Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол

Володимир Войнович

Сторінка 27 з 54

Все це призвело до того, що командування Червоною Армією було змушене, послабивши лінію фронту, кинути частину своїх сил на придушення так званої банди ЧонкінаТолицина. Після розгрому я, пред'явивши зіпсований і тому недійсний ордер, вилучив злочинця у військових властей, а потім, тимчасово захопивши пост начальника райвідділу НКВС, навмисне завів слідство в глухий кут, щоб врятувати від заслуженої покари князя Чонкіна-Голицина, оскільки німецьке верховне командування в майбутньому розраховувало використати його в ролі натхненника і організатора виступів проти радянської влади.

Ці свідчення дані мною добровільно і записані з моїх слів правильно.

ДОВІДКА

Видана з/к Філіппову Курту про те, що він медогляд пройшов. Вошей, венеричних, шкірних та інфекційних захворювань не виявлено. Протипоказань до утримання в загальній камері немає.

Військфельдшер Семенова

Частина друга 1

Чонкін спав на підлозі біля дверей, прихилившись щокою до параші, коли його розштовхали, підвели на ноги. Він трусонув головою, прийшов до тями і здивувався. В камері товклося із шестеро вертухаїв, а на чолі їх сам начальник тюрми старший лейтенант Курятников, маленький, окоренкуватий, з жіночим рябим лицем. Всі вони, в тім числі й Курятников, були чимось ніби схвильовані, дивилися на Чонкіна з цікавістю, але водночас і боязко.

На нарах заворушилися, хтось запитав, що відбувається.

— Чонкіна забирають,— сказав Штик дещо здивовано.

— А навіщо стільки дюдей?

— А хто його зна?

Тут почувся голос Манюні:

— Раз за одним стільки людей прислали, значить, на розстріл.

— Як це на розстріл? — сказав Штик.— Адже ж суду не було.

— А ніякого суду й не треба,— міркував Манюня.— Закон воєнного часу.

Чонкіна від цих слів пересмикнуло, хоч він і не міг уявити собі, що ось так зараз його виведуть і розстріляють. Та й вертухаї на чолі з начальником тюрми вигляділи не зовсім звичайно. Начальник тюрми особисто підняв шинелю, стріпнув і, розгорнувши, подав Чонкіну, як подають швейцари.

— А скільки годин? — запитав Чонкін, тицяючи рукою і не втрапляючи в рукав.

Йому не відповіли. Курятников, відступивши назад, оглянув Чонкіна прискіпливим поглядом.

— Звичайно, поголити б його треба,— сказав він заклопотано,— та хай уже...

— Чув, Манюня,— гукнув Штик.— Поголити, каже, треба. А ти — на розстріл.

— А як же,— одізвався Манюня.— Як же неголеного розстрілювати? Не годиться. Якщо хворий, вилікують, якщо неголений, поголять.

— Мовчати! — вереснув Курятников.— Ще одне слово почую, і...

Тут із-за параші підвівся професор Цинубель і, підійшовши до Чонкіна, простягнув руку.

— Прощавайте, Чонкін,— сказав він сердечно.— Не бійтесь. Вчіться витримки в Ілліча. Пам'ятайте...

Що саме пам'ятати, Чонкін вислухати не встиг, його повели з камери.

Тісним гуртом пройшли по коридору, потім через двір до прохідної. Біля тумбочки з наганом при боці стояв черговий.

— Машина не прийшла?— запитав начальник тюрми.

— Поламалась,— відповів черговий.

— Гаразд, підемо так.

Начальник розписався в якійсь книзі, що лежала на тумбочці, після чого Чонкіна вивели за ворота і повели через майдан. Було темно, холодно, йшов дрібний дощ.

— Скільки часу?— знову спитав Чонкін, і йому знову не відповіли.

Підійшли до якихось глухих дверей, подзвонили, двері розчинилися, і людина, що стояла за ними, притислася до стіни, пропускаючи прибулих.

Незабаром опинилися в знайомій Чонкіну приймальні лейтенанта Філіппова.

