Я потяг за ключ. Черепашка пручалася, тримала його мертвою хваткою, і мені довелось потрудитися, перш ніж я відібрав у неї ключ. Щось у черепашці клацнуло, і її лапки, всіяні дрібненькими камінцями, випали з-під панцира й безсило повисли.
— Ану лишень, — сказав Зелений, — дайте мені цю черепашку. Подивимось, як вона джергоче.
Я, досі ще не тямлячи, що ж діється, передав механікові вмерлу черепашку і неуважно почепив ключ на місце. Зелений поклав черепашку на стіл, дістав із кишені комбінезона викрутку й, оглянувши черепашку з усіх боків, підважив викруткою під панциром. Панцир клацнув, як кришка шкатулки, відкинувся вбік, і під ним ми побачили скопище елементів, чарунок пам'яті, атомні батарейки — черепашка виявилася майстерно зробленим мініатюрним роботом…
— Зрозуміло тепер, чому вона була такою меткою, — мовила Аліса. — То в машинне відділення залізти хотіла, то за нами бігала. Згадай, тату, адже вона завжди під ногами крутилася, коли ми розмовляли про важливі речі.
— Чудо техніки, — промовив з повагою Зелений. — Тут і передавальний пристрій, і навіть маленький антигравітатор.
— Отже, товстун знав про кожне наше слово, — сказав я.
— Звісно, товстун! — згадала Аліса. — Черепашка — його подарунок.
— Але мені незручно було відмовити йому. Він так настійливо дарував її нашому зоопарку.
— Це просто здорово, що він не подарував зоопарку міну сповільненої дії, — буркнув Зелений. — От тобі й внутрішній ворог. Вона ж у лабораторії чула, що ми знайшли спосіб заглянути в минуле, й одразу ж дістала наказ нам завадити. От вона й розбила решту квітів у кают-компанії. І я можу побитись об заклад на що завгодно, що на галявині вже жодної квітки теж не лишилося. Черепашчині хазяї постаралися.
— Слушно, — кинула Аліса. — А потім вона підхопила ключ від корабля і побігла.
— Так, — притакнув я. — Але в нас є тепер одна перевага перед товстуном і Верховцевим.
— Яка?
— Вони не знають, побачили ми що-небудь у дзеркалі чи нічого не побачили.
— Зараз не це головне, — відповів Зелений.
— А що?
— Найголовніше — чому черепашка раптом утекла з "Пегаса"?
— Вона зробила свою справу і втекла, — сказав я.
— Але ж ми її ні в чому не підозрювали. Крутилася б собі під ногами й далі передавала наші розмови своїм хазяям. А вона раптом утекла.
— То, можливо, вона потрібніша зараз в іншому місці?
— Навряд, — відповів Зелений. — Не подобається мені це. Найпевніше, вона підклала в корабель міну сповільненої дії, і будь-якої миті ми можемо злетіти в повітря. І самі вибухнемо, і звірі загинуть. Я пропоную негайно евакуювати корабель.
— Стривай, — зупинив я Зеленого. — Якби їм хотілося висадити нас у повітря, вони могли зробити це раніше.
У коридорі почулися швидкі кроки. До кают-компанії вбіг Полосков. Він одразу побачив на столі розібрану черепашку, і пояснювати йому майже нічого не довелося.
— Отже, вони ще на планеті, — зробив висновок Полосков. — Без їхнього наказу черепашка не стала б нищити дзеркал. Адже вона тільки робот.
— Вони наказали їй підкласти міну, — повторив Зелений, — і веліли тікати.
Ми всі дивилися на Полоскова, чекали, що скаже капітан.
— Дурниці! — мовив капітан.
— Але тоді чому вона тікала?
— Ключ від корабля їм несла, — відповів Полосков. — Навіщо ж їм ключ від висадженого в повітря корабля?
— Ні на що, — обізвалась Аліса. — Ну й розумний у нас капітан!
— Та я звичайних здібностей… — сказав Полосков.
