Пуаро веде слідство

Наступного вечора, десь о восьмій, сказав хазяїнові, що того просять до телефону. Фоскатіні сідає, простягає руку до апарату, і тут Ґрейвз вдаряє його ззаду мармуровою статуеткою. Тоді швиденько дзвонить: вечерю на трьох! Їжу подають, він накриває на стіл, забруднює тарілки, виделки, ножі… Але їжі теж треба позбутися. Цей чоловік не просто розумний, він ще й має чудовий апетит! Утім, після трьох порцій м'яса рисове суфле йому вже просто не лізе. Він навіть викурив дві цигарки й сигару, щоб картина була більш правдоподібна. О, він зробив усе дуже ретельно! Потім перевів стрілки годинника на 8 : 47, зупинив його й розбив. Єдине, на що не звернув увагу цей чоловік, – портьєри. А якби вечеряли по-справжньому, портьєри негайно зсунули б, щойно стемніло. Потім він виходить, сказавши про гостей ліфтерові. Біжить до телефонної будки і дзвонить лікареві якомога ближче до 8 : 47, імітуючи голос хазяїна, який помирає. Це була така чудова ідея, що ніхто навіть не здогадався перевірити, чи хтось телефонував у цей час із квартири 11.

– Крім Еркюля Пуаро, мабуть? – саркастично зауважив я.

– Навіть Еркюль Пуаро, – з усмішкою зізнався мій друг. – Саме зараз хочу перевірити. Спершу хотів розказати вам свою теорію. Але побачите, я не помилився, і тоді Джепп, якому я вже дав вказівку, зможе арештувати шановного Ґрейвза. Цікаво, скільки грошей він уже встиг витратити.

Пуаро таки не помилився. Він ніколи не помиляється, ніколи!

Захований заповіт

Леді прийшла вчасно. Це була висока і вродлива молода жінка, вдягнена просто, але зі смаком. Трималася вона спокійно й упевнено, і я подумав, що ця пані досягне в житті неабияких успіхів. Утім, я не прихильник емансипованих жінок, тому попри її вроду не відчув прихильності до нашої відвідувачки.

– Моя проблема не зовсім звичайна, мосьє Пуаро, – сказала міс Марш, сівши на запропонований їй стілець, – тому я хотіла б розповісти всю історію від самого початку.

– Якщо ваша ласка, мадмуазель.

– Я сирота. Мій батько був одним із двох синів девонширського фермера. Господарство було небагате, і старший син, Ендрю, емігрував в Австралію. Там він обжився, почав торгувати землею й розбагатів. Натомість молодший син, Роджер (мій батько), не любив сільське господарство. Він якось здобув освіту і влаштувався службовцем на невелику фірму. Моя мати походила теж із небагатої родини: вона була дочкою бідного актора. Батько помер, коли мені було шість, а через вісім років мати теж лягла в могилу. У мене залишився єдиний родич – дядько Ендрю, який тоді саме вернувся з Австралії й купив тут невеликий маєток, "Кребтрі-Менор", недалеко від того місця, де народився. Він проявив неймовірну доброту до дитини покійного брата, взяв мене жити до себе і ставився, як до власної доньки.

– Кребтрі-Менор, що його я назвала маєтком, насправді лише стара ферма. Дядько дуже любив господарювати на землі й цікавився новітніми експериментальними методами ведення господарства. І хоча до мене він ставився добре, але мав дуже специфічні ідеї про те, як треба виховувати дівчат. Сам він освіти не мав, хоч і був дуже діловитим та практичним, а тому до "книжкових знань", як він їх називав, виявляв зверхність. І був проти того, щоб дівчата ходили в школу. На його думку, вони мали вміти порядкувати в домі, давати лад худобі, вести господарство й триматись якнайдалі від книжок. Він і мене хотів так виховати, хоч я була дуже проти. Я відверто бунтувала. Знала, що маю гострий розум й абсолютно позбавлена хисту до хатніх справ. Ми з дядьком часто сварилися на цю тему, бо хоча по-справжньому одне одного любили, мали сильні характери і гнули власну лінію. Мені пощастило здобути стипендію на навчання, і до якогось моменту я давала собі раду сама. Проблеми почалися тоді, коли я вирішила їхати навчатися в Ґертон-коледжі⁹⁰. У мене було трохи грошей – спадок від матері – і я мала твердий намір розвинути талант, яким наділив мене Бог. Тоді ми з дядьком поговорили востаннє. Суперечка була довга, і дядько виклав мені все чітко і ясно: спадкоємців у нього, крім мене, не було, і він хотів залишити все мені (а як я вже казала, чоловік він був дуже багатий). Проте він поставив одну умову: "покинути всі дурниці", інакше я не отримаю нічого. Я говорила ввічливо, але твердо. Сказала, що завжди його ніжно любитиму, але мушу торувати власний шлях. На цьому ми розійшлися. "Ти дуже вже цінуєш свій розум, дівчинко моя, – такі були його останні слова. – Я твоїх "книжкових знань" не маю, але радо б із тобою позмагався. Що ж, поживемо-побачимо".

– Це було дев'ять років тому. Відтоді я час від часу навідувала його, і нам завжди було добре разом. Але кожен із нас так і залишився при своїй думці. Дядько був байдужий до того, що я вступила в коледж, потім здобула ступінь бакалавра комерції. Останні три роки він хворів, а місяць тому помер.