— Заждіть,— сказав Курятников і, боязко постукавши, просунув голову в двері.— Дозвольте зайти?

— Заходьте,— пролунала відповідь.

В кімнаті, яку Чонкін знав як кабінет лейтенанта Фі-ліппова, горіла яскрава лампочка. Але за столом був не Філіппов, а незнайомий майор у новенькій гімнастерці, перехрещеній блискучими ременями. Інший незнайомець, з великою бритою головою і в окулярах з товстими скельцями, сидів на стільці біля стіни. Шинеля з хутряним коміром (таких шинелей Чонкін раніше не бачив) була розстебнута, руки зчеплені на животі, ноги звисали, не дістаючи до підлоги. На сусідньому стільці лежав кашкет з високим наголовником і кинуті на нього рукавички.

Курятников стройовим кроком наблизився до бритоголового, підніс руку до скроні і заверещав:

— Товаришу полковник, підслідний Чонкін за вашим наказом доставлений!

"Ач яке!—подумав Чонкін.— Полковник!"

— Вийдіть і підождіть за дверима,— не змінюючи пози, наказав полковник.

Курятников і конвойні вийшли.

Полковник та майор, кожен зі свого місця, уважно розглядали Чонкіна, а він стояв посеред кімнати, не знаючи, куди діти руки.

Раптом полковник скочив із стільця і почав швидко бігати довкола Чонкіна, нахиляючись при цьому, як мотоцикл.

— Ви,— мелькаючи перед очима, бурмотів полковник,— сподівалися побачити не нас, а Курта. Але його немає. На жаль. Він жахливо зайнятий. Він дає свідчення. Вельми цінні, між іншим. І я вам також. Настійливо рекомендую. Тим паче, що нам. Все, все відомо.

Він перестав кружляти так само несподівано, як розпочав, повернувся до свого стільця, сів у попередній позі. Заговорив майор. Він говорив повільно і без емоцій.

— Ну, ось що, любий. Як ви тільки-но чули, Курта заарештовано, він дає свідчення, і нам уже багато відомо. Але необхідно дещо уточнити. Своїх супротивників ми вміємо поважати. Ви довго і спритно водили нас за носа, граючи роль Іванка-дурника. Ну, що ж, грали чудово, нічого не скажеш, але тепер, як розумна людина, ви повинні визнати, що гру закінчено.

— Точно сказано,— схвалив полковник і знову скочив зі стільця.— Вашу карту бито, князю! — сказав він, як у театрі, і махнув убік рукою.

Чонкін здригнувся. Він не думав, що його давнє прізвисько може бути відоме цим людям.

— Я ж кажу,— перезирнувшись з полковником, посміхнувся майор,— нам усе відомо. Так що найкраще одразу відверто.

— Так, одразу відверто,— наблизився полковник.— Для вашого ж блага прошу вас дуже. Отже, хто послав вас у село Красне?

— У село Красне?— перепитав Чонкін.

— Так, так,— полковник нетерпляче заклацав зубами.— У село Красне хто вас послав?

— Мене?— уточнив Чонкін і ткнув пальцем себе в груди.

— Так, вас. Саме вас. У село Красне — хто?

— Так же ж цей,— сказав Чонкін, сподіваючись, що полковникові дійсно все відомо.— Ну, старшина, ну, Песков.

— Песков?— недовірливо повторив полковник.— Старшина? А Антон Іванович що казав?

— Антон?— перепитав Чонкін.— Іванович?

— Я маю на увазі Денікіна,— підказав полковник.

— Дикіна? — Чонкін напружив пам'ять.— Може, Жикі-на? Це який на коліщатках їздить?

— На чому? На коліщатках? — перепитав полковник.— А, на коліщатках!

Він зробив короткий випад і ткнув Чонкіна кулаком у живіт. Чонкін одкрив рота, намагаючись втягти в себе повітря, і навіть вимовив якийсь звук, наче "а-а", та повітря не втягувалося. З виряченими очима Чонкін осів на коліна, і тільки після цього повітря поштовхами стало пробиватися в легені.

