Були б у нас такі, ми б скоро дісталися до Парижа. Але якого ж дідька вони тут ждуть? Це, видно, підстава для якогось вельможі.
— Та ні,— заперечила Дуенья,— одного мула осідлано як для жінки — м'які попони, подушки.
— Ну, тоді тут готується викрадення,— сказав Тиран,— бо ці два стременні чи стайничі в сірих лівреях мають дуже таємничий вигляд.
— Може, й так,— мовила Зербіна, двозначно усміхаючись.
— Невже ця дама серед нас? — подав голос Скапен,— Один з тих двох прямує сюди, немов хоче домовитися, перш ніж вдаватися до сили.
— О, в цьому не буде потреби,— зауважила СІерафіна, кидаючи на Субретку зневажливий погляд, який та витримала з незворушною безсоромністю.— Є такі ласі, що самі охоче прямо стрибають в обійми викрадачів.
— Не кожного, кому того хочеться, викрадають,— відрубала Субретка.— Тільки бажання тут мало, треба мати ще й вабливість.
Розмова урвалася — стременний знаком велів кучерові зупинитися, підійшов і, скинувши берет, запитав, чи є в кареті панна Зербіна.
Зербіна проворно висунула з-під навісу темну голівку, сама відповіла, а тоді спритно скочила на землю.
— Мадемуазель, я до ваших послуг,— люб'язно і шанобливо мовив стременний.
Субретка поправила спідницю, провела пальцем довдрла вирізу корсажа, немов даючи полегкість грудям, і, обернувшись до акторів, невимушено сказала!
— Дорогі друзі, вибачте, що я покидаю вас. Удача інколи сама йде нам до рук, було б просто безглуздо її випустити, бо більше вона ніколи не повернеться. Фортуна, досі похмура й непривітна до мене, тепер привітно всміхається мені. І я хочу скористатися з її ласки, без сумніву, скороминущої. Будучи скромною субреткою, я могла сподіватися на прихильність лише Маскаріля чи Скапена. До мене залицялися тільки слуги, вельможі упадали за Люсік-дами, Леонорами та Ізабеллами, мене ж удостоювали хіба що побіжного поцілунку, підкріплюючи ним срібний півлуї-дор, сунутий у кишеньку мого фартуха. Та ось знайшовся чоловік з кращим смаком, він вважає, що поза театром субретка цілком варта панії; моя роль не вимагає особливо суворої доброчесності, от я й подумала, що не слід доводити до відчаю цього доброго чоловіка, дуже засмученого моїм від'їздом. Отож дозвольте мені взяти з воза свої пожитки, та на цім слові й бувайте здорові. Через деякий час я знайду вас у Парижі, бо в душі я акторка і ніколи не зраджувала театру надовго.
Слуги взяли Зербінині речі, рівномірно примостили їх на в'ючного мула; Субретка з допомогою стременного, який підтримав її, легко, ніби вчилася вольтижування у школі верхової їзди, скочила на мула, вдарила його підборами в боки і, легенько помахавши товаришам рукою, поїхала.
— Хай тобі щастить, Зербіно,— кричали їй актори, всі, окрім Серафіни, яка, затаївши на неї злість, мовчала.
— Шкода, що Зербіна поїхала,— зітхнув Тиран.— Я дужо хотів би утримати цю прекрасну субретку, але ж її ніщо більше не зобов'язує, окрім власної примхи. Доведеться пристосовувати ролі служниці для Дуеньї; її вид не такий приємний, як гарненьке лукаве личко, однак Леонарда мав талант коміка і чудово знає сцену. Якось обійдемось.
Карета рушила далі і їхала трохи швидше, аніж запряжений волами віз. Місцевість тут була вже зовсім не схожа на одноманітні ланди. Замість білих пісків довкола лежала родючіша рудувата земля. Подекуди видніли, як доказ певного достатку, кам'яні будинки серед садів, оточених живою горожею з тепер уже голих кущів, серед яких червоніли плоди шипшини і синіли ягоди терну. Край дороги росли високі дерева з могутніми стовбурами і міцним розложистим гіллям; опале листя жовтими цятками вкривало траву під ними, вітер піднімав листочки і гнав їх перед Ізабеллою та Сігоньяком, які, стомившись сидінням на возі, час від часу вставали і йшли пішки. Матамор подався вперед — у вечір-і'ій заграві на гребені пагорка, до якого вела дорога, темними обрисами вимальовувалась його хирлява постать, неначе проткнута його ж рапірою.
— Як це сталося,— говорив Сігоньяк, ідучи рядом з І за-" беллою,— що ви, дівчина високого роду — це видно по ваших манерах, скромності, розсудливості, вишуканій мові —> опинилися в цій мандрівній трупі акторів, серед людей, безперечно, славних, але зовсім не таких, як ви?