– І от я нарешті дійшла до мети свого візиту до вас. Дядько залишив дуже незвичайний заповіт. За його умовою, маєток "Кребтрі-Менор" і навколишні землі переходять у моє розпорядження на рік після дядькової смерті, "і за цей рік моя тямовита племінниця має довести власний розум", – ці слова написано в заповіті. Наприкінці цього періоду, "коли стане очевидно, що я розумніший за неї", будинок і весь чималий дядьків спадок має перейти до різних благодійних організацій.

– Мабуть, це для вас справжній удар, мадмуазель, адже ви єдина родичка містера Марша.

– Я не нарікаю. Дядько Ендрю чесно мене попередив, і я обрала власний шлях. Оскільки я не захотіла виконувати його волю, він мав повне право віддавати свої гроші кому забажає.

– Цей заповіт було підписано нотаріусом?

– Ні, його було складено на спеціальному бланку й завірено чоловіком і дружиною – вони жили в маєтку мого дядька й допомагали йому господарювати.

– То, може, такий заповіт можна скасувати?

– Я навіть намагатися не буду.

– Отже, ви сприймаєте його як виклик від дядька?

– Саме так.

– Звичайно, можна й так його зрозуміти, – задумливо сказав Пуаро. – Десь у старому будинку ваш дядько заховав гроші або, можливо, другий заповіт, і дав вам рік на те, щоб ви довели, що зможете знайти їх.

– Думаю, так усе й було, мосьє Пуаро. І я віддаю шану вашому розумові, сподіваючись, що він виявиться гострішим за мій.

– О, о! Це дуже люб'язно. Мої сірі клітинки всі до ваших послуг. Ви самі ще нічого не шукали?

– Тільки поверхово. Але, знаючи неабиякі здібності мого дядька, я впевнена, що завдання буде нелегке.

– Маєте із собою заповіт або його копію?

Міс Марш подала документ. Пуаро пробіг його очима, киваючи сам до себе.

– Написаний три роки тому. Датований двадцять п'ятим березня, і навіть час вказано: 11 : 00. Це наводить на роздуми і звужує поле пошуку. Точно має бути ще один заповіт, який треба знайти, бо якщо його написано бодай на півгодини пізніше, він матиме силу більшу за цей. Eh bien, мадмуазель, ваша проблема надзвичайно цікава й оригінальна. Із величезним задоволенням спробую її розв'язати. Хай навіть ваш дядько був чоловік дуже здібний, його сірі клітинки навряд чи могли перевершити клітинки Еркюля Пуаро!

(О, який же марнославний цей мій маленький друг!)

– На щастя, саме тепер я не зайнятий нічим іншим. Ми з Гастінґсом негайно поїдемо в Кребтрі-Менор. Чоловік і дружина, які підписували заповіт, сподіваюся, досі живуть там?

– Так, їхнє прізвище – Бейкер.

***

Стомлені після потяга й восьмимильного переїзду від станції, ми пішли спати одразу після вечері: печеної курки, пирога з яблуками й миски сметани. Зранку нам подали розкішний сніданок, після якого ми всілися в невеликій обшитій панелями кімнаті, яка служила покійному містерові Маршу кабінетом і вітальнею. Біля стіни стояв письмовий стіл, у шухлядах якого лежали посортовані та дбайливо підписані документи. На шкіряному кріслі виднілася вм'ятина: одразу було зрозуміло, що хазяїн полюбляв у ньому сидіти. Навпроти стояв диван, обтягнутий вощеним ситцем; така сама старомодна вигоріла тканина вкривала невисокі ослінчики, що стояли біля вікон.

– Eh bien, mon ami, – сказав Пуаро, запалюючи малесеньку цигарку, – треба скласти план наших пошуків. Я вже побіжно оглянув будинок, але думаю, що підказки треба шукати в цій кімнаті. Передусім треба ретельно перебрати всі документи, які лежать у столі. Зрозуміло, серед них заповіт навряд чи буде, але в якомусь нецікавому на позір документі може знайтися підказка, де він, ймовірно, захований. Втім, для початку нам треба дещо дізнатися. Прошу вас, подзвоніть.

Поки ми чекали, коли хтось прийде, Пуаро ходив сюди-туди, задоволено оглядаючи кімнату.

– Цей містер Марш явно був послідовник методу. Подивіться, як акуратно складені документи. До кожного ключа причеплено підписаний брелок зі слонової кістки, такий самий брелок висить на серванті на стіні – погляньте, як акуратно розставлено в ньому порцеляну. Аж серце тішиться. Любо глянути…

Пуаро раптом урвав промову, бо його погляд упав на ключ від висувної покришки столу: до ключа був причеплений брудний конверт. Пуаро кинувся до нього й витяг ключа із замка. На металі було недбало нашкрябано від руки: "Ключ від покришки столу". Цей напис різко контрастував із акуратними підписами до інших ключів.

– Це якась чужа записка, – здригнувшись, мовив Пуаро. – Б'юся об заклад, писав не містер Марш. Але хто ще міг побувати в цьому домі? Тільки міс Марш, а ця юна леді, якщо не помиляюся, теж любить метод і порядок.

Тут у відповідь на дзвоник зайшов Бейкер.

– Чи не могли б ви запросити вашу дружину й відповісти разом із нею на кілька запитань?

Бейкер вийшов і за кілька хвилин повернувся з місіс Бейкер, яка витирала руки об фартух та широко всміхалася.

Пуаро коротко виклав мету нашого візиту, і Бейкери закивали.

– Ми не хочем, шоб міс Вайолет позбавили того, шо їй належить, – заявила жінка.