— …а ми телепні! — зраділа Аліса. — Треба було здогадатися, що черепашка не могла ніякої міни підкласти. Коли б вона встигла по неї збігати?
— Теж слушно, — згодився Полосков. — Але найголовніше зараз не в цьому. Товстун і доктор Верховцев підозрюють, що ми розгадали таємницю Другого капітана, і вони вирішили завітати до нас на "Пегас". Таємно чи неприховано, я не знаю, але нам треба чекати гостей. І приготуватися до їхнього приходу.
— Але як же решта квітів? Справді, ми ж нічого не знаємо.
Розділ 19
ДЕ ДІВЧИСЬКО?
Це не так просто — підняти космічний корабель і перекинути його лише на кілька кілометрів убік. Це важче, аніж полетіти з планети. Не всякий капітан на це пристане.
Та Полосков вирішив перегнати "Пегас" на галявину. В кораблі безпечніше, і без нашого дозволу ніхто в нього не забереться.
Поки Полосков вираховував, як краще стрибнути "Пегасу", ми розійшлися по кораблю, щоб поприв'язувати розкидані речі, перевірити клітки із звірами і поскладати в шафу посуд.
Словом, через півгодини "Пегас" був готовий до польоту. Ми зібралися на містку. Полосков сів до пульта керування, я — на місце штурмана, Аліса — трохи позаду.
— Двигуни готові? — спитав Полосков у динамік.
— До старту готовий, — відповів із машинного відділення Зелений.
Але Полосков не встиг сказати: "Старт…"
Біла вогняна смуга розітнула голубе небо. Поряд із нами спускався інший космічний корабель.
Від поштовху нахилилися дерева і здригнулася земля.
— Стривай хвилинку, — сказав Полосков Зеленому, дивлячись в ілюмінатор.
— Що там у вас? — запитав Зелений.
— Сусіди спустилися.
— Хто?
— Не знаю ще. За деревами не видно. Але будь готовий стартувати негайно. Може, це вони.
— Верховцев? Товстун?
— Авжеж.
Ми попідводилися в кріслах, не відриваючи очей від лісу. Над деревами стирчав ніс корабля. Зовсім неподалік, метрів за двісті. Мені навіть здалося, що я чую, як відкривається люк на тому кораблі, як падає на землю трап… Ось вони спускаються вниз, біжать через кущі. Друзі чи вороги?
Кущі розсунулися, і на майданчик перед "Пегасом" вибіг чоловік. На ньому був скафандр, щоправда, без шолома. На поясі в цього чоловіка був пістолет. Чоловік підняв руку, наказуючи нам зупинитися. І тут ми всі його пізнали.
— Доктор Верховцев! — вигукнула Аліса. — Без капелюха.
— Верховцев, — повторив Полосков і нахилився до динаміка: — Зелений, старт!
Наш корабель одразу ж відгукнувся на слова Полоскова, ледь гойднувся, загули двигуни, і ми, набираючи швидкості, почали підійматися в повітря.
— Чудово, Зелений, — похвалив Полосков.
— Хто це був? — запитав Зелений.
— Верховцев, — відповів Полосков.
"Пегас" повис на секунду над майданчиком, і доктор Верховцев відступив назад, під захист кущів. Він махав руками і дуже сердився.
— Що? — крикнула Аліса, хоч Верховцев не міг нас почути. — Руки короткі?
— Алісо, — сказав я докірливо, — хіба можна так розмовляти зі старшими?
Полосков засміявся.
— А він без капелюха, — відповіла Аліса, ніби й не чула моїх слів. — Загубив капелюха. Поспішав.
Корабель нахилився, беручи курс до галявини, й невдовзі наш ворог перетворився на мурашечку, і я помітив, як він заквапився назад до свого корабля.
— Тепер, — мовив Полосков, — у нас є час у запасі. Поки вони повернуться на свій корабель, задраять люки і заведуть двигуни, мине півгодини. І за ці півгодини ми повинні знайти Другого капітана. Це важке завдання.
— Навіть здорово, — збадьорилась Аліса, — що вони вирішили нас піймати. Принаймні ми знаємо, що на галявині їх нема.
