Правосуддя

Фрідріх Дюрренматт

Сторінка 27 з 33

Перед лицем справедливості ми з Колером обидва вбивці. А суддя, навпаки, виконує свій дискутабельний обов'язок. Він має дбати про те, щоб такий недосконалий інститут, яким є правосуддя, функціонував і допомагав наглядати за певним додержанням у цьому житті правил людської гри. А від самого судді справедливості вимагається так само мало, як від папи римського побожності. Та якщо хтось починає домагатися справедливості на свій страх і риск, це призводить до з біса прикрих наслідків. Така людина не бачить, що шахрайство іноді гуманніше від чесності, бо світовий механізм час від часу треба змащувати — функція, яка нашій країні властива особливо. Такий фанатик справедливості сам повинен бути справедливий, а чи справедливий я — на це запитання відповідати, мовляв, мені самому. Отже, пане начальнику поліції, ви бачите: я в змозі відтворити нашу розмову, чи, точніше сказати, вашу промову — бо я ж не озвався й словом, я просто лежав оббльований на канапі й слухав вас — щодо змісту більш-менш вірогідно; не здивувало мене й те, що ви здогадалися про мій намір, який виник у мене з самого початку, і, мабуть, я тільки для того так низько й падав, тільки для того, певно, й допомагав Лаккі й Маркізові з Невшателя забезпечити алібі, тільки для того, очевидно, й став тим, ким тепер є (навіть Нольді-Орхідейник вважає мене нікчемою, не гідним жінок, яких представляє), щоб по-своєму бути винним такою самою мірою, якою винен почесний доктор Ісаак Колер. Але в такому разі мій вирок і його виконання мною самим — найсправедливіша річ у світі, бо справедливість може існувати лише серед однаково винних, так само як існує'тільки одне розп'яття, те, що в Ізенгеймському вівтарі (на хресті велет з розпростертими руками, огидний труп, під його вагою прогинаються бруси, до яких він прибитий цвяхами,— Ісус Христос, ще жахливіший від прокажених, для кого малювали цю ікону, і коли вони дивилися на розіп'ятого бога, між ними й тим богом, що, як вони гадали, наслав на них проказу, заходила справедливість: для цих людей він був розіп'ятий справедливо). Я пишу тверезо, пане прокуроре Фойзель, пишу тверезо, і саме тому прошу вас не робити начальникові поліції закидів — мовляв, він мав би забрати в мене револьвер; у всій нашій з ним розмові чи, краще сказати, в тій надзвичайно чесній промові начальника поліції батьківських мотивів не було, ота баєчка з кожним десятим, якого він буцімто відпускає на волю... може, в неї хтось і повірить, а сам начальник поліції, мабуть, був би радий, якби він бодай кожного десятого злочинця хапав; то все була провокація, згодом він іще пошкодує, що не заарештував мене на похороні, коли моя парасолька полетіла, а він узяв у мене з руки стилет; але я його знаю, він не в тім'я битий, одразу втямив, що тоді довелося б ставити по-іншому не тільки питання про вбивць бідолашної Дафни Мюллер, а й про вбивць тих убивць, що тоді він сам опинився б у сфері інтересів Моніки Штайєрман, а кому охота заводити сварку з протезною імперією, яка он має намір знов узятися за виробництво зброї; та коли через дві години — а точніше, через дві години й тринадцять хвилин — я вистрілю в почесного доктора Ісаака Колера, начальник поліції посиденьок не справлятиме, навіть якщо мої постріли не дадуть наслідків... А втім, пане прокуроре, погодьмося: своєю зворушливою промовою начальник поліції все ж таки намагався запобігти тому, щоб мої постріли, якщо я надумаю стріляти, виявились небезпечними; правда, я вже давно замінив холості патрони на справжні, але про це ви, пане начальнику поліції (я знову звертаюся до вас) так і не здогадались. Мабуть, саме тому я ніколи й не підходив близько до лахмітника на першому поверсі. Інстинктивно. Щоб до нього не підійшли близько й ви. Той одноокий — неабиякий дивак, у нього можна було роздобути все. Можна було. Бо вже й це в минулому. Три тижні тому лахмітник вибрався з будинку, крамниця й квартира на першому поверсі стоять порожні, й оскільки тепер і в "Святих з Уетлі" тиша й пустка, а я, крім того, вчора (а може, позавчора чи позапозавчо-ра) знайшов у себе рекомендованого листа, якого одержав кілька місяців тому, але не розпечатав, а писалося в ньому про те, що старий будинок на Шпігельгас-се перебуває під охороною як історична пам'ятка і в зв'язку із загрозливим станом терміново потребує ремонту, і робитиме його Фрідлі, він усе перебудує всередині і влаштує розкішні квартири,— он як, виходить, він береться за нове діло,— отож до 01.10 я повинен звільнити квартиру, а оскільки те 01.10 вже давно минуло, то мені довелося попобігати по місту, поки я зрештою знайшов останню свою пляшку віскі,— вчора, у Штюссі-Лойпіна в "Театральному",— а якби одноокий був не вибрався, я б розжився у нього вдома коли й не на віскі, то принаймні на пляшку виноградної самогонки, як ото знайшов був у його крамничці патрони в альпійському ріжку, а холості, якими ви, пане начальнику поліції, зарядили мій револьвер, висипав у ріжок. Почесний доктор Ісаак Колер і я помремо так, як про це співають у народних піснях. Та перше ніж я (хміль помалу виходить у мене з голови, і це вже стає небезпечно — так небезпечно, що мені ввижається сонце, і я, мов той божевільний проповідник, змушений на нього дивитись), отож перше ніж я менш як через годину виїду до аеропорту (своїм "фольксвагеном", його не встигли до пуття відремонтувати, я просто пішов і забрав машину — чортма грошей), хочу востаннє звернутися до вас, пане начальнику поліції. Я беру свою підозру назад. Ви вчинили порядно. Ви не хотіли образити мою гідність і дали мені право прийняти рішення самому. Мені шкода, що я вирішив не так, як ви сподівалися. А тепер моє останнє зізнання: в цій грі за справедливість я програв не тільки себе, а й Елен, дочку вбитого мною чоловіка і мого вбивці. Мені доведеться застрелитись, бо я застрелю його. Futurum exactum3. На пам'ять мені знов приходять студенти-латиністи, яких колись у сирітському притулку приставив до мене старий пастор,— вони мали підготувати мене до вступу в міську гімназію. Я завжди любив розповідати про сирітський притулок, навіть у Мокка, хоч розмовляти з тим чоловіком було

