Овід

Пер­ши лист від Джіованні, квіти, що лежали в його мертвій руці, пасмо волосся її дитини і зів'ялий ли­сто з могили батька... А на дні шухляди лежав міні­атюрни портрет Артура, знятий, коли йому було де років,— єдина його фотографія.

Джемма взяла в руки портрет і дивилася на пре­красн дитячу голівку, аж поки перед очима її не спливло, мов живе, обличчя справжнього Артура. Як ясно бачила вона кожну його рису! Тонкі, нервові губи, великі серйозні очі, невинний вираз обличчя — усе це виринало перед нею так живо, немов він умер тільки вчора.

Поволі сліпучі сльози затуманили порт.

Як вона могла подумати? Це блюзнірство навіть уявити, що ця ясна, далека душа має щось спільне з брудом і незгодами життя. Очевидно, бог змилувався над ним хоч трохи і дозволив йому померти молодим. Краще, в тисячу разів краще, щоб він пішов у небут­т, ніж жив і був Оводом — Оводом з його бездоган­ним галстуками, сумнівними дотепами, злим язиком і танцівницею. Ні, ні, все це жахлива, абсурдна фан­тазі, і даремно вона сушить собі серце. Артур умер.

— Можна? — спитав за дверима м'який голос.

Вона так здригнулася, що портрет випав у неї з

рук, і Овід, прошкутильгавши через кімнату, підняв і подав їй його.

— Як ви мене злякали,— сказала вона.

— Дуже ж-ж-жаль. Може, я вам заважаю?

— Ні, я просто передивляюсь деякі давні речі.

Вона з хвилину вагалася, потім дала йому мініа­тюр.

— Що ви скажете про цей портрет?

1 Реліквія — річ, дорога спогадом про близьких людей або якусь подію.

Поки Овід розглядав портрет, вона так пильно сте­жил за його лицем, ніби від його виразу залежало все її життя. Але він дивився критичним поглядом на дитячу голівку, і видно було, що вона йому не по.

— Ви дали мені складне завдання,— промовив він.— Фотографія вицвіла, а дитяче лице взагалі важ­к розгадати. Але мені здається, що хлопець, виріс­ш, був би нещасним і найкраще для нього було б зовсім не ставати дорослим.

— Чому?

— Гляньте на лінію нижньої губи. Це з тих натур, для яких біль є завжди біль, а несправедливість — таки несправедливість. Цим людям немає місця на землі. Тут потрібні такі, що вміють зосереджуватись тільки на своїй справі.

— Вам нікого не нагадує це обличчя?

Він подивився на портрет уважніше.

— Так. От чудна річ! Звичайно, нагадує, дуже схо­жи.

— На кого?

— На к-к-кардинала Монтанеллі... Чи немає часом у його бездоганного преосвященства якого-небудь пле­мінник? А хто це, дозвольте спитати? — Це дитячий портрет мого друга, про якого я вам якось розповідала.

— Того, що ви вбили?

Вона мимохіть нахмурилась. Як легко й жорстоко вимовив він це страшне слово!

— Так, того, що я вбила... коли він справді вмер.

— Тобто?

Вона пильно глянула йому в лице.

— Я іноді не певна,— сказала вона.— Тіла його так і не знайшли. Можливо, він утік з дому так само, як ви, і подався до Південної Америки.

— Будемо сподіватися, що ні. Це було б для вас тяжким спогадом. У с-с-свій час я мав чимало серйоз­ни сутичок з людьми, і, мабуть, не одного послав у пекло. .Але якби мені довелось якусь живу істоту послати до Південної Америки, я б спав погано.

— То ви гадаєте,— перебила вона Овода, підходя­ч до нього із стиснутими руками,— що якби він не втопився, якби зазнав усього того, що зазнали ви, він ніколи б не повернувся і не забув би минулого?

Невже він ніколи б не простив? Адже ж мені теж було нелегко! Гляньте!

