До того він прилучив ще й добрячу сулію віскі на три галони, яку поцупив з-під одного візка, як вертали вже лісом додому. Підбиваючи підсумок, король сказав, що жодного разу не мав він ще такого зиску з місіонерства. На його думку, язичників і порівнювати годі до піратів, коли йдеться про те, щоб пустити туману молитовним сходинам.
Герцогові також здавалося, що непогано поживився, проте після королевої розповіді йому довелося змінити свою думку. Він склав та видрукував у тій друкарні дві невеличкі об՚явки для фермерів про продаж коней і одержав за те гроші — чотири долари. Крім того, він прийняв ще на десять доларів оголошень для газети, обіцявши видрукувати їх за чотири долари, якщо гроші буде сплачено йому наперед,— звісно, замовники погодились. Передплата газети складала два долари на рік, а він узяв з трьох передплатників по півдолара з умовою, що вони сплатять йому наперед; передплатники запропонували заплатити йому, як у них завжди велося, дровами та цибулею, але герцог сказав, що тільки-но купив друкарню і знизив передплатну ціну скільки зміг, тож хотів би мати зараз гроші готівкою. Він склав ще й віршика, якого скомпонував сам із власної голови,— три куплети, дуже сумні й зворушливі, під заголовком: "Розбий, холодний світе, це недуже серце" — залишив його, складеного та підготованого до друку, і нічогісінько собі за те не взяв. Отож він роздобув дев՚ять із половиною доларів і запевняв, що за ті гроші йому довелося цілий день упрівати.
Потім герцог показав нам іще одну маленьку об՚яву, за яку не взяв ніякої плати, бо робив її для нас. На малюночку був зображений втеклий негр із клунком на ціпку через плече та підписом унизу: "Двісті доларів нагороди". В друкованому тексті йшлося про Джіма і опис його подано дуже точно. Там значилося, що негр утік минулої зими з плантації Сент-Жак, за сорок миль від Нового Орлеана, і, певно, подався на Північ, а тому, хто його впіймає та приведе назад, буде видано винагороду й повернено всі витрати.
— Тепер,— пояснив герцог,— якщо нам захочеться, уже від завтрашнього ранку ми зможемо пливти й удень. Як тільки помітимо, що хтось наближаєтся, ми зв՚яжемо Джімові руки й ноги мотузкою, покладемо його в курінь, покажемо цю об՚яву й скажемо, що впіймали його десь вище на річці, але, не маючи грошей, щоб повернутися пароплавом, позичили цього плота в наших приятелів і пливемо оце по винагороду. Кайдани та ланцюги пасували б Джімові ще краще, та це не зовсім відповідало б розповіді про наші злидні. Мотузка — це саме те, що потрібно; ми маємо дотримувати стилю, як то кажуть у нас на сцені.
Всі ми погодилися, що герцог вигадав це дуже спритно: тепер ми могли вільно пересуватися і вдень. Протягом цієї ночі ми відпливемо досить далеко від того гармидеру, що неминуче зніметься в цьому маленькому місті після друкарської діяльності нашого герцога; а тоді можна й не ховатися, якщо ми того забажаємо.
Ми причаїлися й сиділи на одному місці аж до десятої години вечора, а тоді подалися геть, тримаючись якнайдалі від міста, і не засвічували сигнального ліхтаря, аж поки міські вогники щезли вдалині.
Коли Джім почав будити мене десь біля четвертої години ранку на вахту, він сказав:
— Геку, як ти гадаєш, чи нам ще здибаються дорогою королі?
— Ні,— відповів я.— Навряд.
— Ге,— зрадів він,— то й добре. Один король, нехай і два — ще сяк-так, де вже наше не пропадало! Вистачить і цих! Наш король п՚яний як чіп, та й герцог не кращий.
Виявляється, Джім просив герцога сказати що-небудь по-французькому, аби хоч почути, на що воно скидається, але той відмовив, запевняючи, що надто довго живе в нашій країні та ще й стільки лиха зазнав, що зовсім забув рідну мову.
Розділ XXI
Сонце вже зійшло, проте ми не причалювали до берега й плили все далі. Король з герцогом повставали, мляві й похмурі з похмілля, проте, пострибавши з плоту в річку та відсвіжившися, трохи отямились. Після сніданку король умостився на краєчку плоту, роззувся, закотив штани, встромив ноги у воду, щоб прохолодитися, запалив люльку та й почав товкти напам՚ять свою роль з "Ромео і Джульєтти". Коли він нарешті вивчив її досить добре, вони з герцогом заходилися вправлятися разом. Герцог навчав короля, раз у раз зупиняючи його та загадуючи проказувати кожну репліку знову й знову; він примушував його зітхати, притискати руку до серця і через деякий час сказав, що виходить начебто непогано. "Тільки,— зауважив він,— не слід вам ревти, наче той віл, вигукуючи "Ро-мео!" — ви повинні вимовляти це слово тихо, тремтливо та лагідно, ось хоч би так: "Ро-о-мео!" Адже Джульєтта — тендітна, ніжна дівчинка і не може ревти, як той осел".
Після цього вони видобули два довжелезні мечі, що їх герцог вистругав з дубових дощок, і розпочали репетицію двобою; герцог сказав, що він буде Річард Третій; бачили б ви, як вони наскакували один на одного та тупцялися на плоті. Незабаром король спіткнувся й шубовснув у воду, тоді вони вирішили відпочити й заговорили про свої колишні пригоди на цій річці:
По обіді герцог сказав:
— Ну, Капете, ми з вами почастуємо публіку першокласною виставою! Та все-таки, думаю, треба до неї щось додати. Підготувати щось на "біс".
— Як то на "біса", Бріджуотере?