— Ну, так що ж? — почув він над собою.— Так хто ж вас заслав у село Красне? Хто? Хто? — закричав полковник.— Кажи, сволото, бо зараз прострелю довбешку!

Чонкін підвів очі. Дуло револьвера, як і на першому допиті, дивилося йому в перенісся. Але цього разу страху не було.

— Ну! Рахую до трьох. Раз! Два!..

Чонкін мовчав. Він зрозумів: їм що не скажи, їх не влаштує.

— Даремно ви упираєтесь,— долинув до нього м'який голос майора.— Ви ж знаєте, ми все одно змусимо вас говорити. Дайте нам відповідь на одне запитання, і ми відпустимо вас у камеру відпочивати. Так все-таки, хто ж заслав вас у село Красне?

— Кому треба, той знає,— сказав Чонкін, відсапуючись.

Наче кувалдою врізали йому,в підборіддя. Він злетів, спиною й потилицею влип у стіну і гепнув, широко розкинувши ноги в драних черевиках.

Майор та полковник стояли над ним. По побілілому його обличчю повільно повзла муха.

— Міцний горішок,— потираючи забиту руку, задумливо мовив полковник.

— Так,— погодився майор,— з ним доведеться попрацювати.

Вони не відчували до цього розпластаного тіла ненависті чи якихось інших сильних почуттів. Як спеціалісти своєї справи, вони просто оцінили твердість матеріалу, з яким належало працювати.

Запрошеному згодом Курятникову було наказано помістити ув'язненого до окремої камери, утримувати в якнайсуворішій ізоляції з метою уникнення можливих контактів з будь-ким.

Виконати цей наказ Курятникову було непросто, тому що всі три одиночні камери на той час були зайняті: в одній розташували каптьорку, в іншій Курятников тримав власну корову, третю він же за п'ятнадцять карбованців на місяць здавав вільнонайманому Тухватулліну з сім'єю із шести осіб. Справа була, звичайно, не в п'ятнадцяти карбованцях, ними начальник тюрми міг пожертвувати, але починався осінньо-зимовий період,і, у випадку виселення його сім'ї, Тухватуллін мав би право влаштувати скандал.

Не знайшовши іншого виходу, Курятников наказав очистити спеціально для Чонкіна велику загальну камеру, а її тимчасових мешканців розіпхати по інших камерах, і без того вже досить переповнених. Таким чином, наступні дані про те, що Чонкін утримувався начебто в одиночній камері, слід вважати не цілком достовірними, точніше сказати, що в загальній камері він був одиночним в'язнем.

З

Того дощового місяця у Ревкіна було багато неприємностей. Півтора тижні в районі працювала спеціальна комісія, котра потім склала таємну доповідь "Про деякі недоліки в роботі партійної організації Долговського району".

В доповіді перераховувались приклади економічного відставання і недовиконання планів у різних галузях сільського господарства та місцевої промисловості, але особливу увагу зверталося на розвал ідейно-політичної та виховної роботи серед населення, йшлося про політичну короткозорість і зниження пильності, про атмосферу благодушності й потурання, що панує серед керівників району. В цій доповіді знову згадувалась "банда так званого Чонкіна". Прізвища Голицин там ще не було. Але сам факт, що так званому Чонкіну та його банді приділялося в доповіді не менше чотирьох сторінок, наводить на здогад, що деякі нові дані комісія вже мала, хоча, можливо, не мала при цьому чітких вказівок, чи можна вважати Чонкіна Го-лициним.

Так чи інакше, комісія дійшла висновку, що обстановка склалася вкрай нездорова, миритися з цим не можна, і пропонувала негайно покінчити з благодушністю, головотяпством і потуранням, підвищити пильність, посилити иолітико-масову й виховну роботу та провести кадрові зміни в керівництві району.

Кадрові зміни в першу чергу були проведені Там, Де Слід.

24 25 26 27 28 29 30