Чим більшим був бенкет і чим цінніші були поховальні дари, тим вищим було їхнє суспільне положення. Якщо мірилом соціального статусу був розмір родинного стада, то не треба було показувати його розмірами чи стилем будинку.
4.18 Жертовний комплекс 1 з кладовища в Синташті. У неглибокій ямі навколо перекинутого горщика були акуратно покладені голови й копита 6-ти коней, 4-х голів великої рогатої худоби та 2-х баранів. 6000 фунтів м'яса, отриманого від цього жертвоприношення, могли б забезпечити ситний бенкет для 3000 присутніх на похоронах.
Поховання з колісницею та парою вишколених коней, які її тягнули, напевно, належало непересічній особі. Наразі відомо про 21 колісницю з 9-ти різних кладовищ. Зазвичай колісницю ховали цілою, з колесами, зануреними в ями так, щоб її кузов лежав на дні могильної ями. Голови й копита двох коней клали набік, а тіло людини розміщали між ними. Померлих часто супроводжувала зброя, зокрема, ножі, сокири, списи та крем'яні вістря для метальної зброї. Вістря різняться за розміром: одні могли бути для списів, інші – для стріл.
Найвизначнішою частиною цієї паноплії[27] була колісниця. Винахід, що ідеально підходив для відкритого степу, вперше з'являється тут приблизно у 2100 р. до н.е., і ці знахідки є найдавнішими відомими у світі колісницями. Візок, по суті, являв собою легку платформу від 1,2 до 1,6 м завширшки, з бічними та передніми поручнями й парою колес зі спицями діаметром 1–1,2 м. Жердина, з'єднана з візком і спрямована вперед, слугувала засобом для запрягання двох коней. Ймовірно, вони мали бути певним чином запряжені в ярмо, але жодних слідів ярма не збереглося. Коні були загнуздані вуздечками, прикріпленими до двох дископодібних псалій із рогу або кістки, на яких були гострі шпильки, спрямовані всередину до щік коней. Такий пристрій змушував коней швидко реагувати на потяг за віжки й повертати. Колісниця і кінна упряжка потребують неабияких витрат вмінь і часу. Теслярська робота з виготовлення колісниці, особливо її спиць, вимагала участі досвідчених фахівців, тоді як підготувати кінну упряжку, здатну працювати разом на швидкості, могла би тільки терпляча й уважна людина з глибоким розумінням коней. Як користалися цими колісницями в реальному житті, можна лише здогадуватися. Зазвичай припускають, що вони були призначені для військових дій, але треба вважати й інші можливості. Їх могли використовувати для процесій, дружніх змагань або полювання: не обов'язково бачити в колісниці насамперед військову техніку. Колісниця була, передусім, засобом демонстрації статусу. Вміння утримувати колісницю та упряжку коней, вправно керувати нею, а також влучно пускати стріли чи кидати списи з повозки на скаку, мало бути ознакою шляхетного стану колісничого. Колісниця, безумовно, є символом висококонкурентного суспільства, але не обов'язково такого, що втягнуте в нескінченні війни. Тим не менш, існують деякі свідчення ворожнечі за століття до появи культури Синташта. Масове поховання, знайдене в Пепкіно на річці Сура, датоване приблизно 2200 р. до н.е., містило тіла 28 молодих чоловіків, деякі з яких були обезголовлені й розчленовані, а інші мали численні сокирні поранення. Епізодичне насильство, здається, було частиною життя.
Якщо поява укріплених поселень і колісниць є ознакою посилення суперництва та спричиненного ним відчуття небезпеки, необхідно розглянути можливі причини. Однією з них може бути зміна клімату, яка погіршила місцеве середовище. Приблизно після 2500 р. до н.е. умови почали ставати дедалі холоднішими й більш посушливими, причому найхолодніший і найсухіший період припав на 2200-2000 рр. до н.е. Ліси хворіли, розширилася територія степів та пустель, а зими стали суворішими. Такі зміни мали вплинути на степових скотарів, особливо на тих, хто жив на схід від Уралу, де умови були холоднішими, ніж на заході. Контроль над долинами річок з їхніми болотами та пасовищами став вирішальним для виживання. Не важко побачити, як у конкурентній боротьбі за ресурси громади могли ставати більш агресивними та дбали про свою безпеку.
Колісниця була витвором, що з'явився внаслідок суперництва між людьми, і вимагала близької обізнаності з кіньми. Усі наявні наразі докази свідчать про те, що це був винахід синташтинської культури, але він був настільки видатним, що його швидко підхопили представники багатьох інших віддалених культур. За межами степу кінні колісниці з колесами зі спицями уперше з'являються на Близькому Сході – вони зображені на печатках із Карум Канеш, ассирійської колонії в центральній Анатолії, що датується приблизно 1900 р. до н.е. До цього були відомі суцільноколісні бойові вози, у які за допомогою губних або носових кілець запрягали ослів, схрещених з онаграми, але легка колісниця, запряжена кіньми, була чимось зовсім іншим і швидко витіснила повільніші, більш незграбні засоби. Про просування колісниць на схід свідчать їхні наскельні зображення в горах Алтаю, датовані приблизно 1650 р. до н.е. Після цього колісницю почали широко використовувати на Близькому Сході й по всій Європі, і, нарешті, приблизно у 1200 р. до н.е., вона досягла Китаю.
