Великобританія сяяла від радощів; мати короля — це вже багато, а ще більше мати чарівного короля; Карло II був чемна людина, вмів розважатися и урядувати; наслідуючи Людовіка XIV, він був величний, — він був джентлмен і лицар. Карло II захоплював підданців. Він воював з-за Гановера, звичайно знаючи, чому, — проте, знав тільки він сам. Він продав Дюнкірхен Франції — операція високої політики. Пери-демократи, про яких Чемберлен сказав: "проклята республіка отруїла своїм згубним подихом багатьох з високого вельможного панства", мали досить доброго розуму, щоб визнати дійсність і стати людьми своєї доби та опосісти свої попередні місця в шляхетній палаті, — для цього їм досить було принести королеві присягу на вірність. Коли подумаєте про те, що все це було насправді, про прекрасне царювання, про чудового короля, про наияеніших принців, що їх божественне милосердя повернуло народній любові, коли скажеш, що такі видатні особи, як Монк і пізніше Джефріс, прилучилися до трону, що їх справедливо було нагороджено за їх льояльність і щирість величними титулами й прибутковими посадами, і що лорд Кленчерлі не міг не знати, що тільки від нього залежало, щоб його із славою посадовили поруч з ними на почесному місці, що, дякуючи королеві, Англія знов піднеслася на вершину добробуту, що в Лондоні були тільки свята и каруселі, що всі багатіли и раділи, що двір був блискучий, веселий і пишний, — і от, коли випадково, далеко від цього блиску, в не знати якому сумному півсвітлі, подібному до нічної темряви, ви стрінете цього старого діда в одягу простолюдця, блідого, неуважного, зігнутого наче до могили, який стоїть на березі озера, майже не звертаючи уваги на бурю и холод, ходить наче без цілі, втупивши очі, з розпатланим на вітрі сивим волоссям, мовчазний, самотній, задумливий, то важко не засміятися.
Це щось подібне до силюєти божевільного.
Коли думаєш про лорда Кленчерлі, про те, чим він міг бути й чим він був, то посмішку треба вважати за прояв чемної стриманосте. Дехто голосно сміявся з нього. Інші обурювалися. Зрозуміло, що серйозних людей ображала така зарозумілість самоти.
Одне тільки зменшувало провину, — це те, що лорд Кленчерлі ніколи не мав розуму. Всі одностайно визнавали це.
2.
Прикро дивитися на людей, що впертість переводять у життя. Звичайно не люблять людей з породи Регулів, і в результаті громадська думка ставиться до них якось іронічно.
Упертість подібна до докорів, тому й мають підстави сміятися з неї. '
І потім, по суті, така упертість, такі круті норови чи вони доброчесні? Хіба в цьому надмірному афішуванні самозречення немає великого чванства? Це скоріше парад, а не що інше. До чого ці надмірності, як от самота й вигнання? Ні в чому не перебирати через міру — правило мудреця. Чиніть опозицію, будь ласка, ганьбіть, коли хочете, але пристойно, весь час вигукуючи: хай живе король! Правдива доброчинність — бути розсудливим. Тому, хто падає, треба було впасти; кому щастить, тому повинно було щастити. У провидіння є свої мотиви, воно увінчує того, хто на це заслуговує. Хіба ви маєте претензію знати краще за нього? Коли обставини з'ясовано, коли один режим заступив другого, коли успіх відокремив істинне й фалшиве — тут катастрофою, а там тріюмфом, — не може бути жадного сумніву; порядна людина прилучається до того, що перемогло, і, як би не було це корисне для нього й для його родини, не припускає цим міркуванням впливати, думає тільки про громадські справи й подає свою міцну руку переможцеві.
Що сталося б з державою, коли б ніхто не погодився служити? Значить все повинно припинитися? Держатися свого місця" — значить бути добрим громадянином. Умійте жертвувати своїми тайними нахилами. Посади треба обіймати. Слід, щоб хтонебудь був відданий. Бути вірним громадським обов'язкам — це є вірність. Відставка урядовців мала б у наслідок параліж держави. Ви самі себе виганяєте — це сумноВи гадаєте, що даєте приклад? Яка пиха! Думаєте, що робите виклик? Яке зухвальство! Та за кого ж ви вважаєте себе? Зрозумійте, що й ми гідні вас. Проте, ми не дезертуємо. Коли б ми захотіли, то й ми так само могли би бути непримирені й непокірливі, і ми б наробили ще гірше за вас. Але ми вважаємо за краще бути людьми розсудливими. Тому тільки, що я — Трімальціон, ви гадаєте, що я не здатний бути Катоном. Годі! Ніколи ще ситуація не була така ясна й рішуча, як 1660 року. Ніколи ясніше не визначався спосіб діяння для розсудливої людини.