— Не подумайте тільки,— відказала Ізабелла,— що я якась знедолена принцеса чи, може, королева, позбавлена свого королівства і змушена в такому сумному становищі заробляти собі кусок хліба, виступаючи на сцені. Історія мого життя дуже проста, якщо хочете, я можу розповісти її. Мене привели сюди не удари долі, не якісь страшні злигодні чи романтичні пригоди,— я тут народилась, я, так би мовити, дитя театру. Балагула Феспіда — моя кочова батьківщина. Мати моя була акторка і дуже вродлива жінка. Вона грала трагічні ролі принцес та королев, причому сприймала їх надзвичайно серйозно, до своїх сухозлотних корон та скіпетрів з позолоченого дерева ставилася, як до справжніх, і навіть поза театром не хотіла чути ні про кого, окрім королів, принців та інших можновладців. А на сцені вона була така велична у своєму вбранні, що можна було подумати, ніби то не театральні плаття з підробленого оксамиту, а пишна багряниця чи справжня королівська мантія. В гордості своїй вона вперто відхиляла всі освідчення, благання і клятви тих зальотників, що в'ються біля актрис, як метелики навколо свічки. Коли одного вечора якийсь дженджик заявився до неї в убиральню й повівся надто вільно, вона встала і гукнула, наче справжня Томиріда 6, цариця Скіфії. "Гей, чати! Візьміть його!" — гукнула так владно і велично, що ошелешений кавалер миттю зник, забувши про своє залицяння. Та ось про цю гордість і неприступність, дуже незвичну для актрис, бо їх завжди підозрюють у легковажності, стало відомо одному знатному вельможі, принцу, якому сподобалось таке поводження,— він вважав, що тільки благородна душа може нехтувати банальні втіхи. Становище того вельможі в світі можна було прирівняти до становища королеви в театрі, тож вона й зустріла його лагідніше, не так пихато, як інших. Молодий, вродливий, він умів гарно говорити, був наполегливий і мав дуже важливе достоїнство — знатність і шляхетність. Що вам казати далі? Цього разу королева не гукнула варти, і в мені ви бачите плід їхнього щирого кохання.
— Так от звідки у вас така чарівність,— чемно мовив Сігоньяк.— У ваших жилах тече благородна кров! Я був майже певен, що це саме так!
— їхній зв'язок тривав довше, ніж звичайні театральні любовні пригоди,— вела далі Ізабелла.— На любов принца моя мати відповідала безмежною відданістю, яка випливала і з кохання, і з її гордості. На жаль, причини державної ваги перервали цю любов; принцові довелося вирушати в якісь далекі воєнні походи чи поїздки з посольствами. А сім'я тим часом знайшла йому наречену з якогось знатного роду і домовилася про його одруження. Повернувшись, він як тільки міг зволікав з тим шлюбом, одначе зрештою мусив покоритися, бо не міг через якусь любовну примху порушити довгу низку знатних предків, яка починалася ще від Карла Великого, не мав права обірвати цей славний родовід. Аби полегшити неминучий розрив, моїй матері запропонували чималі гроші, щоб вона не знала злиднів, могла виростити і виховати мене. Та вона й слухати про це не захотіла, сказала, що їй не потрібно ніякого багатства без багатства серця і що хай краще принц буде в боргу перед нею, аніж вона перед ним, бо в великій своїй щедрості вона віддала йому те, чого він ніколи не зможе повернути їй. "Нічого —— до, нічо го — після",— таке було її гасло. Отож мати й далі грала свої ролі трагедійних принцес та королев, але жила відтоді з нерозважним горем у душі, з кожним днем марніла і незабаром померла. Мені було тоді років сім чи вісім, я вже виступала на сцені, грала дітей, амурів та інші невеличкі ролі, на які годилася за своїм зростом і розумінням. Смерть матері завдала мені надто сильного, як на мої літа, болю,— пам'ятаю, того вечора мене тільки штурханами примусили грати когось із дітей Медеї7. Згодом біль поволі вщух, бо всі актори оточили мене теплом і ласкою, балували, весь ас підкладали в мій маленький кошик які-небудь ласощі. Йе-дант,— він уже й тоді був у нашій трупі, наче такий же старий та зморшкуватий, як і тепер,— пояснив мені гармонію і розміри віршів, навчив мене читати їх, показав, як треба говорити і слухати, які пози, жести, вирази обличчя відповідають різним словам,— розкрив переді мною всі таємниці мистецтва, якш£ сам володіє досконало; хоча він тільки провінційний актор, а людина освічена, був колись у школі вчителем, але його прогнали за непросипне пияцтво. Серед цього начебто безладного бродячого життя я зберегла цнотли* вість і чистоту, бо мої товариші, які знали мене з колиски, бачили в мені свою сестру або доньку, а всяких зальотників я вміла тримати на достатній відстані своїм холодним ставленням до них та скромним поводженням, так що й поза сценою я без ніякого лицемірства і вдаваної сором'язливості вела життя простушки.
Отак, ідучи дорогою, Ізабелла розповідала зачарованому Сігоньякові про своє повне злигоднів життя.
— А як звати того вельмояу? — запитав Сігоньяк.— Ви пам'ятаєте його ім'я чи забули?
— Не забула, воно закарбувалося в моїй пам'яті, але називати його, мабуть, ризиковано для мого спокою.
— А є якийсь доказ його зв'язку з вашою матір'ю?
— У мене є перстень з його гербом,— сказала Ізабелла,— єдина коштовність, яку мати залишила у себе, бо цей геральдичний символ мав таке благородне значення, що не виникало навіть думки про його матеріальну вартість; якщо вас цікавить, я коли-небудь покажу цей перстень.
Було б надто стомливо весь час стежити за балагулою акторів, тим більше, що їхала вона короткими перегонами без .якихось пам'ятних пригод. Отож перестрибнімо через кілька днів і перенесімося ближче до околиць Пуатьє, куди вже під'їжджала трупа. Збори од вистав були небагаті, і для акторів настали скрутні часи. Гроші маркіза де Брюйєра вони вже витратили, так само, як і Сігоньякові пістолі, бо делікатний барон не міг лишатись осторонь і не допомогти товаришам у біді хоттр. б своїми мізерними коштами. Віз, який на початку подорожі був запряжений дужим, четвериком, тепер тягнув один кінь, і що за кінь! Жалюгідна шкапа, яка, здавалося, їла не сіно та овес, а обручі з боок, так випирали її ребра.