Вона відгорнула над лобом пасма темного волосся. Поміж чорними пасмами біліла широка смуга.

Настало довге мовчання.

— Хай мертві лишаються мертвими,— повільно

промовив Овід.— Деякі речі забути дуже важко. І як

би я був на місці вашого покійного друга, я б

лишився мертвим. Вихідці з того світу дуже непри­ємн.

Вона поклала портрет назад у шухляду і замк її.

— Це жорстока думка,— сказала вона.— Давайте поговоримо про щось інше.

— Я, власне, і прийшов поговорити з вами про од­н невеличку справу.

Бачите, у мене є один план.

Джемма присунула до стола стілець і сіла.

— Якої ви думки про запроектований закон щодо преси? — спитав він без найменших ознак звичайно свого заїкування.

— Якої я думки? Гадаю, що користі з нього буде мало, але краще вже мати хоч півхлібини, ніж зовсім нічого не їсти.

— Безперечно. То ви, певно, будете працювати в одній із нових газет, що їх збираються тут видавати?

— Мабуть, буду. Коли починає виходити якась га­зет, завжди знайдеться багато технічної роботи — друкувати, розповсюджувати...

— Доки ви будете отак марнувати свої розумо­в здібності?

— Чому ж марнувати?

— Бо ви їх таки марнуєте. Ви й самі чудово знає­т, що маєте далеко кращу голову, ніж більшість чо­ловікі, з якими ви працюєте, але чомусь дозволили їм зробити з себе попихача. Усі ці Грассіні й Галлі проти вас справжні школярі, а ви покірно правите їм коректури, немов якийсь підручний.

— Насамперед я не весь свій час витрачаю на ко­ректур, до того ж ви перебільшуєте мої розумові здібності. Вони зовсім не такі блискучі, як вам здає.

— Я й не кажу, що вони блискучі,— спокійно від

повів він,— але певен, що у вас міцний, тверезий ро­зу, а це далеко важливіше.

На нудних засіданнях

комітету ви перша помічаєте помилки ваших това­риші.

— Ви не дуже ласкаві до інших. Мартіні, напри­кла, міркує дуже логічно.

Не сумніваюсь і в здіб­ностя Фабріцці й Леги. Той же Грассіні знає еконо Італії краще ніж будь-який чиновник.

— Гаразд; більше нічого сказати; облишмо їх і їхні здібності. Факт очевидний, що ви, з вашим розу­мо, можете виконувати значно важливішу роботу і обіймати більш відповідальну ділянку, ніж зараз.

— Я цілком задоволена своїм становищем. Робота моя може й не дуже цінна, але кожен з нас дає те, що може дати.

— Синьйоро Болла, ми з вами занадто добре ро­зумієм одне одного, щоб гратися в компліменти та скромні заперечення. Скажіть мені одверто: чи визна­єт ви, що тратите свій розум на діло, яке могли б виконувати люди, не такі розвинені, як ви?

— Коли ви так уже вимагаєте відповіді, то мушу сказати, що почасти визнаю.

— Тоді чому ж ви це допускаєте? Вона мовчала.

— Чому ви це допускаєте?

— Тому, що тут нічого не вдієш.

— Що це значить?

Вона глянула на нього докірливо.

— Недобре отак мене допитувати.

— Але все-таки скажіть мені.

— Ну, коли ви неодмінно хочете знати, скажу. Життя моє розбите, і в мене немає енергії почати щось справжнє. Я можу бути тільки шкапою і ви­конуват лише технічну роботу для партії. При­наймн я виконую її сумлінно, а комусь же треба це робити.

— Звичайно, треба, тільки не завжди комусь од­ном.

— Це все, на що я здатна.

Він загадково глянув на неї напівзаплющеними очима. Вона підвела голову.

— Ми знов повертаємось до старого, а збиралися

перейти до діла. Марна річ говорити мені, на що я

здатна, бо я однаково нічого іншого вже не робитиму.

Але можу допомогти вам обміркувати ваш план. У чому там справа?

