині.
— Смерть за смерть! Постараємось принаймні вмерти заради нашої користі, а не для розваги завойовників! — палко й завзято говорив цей голос, видимо продовжуючи почату промову. — Скажені, люті звірі в людській подобі прагнуть крові, наче тигри Лівійської пустелі. їм приємно, щоб лилася кров пригнічених… Хай вийдуть з своїми мечами проти наших мечів, хай потече їхня кров, змішуючись з нашою. От тоді вони зрозуміють, що серце б'ється і у рабів, і у гладіаторів, і у пригнічених. І вони переконаються — присягаюся всіма богами Олімпу!.. — що великий Юпітер створив усіх людей рівними. Для всіх однаково повинно світити сонце і земля — цвісти й приносити плоди. Вони зрозуміють, що життя повинно всім давати щастя й радість!
Схвальний гомін почувся слідом за цими палкими словами і надовго порушив нічну тишу.
Метробій зрозумів, що це були збори людей, які щось замишляли проти республіки.