й важко. Якось один письменник розповів там про смерть своєї матері, до якої він, видно, був дуже прив'язаний; тоді я заходився змальовувати переваги сирітського притулку і назвав сім'ю розсадником злочинів, а від отого "сімейного щастя", яке всі так розхвалюють, уже, мовляв, з душі верне. Ці мої слова вочевидь збили письменника з пантелику, а Мокк засміявся — щодо нього, то взагалі важко сказати, коли він тебе розуміє, а коли ні, але, здається, скульптор, хоч він це й заперечує (ще одна його хитрість), уміє читати по губах, бо тоді він саме сидів без слухового апарата. Коли ви, заявив мені Мокк, починаєте хвалитися тим, що виросли без батька-матері, то стає просто моторошно; на щастя, провадив він — як завжди, статечно (письменник уже давно пішов),— ви, Шпет, стали юристом і не маєте наміру ставати політиком, хоч це ніколи й не пізно; одначе людина, яка так захоплено розповідає про сирітський притулок, гірша, ніж та, що в дитинстві воювала з батьком чи матір'ю або навіть з обома, як він, Мокк; він ненавидів своїх старих, як сам казав, мов чуму, хоч то були добрі, щирі християни, ненавидів за те, що вони народили восьмеро дітей та ще й його самого на додачу, не питаючи в жодного з цього досить чималенького виводка, чи він або вона хоче, щоб його чи її приводили на світ; народжувати дітей — це, мовляв, страшний злочин, і коли він тепер несамовито довбає зубилом камінь, то уявляє собі, що то його батько чи мати, яким він помщається, а щодо мене, то в нього виникає запитання: що ж я за один, чого душі не чую за тим своїм сирітським притулком? Ну добре, він, Мокк, зачаїв у собі ненависть до тих, хто його зачав, народив, а тоді не викинув у перше-ліпше помийне відро, і тепер він видовбує цю ненависть із каменю, надає їй подоби й форми, яка йому до смаку, бо сам же її створив, а вона, якби вміла відчувати, в свою чергу ненавиділа б його, як він сам ненавидів своїх батьків, що теж любили його, а він же завдав їм стільки клопоту; але так уже серед людей ведеться, кругообіг ненависті й любові між творцем і творінням, та коли він, Мокк, уявить собі отакого, як я, Шпет, котрий, замість ненавидіти тих, хто його зачав і привів на світ, любить заклад, що поставив його на ноги й видресирував, одне слово, коли він уявить собі такого, якому наперед визначено розпалювати пристрасть до чогось нелюдського, до утопії, чи хай навіть до принципу, скажімо, справедливості, і коли він потім подумає, як же після цього така людина поводитиметься з іншими людьми, котрі його принципу — принципу справедливості, щоб уже не відбігати від прикладу,— не відповідають (а хто йому відповідає!), то його проймає холодний піт. Його ненависть продуктивна, моя — деструктивна, ненависть убивці.

— А знаєте, Шпет,— промовив він на завершення того малозрозумілого виливу почуттів,— мені вас шкода. Ви жорстоко помиляєтесь.

Після того я вже не переступав порога його майстерні. Та ось чому я про цю розмову пишу, пане начальнику поліції: той скульптор — його, до речі, недавно вшановували у Венеції — має цілковиту рацію. Я людина з реторти, вирощена у зразковій лабораторії, вихована на принципах вихователів і психіатрів, що їх наша країна створила так само, як і досконалі годинники, психофармакологію, таємницю вкладу та вічний нейтралітет. Я був би навіть зразковим продуктом того науково-дослідного закладу, якби в ньому не бракувало одного: більярдного столу. Отож мене пустили в світ, який я не зміг розгледіти, бо зроду не мав із ним діла; я собі думав, у ньому все так, як у сирітському притулку, де я виріс. А мене випхнули, не підготувавши, у світ людей, де панують закони джунглів, і я, непідготовлений, опинився перед лицем інстинктів, що ними ці закони формуються,— жадоби, ненависті, страху, хитрощів, сили. Але такий самий безпорадний виявивсь я і перед почуттями, що їх закони джунглів роблять людськими,— гідності, міри, розважливості, зрештою кохання. Бурхливий потік людської дійсності підхопив мене, мов поганого плавця, і я мусив борсатись, щоб не потонути, і, йдучи на дно, сам став хижаком; цьому сприяла й та нічна розмова зі Штюссі-Лойпіном, коли я продав матеріали, що допомогли виправдати вбивцю, чия дочка прийшла до мене.

27 28 29 30 31 32 33