— Спочатку ви попереджаєте, що немає рації вам щось пропонувати, а потім питаєте, що саме я пропо­ну. Я хочу, щоб ви допомогли мені не тільки обмір мій план, а й втілити його в життя.

— Спочатку я вас вислухаю, а тоді буде видно.

— Скажіть мені, чи ви чули, що у Венеції готу­ютьс до повстання?

— Відколи оголошено амністію, я тільки й чую, що про плани повстань та санфедистські змови. Але я ставлюся скептично до цього.

— Здебільшого до цих чуток так само ставлюсь і я. Але зараз я говорю про справжню серйозну орга­нізаці повстання проти австрійців у цілій провінції.

Дуже багато революційної молоді в Папській облас­т таємно готується до переходу через кордон, щоб вийти на допомогу венеціанцям. І я чув від моїх при­ятелі у Романьї...

— Скажіть,— перебила його Джемма,— ви цілком довіряєте вашим приятелям?

— Цілком. Я знаю їх особисто і працював разом з ними.

— Очевидно, вони члени тієї організації, до якої ви належите? Вибачте за недовір'я, але я ніколи не буваю певна в точності інформацій, одержаних від підпільних організацій. Мені здається, що звичка...

— Хто вам сказав, що я належу до якоїсь органі­заці? — різко перебив він її.

— Ніхто. Я сама догадалась.

— А! — Овід відкинувся на спинку стільця і серди­т глянув на неї.— Ви завжди догадуєтесь про осо­бист справи своїх знайомих? — спитав він трохи зго.

— Дуже часто. Я досить спостережлива і з своїх спостережень люблю робити висновки. Отже, будьте обережними зі мною, коли хочете щось приховати.

— Я не боюся, що ви щось знатимете, аби це не йшло далі. Сподіваюсь, ви не...

Вона підвела голову в напівображеному здиву.

— Ви могли б цього й не питати.

— Я певний, що стороннім ви не скажете, але чле­на партії...

— Партії потрібні факти, а не мої особисті здога­д. Звичайно, я нікому про це не говорила.

— Дякую. Може, ви навіть догадалися, що це за організація?

— Сподіваюся — не ображайтесь за мою одвертість, ви ж самі почали розмову,—сподіваюся, що це не "Ножарі".

— Чому ви так сподіваєтесь?

— Тому, що ви гідні чогось кращого.

— Усі ми гідні чогось кращого. Це ваші слова, тільки навиворіт. А втім, я справді належу не до "Но­жарі", до "Червоних поясів". Вони надійніші і серйозніше ставляться до справи* — Ви маєте на увазі вбивство?

— Між іншим, і це. Ножі теж дуже корисні, але тільки при добре організованій пропаганді. Тим-то ме­н й не подобаються "Ножарі". Вони вважають, що ніж розв'язує всі труднощі, і помиляються. Ножем можна зробити чимало, але не все.

— Невже ви думаєте, що ножем можна щось зро­бит?

Він здивовано поглянув на неї.

— Звичайно,— говорила далі Джемма,— ножем можна усунути перешкоду, істотну для даного мо­мент — якого-небудь розумного шпигуна або негідника-чиновника; але чи не створите таким чином ще гірші труднощі — це інше питання. Кожне нове вбив­ств тільки розбещує поліцію, а народ привчає до насильства і жорстокості.

— А що ж, по-вашому, буде, коли настане рево­люці? Невже ви сподіваєтеся, що народу і тоді не доведеться звикати до насильства? Війна є війна.

— Так, але відкрита революція — інша річ. Це один з моментів у житті народу, і цей момент — ці­н, якою ми платимо за наше майбутнє. Без сумніву, відбуватимуться страшні речі — вони властиві кожній революції. Але це поодинокі факти — виняткові по­дробиц виняткового моменту. А жахлива безладна різанина може ввійти в звичку. Народ дивитиметься на неї як на звичайний випадок, і почуття священності людського життя притупиться.