Англія визволилася від Кромвеля. За часів республіки було припущено багато беззаконних вчинків. Утворили британську гегемонію; за допомогою тридцятирічної війни досягнуто було переваги над Германією; за допомогою фронди було принижено Францію, за допомогою герцоґа Браґанцького було зменшено значіння Еспанії. Кромвель приборкав Мазаріні; на договорах протектор Англії підписувався вище за короля Франції; від Сполучених Штатів взяли вісім мільйонів контрибуції; Алжір і Туніс було пригнічено; завойовано Ямайку; принижено Лісабон, в Барселоні викликано французьке суперництво, а в Неаполі — повстання Мазанієлло; Портуґалію було закріплено за Англією; від Ґібральтара до Кандії було виметено варварів; засновано морське владицтво цими двома засобами — перемогами й торгівлею: 10 серпня 1653 року англійська фльота розбила старого адмірала Мартіна Хапперця Тромпа, що його величали Дідом матрос і в, що виграв тридцять три баталії й розбив еспанську фльоту; Атлантійський океан віднято у еспанських морських сил; Тихий океан — у голяндських, Середземне море — у венеційських, і навігаційним актом затверджено берегове владицтво Англії на всіх морях; через океани вона держала в своїх руках весь світ; голяндський стяг смиренно схилявся на морі перед британським; Франція, в особі свого посла Манчіні, вклонилася Оліверу Кромвелю; цей Кромвель грався Кале й Дюнкірхеном, як двома м'ячиками, примушуючи континент тремтіти; диктували мир, оголошували війну; на всіх подіях був англійський прапор; закутий в залізний панцир один полк протектора наганяв на Европу такого страху, як і ціла армія. Кромвель говорив: я хочу, щоб англійську республіку поважали так само, як колись поважали республіку римську; не було вже нічого забороненого; слово було вільне, вільна була преса, на вулицях говорили все, що хотіли; рівновагу тронів було порушено; весь монархічний європейський устрій, до якого належали й Стюарти, захитався. Нарешті цей огидливий режим одійшов, і Англії простили її провини.
Поблажливий Карло II видав Бредську деклярацію. Він дозволив Англії забути ту добу, коли син гентінґдонського броварника наступав п'ятою на голову Людовіка XIV. Англія висловила своє mea culpa[22] й зітхнула вільно. Радість сердець, як ми сказали, була повна, а шибениці царевбивців доповнювали вселюдну радість. Реставрація — посмішка, проте декілька шибениць нічому не перешкоджають, і це повинно завдовольнити громадське сумління. Дух неслухняности було розвіяно і льояльність відновлено. Бути добрим підданцем з того часу стало єдиним шанолюбством. Відмовилися від політичного божевільства, з революції сміялися; знущалися з республіки та її чудних часів, коли завсігди мали на язиці великі слова: право, свобода, прогрес, — з цих виразів сміялися. Поворот до здорового розуму захоплював. Англія наче прокидалася від глибокого сна. Яке щастя визволитися від таких оман! Вони були чистим безумством. Де це бувало, щоб перший вискочень мав права? Чи можна уявити собі, щоб увесь світ урядував? Чи можна уявити, щоб містом керували громадяни? Громадяни — це запряга, а запряга — це кучер. Надати права голосам — це те саме, що кинути на вітер. Невже ж ви хочете, щоб держави носилися як хмари? Безладдя не влаштовує ладу. Якщо хаос буде архітектором, то збудовано буде тільки Вавілон. Та й що за тиранія, ця так звана свобода! Я хочу розважатися, а не керувати. Мені набридло вотувати, я хочу танцювати. Це ж провидіння, коли який принц візьме на себе всі турботи! Справді, як шляхетно з боку короля покладати на нас так багато праці. До того ж його й виховано для цього, і він знає, що це таке. Це його справа. Мир, війни, законодавство, фінанси, — хіба це все торкається народів? Безсумнівно треба, щоб народ платив, безсумнівно треба, щоб народ служив, — та з нього цього й досить. Йому дано місце і в політиці; від нього походять дві державні сили — армія й бюджет. Бути оподаткованим і бути салдатом, — невже ж цього не досить? Чого ж йому ще треба? Права його рука — військова влада, ліва рука — фінансова влада. Величия роля! За нього царюють. Треба ж, щоб він відплачував за цю службу. Податки й цивільний лист — це винагорода, що її платять народи й здобувають принци. Народ дає свою кров і своє срібло, й за це ним керують. Бажати самим вести себе — яка чудна ідея! Йому потрібний проводир. Народ неосвічений і сліпий. А чи є такий сліпий, щоб не мав собаки? Тільки для народа — це є лев — король, що згоджується бути йому за собаку. Яка добрість! А чому народ неосвічений? Тому, що треба, щоб він був таким. Неосвіченість — охоронниця доброчесности. Де немає перспектив, там немає й честолюбности. Неосвічений перебуває в корисній для нього нічній темряві, що перешкоджає бачити й тим знищує заздрість. Звідціля невинність. Хто читає, той думає, а хто думає, той міркує. Не міркувати — це повинність, це також і щастя. Це безперечні істини. Громадянство держиться ними. Так відновлено було в Англії здорові соціяльні доктрини. Так реабілітовано було націю. Одночасно почали повертатися до красного письменства. Почали зневажати Шекспіра й захоплюватися Драйденом: "Драйден — найбільший поет Англії й свого віку", — казав Еттербері,
fe перекладач Ахітофела. Саме в цю епоху монсеньор Гюе, єпископ авранський, писав Семезу, що зробив авторові "Загубленого раю" честь тим, що не визнавав його й лаяв: "Як ви можете працювати над такою нікчемністю, як Мільтон?" Все відроджувалося, все поверталося на своє попереднє місце. Драйден — угорі, Шекспір — внизу. Карло II — на троні, Кромвель — на шибениці. Англія прокидалася від безчестя й шаленства минулого. Велике щастя для націй, коли монархія відновляє добрий лад у державі й добрі вподобання в літературі.
Важко повірити, щоб можна було не цінувати таких добродіянь.