Кругла галявина була вже під нами. Полосков обережно посадив "Пегас" точно посередині її. Поки ми спускалися, я помітив безліч яскравих блискіток, неначе довкола галявини іскрився іній. А коли ми знизилися, я збагнув, що то не іній, а осколки розбитих дзеркал. Ми не помилилися — вороги встигли винищити всі квіти.
"Пегас" знизився на траву, випустив амортизатори, й Аліса першою відстібнула ремінь. Їй не терпілося вибігти на галявину. Цієї миті "Пегас" здригнувся, його хитнуло, Аліса покотилася до стінки. Зелений закричав знизу:
— Куди ми летимо?
Потім був удар, ще удар, тріск амортизаторів — наш корабель падав у якусь безодню. Я хотів відстібнути ремінь, щоб знайти Алісу й допомогти їй, та ще один, останній удар, оглушив мене, і, коли я отямився, наш корабель стояв, накренившись, у темряві. І було дуже тихо.
— Алісо, — спитав я, мерщій відстібуючи ремені і плутаючись у застібках. — Алісо, як ти?
— Нормально, — спокійно відповіла Аліса. — Трішки забилась.
Голос Зеленого долинув до нас здалеку.
— Ох, — простогнав Зелений. — Куди ти нас посадив, Полосков? Тепер ми ніколи звідси не виберемося.
— Ти живий-здоровий? — спитав Полосков.
— Здоровий, — сказав Зелений. — А все-таки, куди ми потрапили? З гори впали?
— Гірше, — відповів Полосков і ввімкнув аварійне освітлення містка. Шкали приладів на пульті засвітилися, наче зоряне небо. — Ми провалилися крізь землю.
І тут я збагнув, що в усьому винен я сам. Я мусив попередити Полоскова, сказати йому про те, що ми бачили в дзеркалі квітки.
— Голову мені відірвати мало! — мовив я спересердя. — Адже в дзеркалі чотири роки тому на місці галявинки була бетонна плита!
— Слушно, — згодилась Аліса.
Вона знайшла мене в напівтемряві, підлізла по нахиленій підлозі й узяла за руку.
— Звичайно, там була плита, — пригадала Аліса. — І ми забули сказати про неї Полоскову.
— Яка плита? — спитав Полосков.
Я розповів йому про те, що чотири роки тому замість трави на галявині була плита і навіть можна було помітити круглу щілину на її краях.
— Ніколи б не сів, якби знав заздалегідь, — сказав Полосков.
Він дуже засмутився. Будь-який капітан переживає, коли з його кораблем трапляється нещастя.
— Ну гаразд, плакати не будемо, — мовив Полосков, який умів володіти собою. — Зелений, ти мене чуєш?
— Чую.
— Дістань ліхтарі з комори й перевір, наскільки серйозні пошкодження в машинному відділенні.
— Я вже перевіряю, — відповів Зелений.
Полосков натискав на кнопки, дивлячись, у якому стані знаходяться прилади й машини "Пегаса". Перевіркою він лишився задоволений.
— Слухайте, — почав він, — серйозних пошкоджень, по-моєму, нема. Але при падінні зламався один з амортизаторів. Отож доведеться вилізти назовні й подивитися, як його полагодити. Я піду, а решта залишаться на кораблі.
— Аж ніяк, — заперечив я. — Ти, Полосков, потрібніший на кораблі. Коли що-небудь трапиться, без тебе "Пегасу" не піднятися. Піду я.
— Я піду, — обізвався Зелений із машинного відділення; він слухав усю нашу розмову.
— І я теж, — не відставала й собі Аліса.
Ми не змогли переспорити одне одного, і до люка вийшли всі разом.
— Дивно! — мовив Полосков, відкриваючи люк. — Якщо ми провалились у яму, то згори має падати світло. А тут зовсім темно.
— Може, ми дуже глибоко впали? — спитала Аліса.
— Ні, якби ми впали глибоко, то амортизатором не відбулися б.