Герцог пояснив йому, а тоді й каже:
— Я втну на "біс" шотландський або матроський танок, а ви... що б його для вас придумати?.. О, вже є!.. Ви можете прочитати монолог Гамлета.
— Гамлета — що?
— Монолог Гамлета, хіба не чули? Це ж найславнозвісніша штука геть у всьому Шекспірі. Справжній шедевр! Глядачі умлівають від захвату. Шкода, що тут у книжці його немає — я захопив із собою тільки один том,— але, думаю, мені все ж пощастить поновити його в голові. От тільки пройдуся трохи по плоту та подивлюся, чи зможу витягти цей монолог із глибини своєї пам՚яті...
І він почав походжати туди й сюди по плоту, грізно насуплюючи брови,— то зведе їх догори, то притисне долоню до чола, поточиться трохи назад і застогне, а потім зітхне і, врешті, пустить сльозу. Ох, і цікаво ж було дивитися! Нарешті він таки пригадав усі ті слова і зажадав, щоб ми слухали його. А тоді зупинився у величній позі — одну ногу виставив уперед, руки підніс угору, а голову трохи відхилив назад, уп՚явшись очима в небо, а далі заволав щодуху, здригаючись усім тілом та скрегочучи зубами; протягом цілого монологу він і скиглив, і руками розмахував, і лупив себе в груди, і таке витівав, що переважив своєю грою всіх акторів, яких я будь-коли бачив. Ось цей монолог. Я запам՚ятав його досить легко, бо герцог дуже довго муштрував короля:
Чи бути, чи не буть?.. Притичина у тому,
Чи слід приймать каміння й стріли
Від долі клятої, допоки
Бірнамський гай на Дунсінан не рушить?
А чи повстать на море туги?
Загинув сон, що нам вривав всі болі...
Ось в чому клопіт!.. Швидше ми
Знесем земнеє горе, ніж втечем за гробом...
Дункане! Чуєш! Підведись, прокинься!..
Чи може хто терпіти всі образи,
Тиранів гордощі й зневагу сильних
У строях тих жалобних, як належить,
Коли вночі враз розкриваються могили
Й мерці встають із них...
Таж звідти ще ніхто не повертався,
З тієї невідомої країни...
А через те хороброго рішучість
Зміняється таким непевним страхом,
Як мужність кицьки, що її зненацька
Враз облили холодною водою,-
І всі навислі хмари понад нами
Обернуться в ніщо!.. Хай так і буде!
Цсс… Тихо!.. Ось краса... Офеліє! О німфо!
Чому так широко ти роззявляєш
Свою розкішну мармурову пельку?..
Подайся краще в монастир! Іди!..
Ну, старому така роль дуже сподобалась, він швидко вивчив її напам՚ять і так торохтів — любо-мило послухати. Здавалося, що саме для неї його й на світ привели; а коли він уже добряче наламався до тієї кумедії, та ще, було, як розійдеться, то так руками вимахує та стрибає — мало зі шкури не вискочить.
При першій слушній нагоді герцог видрукував кілька афіш про виставу, а потім ті два чи три дні, що ми пливли плотом, творилася справжня катавасія — король із герцогом весь час на мечах билися, все репетирували, так герцог їхні вправи називав.
Одного ранку запливли ми глибоченько в штат Арканзас і побачили в затоці невеличке містечко. Ми пристали до берега, за три чверті милі вище, в гирлі невеличкої річечки, так рясно оброслої кипарисами, що вона скидалася більше на печеру. Всі ми, окрім Джіма, посідали в човен і подалися до того містечка роздивитися, чи можна там дати виставу.
Нам дуже пощастило: після обіду в містечку мала відбутися циркова вистава, і з навколишніх сіл уже почав з՚їжджатися люд — то на деренькучих візках, то просто верхи. Цирк мав виїхати з міста надвечір, отже, наша вистава була якраз вчасна і могла мати великий успіх. Герцог найняв судову залу, і ми пішли розклеювати афіші. У них писалося:
ВІДРОДЖЕННЯ ШЕКСПІРА!!!
Предивне видовище!
Тільки одна вистава!
Славнозвісні трагіки
ДЕВІД ГАРРІК МОЛОДШИЙ
з лондонського театру ДРУРІ-ЛЕЙН
та ЕДМУНД КІН СТАРШИЙ
з Королівського Геймаркетського театру,
Уайтчепел, Пудінг-Лейн, Пікаділлі, Лондон,
та Королівських театрів Європи
зіграють у славетній Шекспіровій п՚єсі
під заголовком:
СЦЕНА НА БАЛКОНІ
з "Ромео та Джульєтти"!!!
Ромео — містер Гаррік.
Джульєтта — містер Кін.
За участю всієї трупи!
Нові костюми, нові декорації, нова режисура!
А також
захоплюючий, майстерний і моторошний
Двобій на мечах з "Річарда III"!
Річард III — містер Гаррік.
Річмонд — містер Кін.
А також
(На прохання публіки)
Безсмертний монолог Гамлета!!!
у виконанні
неперевершеного КІНА
Триста разів підряд виступав він з ним у Парижі!
Тільки одна вистава
Через від՚їзд на гастролі до Європи!
Плата за вхід — 25 центів; для дітей та слуг 10 центів.
Ми пішли тинятися по місту. Крамниці та будинки були тут здебільшого старі, обшарпані, з розсохлими ветхими стінами, що їх зроду-віку ніхто не фарбував; будинки всі стояли на стовпах, наче на дибах, футів на три — на чотири від землі, щоб не заливало водою, коли річка виступить з берегів під час повені. Навколо будинків були невеличкі садочки, але в них нічого не росло, крім дурману і соняшників, та ще височіли там кучугури попелу й валялися старі подерті чоботи, черевики, побиті пляшки, ганчір՚я та погнуті бляшанки.