Синташтинська культура виникла приблизно у 2100 р. до н.е. на східних схилах Уралу й станом на 1750 р. до н.е. поширилася на схід уздовж казахського степу (де її пізніші фази називаються петрівською культурою). Отже, вона була в цілому сучасною міським землеробам бактрійсько-маргіанського археологічного комплексу, що жили за 1700 км через пустелю на півдні. Синташтинські громади, з їхньою винахідливістю і досягненнями у коневодстві та виробництві міді, могли багато чого запропонувати оазним містам, де розвинуті соціальні системи існували в умовах обмежених ресурсів. Не дивно, що між ними почали встановлюватися контакти через пустелю. Саме цим шляхом ідея колісниці разом із необхідними для її втілення конями досягла цивілізованого світу. Питання, чи була мідь важливим експортним товаром на цьому етапі, залишається дискусійним.
Через пустелі Центральної Азії
Велика смуга пустелі між степовою зоною і південними оазами, через яку протікали Амудар'я і Сирдар'я, довгий час була місцем проживання мисливців-збирачів, які навчилися гончарній справі й ловили рибу в цих річках і Аральському морі. Колонізація оаз землеробськими громадами з Іранського нагір'я додала нової динаміки південній пустельній зоні, оскільки поселенці почали використовувати її для випасу своїх тварин, розробивши систему відгінного скотарства, коли худобу в певні пори року в пошуках належного пасовища переганяли з оази на пустельні ділянки, долаючи відстані до 250 км. Обмежені умови оазного середовища вимагали розвитку саме такої форми мобільного скотарства, адже вона надавала суттєву підтримку землеробським регіонам. Під час перегону худоби пастухи та чабани з оаз зустрічали місцевих мисливців-збирачів. Це призвело до певної акультурації та створення соціальних мереж на території усієї південної пустельної зони.
На північному краю пустель відбувалися схожі процеси, оскільки степові скотарі, звиклі до мобільності, почали все більше використовувати пустелю в пошуках сезонних пасовищ, налагоджуючи стосунки з місцевими мисливцями-збирачами. Обидві річки мали важливе значення для освоєння пустельних регіонів мобільними скотарями. Вони забезпечували водою і надавали гарантовану можливість перепочити посеред безлюддя пустелі. Це були надійні орієнтири, що мали немов магніт притягувати до себе стада з півночі та півдня. Саме так до кінця 3-го тисячоліття скотарство поширилося по всій пустельній зоні, і там з'явилися мережі взаємозв'язку між північчю і півднем.
Щоби дослідити ці мережі та оцінити ступінь розвитку контактів, археологам доводиться значною мірою покладатися на розподіл артефактів, здебільшого керамічних виробів. Грубі горщики ручної роботи, які використовували степові скотарі, дуже відрізнялися від тонких, виготовлених на гончарному крузі виробів землеробів з оаз. Вони часто були розписані зигзагоподібними орнаментами й зазвичай мали сліди плетеної тканини на внутрішній поверхні, що дає змогу припустити, що цей посуд могли виробляти за допомогою обтягнутої тканиною форми. Знахідки такого посуду в південних оазних містах свідчить про прямі контакти зі степовиками. Кілька черепків, датованих приблизно тим самим часом, коли в елітній могилі поховали жеребця (близько 2000 р. до н.е.) , було знайдено в Гонур-Депе Північному, а в городищі Тоголок 21, ще одному з поселень БМАК, століття чи два пізніше хтось залишив значно більше скупчення степової кераміки. Але степову кераміку завжди знаходять лише у відносно невеликих кількостях, що вказує на обмежений обсяг торговельної діяльності: вона аж ніяк не є доказом масштабної міграції або вторгнення.
Якими шляхами степові підприємці діставалися південних міст, важко сказати з певністю, але логіка підказує, що вони мали б обирати східний маршрут, можливо, вздовж середньої течії Сирдар'ї, а потім через гірський хребет Зеравшан. Степова кераміка була знайдена в місті Саразм, недалеко від важливого середньовічного караванного міста Самарканд, а менш ніж за 30 км нижче по річці знаходилося поселення Тугай, датоване приблизно 1900 р. до н.е., де вироблялася більш-менш значна кількість степової кераміки, а також знайдені численні свідчення виплавки міді. Тугай міг бути базою степових торговців або навіть постійним поселенням підприємців з півночі.
Є також інші ознаки того, що Зеравшанська долина могла безпосередньо контактувати зі степом. Могила, знайдена в Зардчахаліфі, неподалік від Саразма, містила два комплекти кінської збруї синташтинського типу, двоє вудил і чотири круглі кістяні псалії, а також бронзову шпильку з відлитим на кінці зображенням коня. Хоча похований тут скоріш за все був місцевим жителем, він цілком міг бути гордовитим власником пари колісничних коней, і, можливо, навіть привезеної зі степу колісниці, яку він здобув як дипломатичний подарунок або через торгівлю. Зеравшанський регіон також приваблював наявністю олов'яної руди, родовища якої знайшли в сусідньому гірському масиві на південь від річки.