Труна гепнула на бруківку, зламавши ногу хлопчикові, що грався під вікнами. Копаючи ногами, труну підбили до тротуару й підняли на катафалк — старий фургон, пофабований червоною фарбою, за кермо сів один з труначів.
Труну проводжав нечисленний, просто мізерний гурт — Ніколя, Ізіда, Колен і ще двоє чи троє людей, котрих вони не знали. Машина їхала досить швидко. Щоб устигати за нею, доводилося бігти. Водій виспівував на все горло. Він замовкав, починаючи лише з двохсот п'ятдесяти фальшонів.
Біля церкви машина зупинилась, але в храм труну не заносили, тільки Колен із друзями зайшли послухати панахиду. Насуплений Свяченик повернувся до них плечима і почав щось мимрити. Колен стояв навпроти вівтаря.
Колен підняв очі: просто перед ним на стіні висів на хресті Ісус. Ісус, здавалося, нудивсь, і Колен запитав у нього:
— Чому Хлоя померла?
— За те, що відбувається там, я не маю жодної відповідальності, — відповів Ісус. — От коли б ми про інше говорили…
— А хто відповідальний за це? — запитав Колен.
Колен з Ісусом розмовляли дуже тихо і тому ніхто з присутніх їх не чув.
— В усякому разі не ми, — відповів Ісус.
— А я ж вас запрошував на своє весілля, — нагадав Колен.
— Весілля було славне, — мовив Ісус, — я тоді дуже втішився. Чого це ви й тепер не дали більше грошей?
— Я вже ні шеляга не маю, — відповів Колен. — Крім того, це ж не весілля…
— Атож, — згодився і ніби збентежився Ісус.
— Адже ситуація інша, — пояснював Колен. — Тепер Хлоя вже мертва. Я навіть помислити не можу про труну.
— Гм… — протяг Ісус.
Ісус подивився кудись убік і, здавалось, нудився. Свяченик крутив калатало і викрикував латинські вірші.
— Чого ви дали їй померти? — запитав Колен.
— Ох, не питайте цього! — відповів Ісус, намагаючись вигідніше вмоститися на цвяхах.
— Вона була така лагідна, — розповідав Колен. — Вона нікому не заподіяла зла — ні думкою, ні вчинком.
— З релігією це ніяк не пов'язане, — промимрив, позіхаючи, Ісус і труснув головою, щоб змінити нахил тернового вінця.
— Я знаю, що ми не скоїли нічого лихого, — переконував Колен. — Ми цього не заслужили.
Колен опустив очі. Ісус мовчав. Колен знову підняв голову. Ісусові груди повільно і ритмічно здималися. Риси його обличчя випромінювали спокій. Очі в Ісуса були заплющені і Колен почув, як з його ніздрів долинає тихе вдоволене мурчання, неначе в ситого кота. Цієї миті Свяченик підскочив на одній нозі, потім на другій, подув у трубу, і церемонія скінчилася.
Свяченик першим вийшов з церкви, але вернувся до різниці і взувся в грубезні підбиті цвяхами черевики.
Колен, Ізіда та Ніколя вийшли і чекали позаду машини.
І тоді з'явилися Псаромник і Пиякон, убрані в пишні яскраві ризи. Вони стали тюкати на Колена і, мов дикуни, затанцювали навкруг катафалка. Колен заткнув собі вуха, проте нічого не міг сказати, бо ж він замовив похорон для бідних, і стояв, безборонний, не відсахуючись від цілих пригоршів камінців.
66
Процесія дуже довго ходила вулицями, люди вже й не озиралися на неї, а день згасав. До цвинтаря для злидарів було дуже далеко. Червоний фургон котивсь і підстрибував по нерівній дорозі, а мотор тим часом радісно бабахкав.
Колен уже нічого не чув, думками він повертався в минуле й іноді всміхався, він пригадував геть усе. Ніколя та Ізіда йшли позаду. Ізіда від часу до часу торкала Колена за плече.
Дорога скінчилася, зупинився і катафалк, попереду плюскотіла вода. Труначі зняли чорний ящик. На цей цвинтар Колен потрапив уперше: він містився на одному з островів невизначеної форми, контури якого часто мінялися після повеней. Острів ледве мрів у тумані. Катафалк зупинився на березі: на острів потрапляли по довгій гнучкій сірій дошці, далекий край якої зникав у тумані. Труначі раз по раз згадували чорта і перший уже ступив на дошку — саме таку завширшки, що могла пройти одна людина. Труначі несли домовину на широких ременях із сировиці, що лежали на плечах і обкручувалися навколо шиї, отож другий трунач став душитись і геть посинів; його синя постать на сивому тлі туману наганяла великий сум. За труначами рушив Колен, слідом за ним ступили на довгу дошку Ніколя та Ізіда. Перший трунач навмисне тупотів, аби якомога розхитати й розгойдати дошку, ось він зник серед випарів, що зміїлися над водою, наче струминки цукру в солодкому сиропі. Тупіт кроків ставав дедалі глухіший, дошка мало-помалу прогнулася, вони вже підходили до середини шляху. На самій середині дошка, хитаючись, торкалася води, женучи від себе симетричні хлюпотливі хвильки, темна прозора вода часом навіть заливала її. Колен нахилився праворуч і поглянув на дно, йому здалося, ніби в глибинах повільно рухається щось біле. Позаду нього зупинилися Ніколя та Ізіда; всі троє немов стояли на воді. Труначі не зупинялись, бралися дошкою вже вгору, і коли всі проминули середину шляху, хвильки поменшали, а дошка, цмокнувши, відстала від води.
Раптом труначі пустилися бігти, щосили гупаючи по дошці, а ручки чорного ящика брязкали об його стіни. Труначі дісталися острова, набагато випередивши Колена з друзями, і ринулись вузькою стежиною, обсадженою обабіч темним живоплотом. Стежка, хоч як дивно, звивалась і крутилася, земля видавалася ніздрюватою і крихкою. Згодом стежка трохи поширшала. Листки на деревах дедалі більше сіріли і на їхній оксамитовій поверхні виразно проступали золотаві жилки. Дерева, гнучкі та довгі, дугою перехилялись над дорогою, і світло, пробившись крізь утворене їхніми кронами склепіння, блідло і м'якло. Стежка поділилася на кільканадцять стежечок, і труначі, не вагаючись, повернули праворуч. Колен, Ізіда та Ніколя бігли, аби наздогнати їх. У кронах, здається, не пурхала жодна пташка, нічого ніде не шаруділо і тільки іноді важко спадав на землю сіруватий листок. Стежка й далі двоїлась і галузилась, труначі щосили гатили ногами по деревах і їхні ковані черевики глибоко розтинали губчату кору, що відтак укривалася синіми ранами. Цвинтар лежав посередині острова; видершись на стелю, ген далеко, понад верхівками миршавих дерев, як дивитись на протилежний берег, можна було побачити небо, розмальоване чорними смугами: то планери повільно пропливали у повітрі над ланами кропу і мокрецю.
Труначі зупинилися над широченною ямою і стали розгойдувати Хлоїну домовину, виспівуючи "К чорту!", потім натисли на пружину, віко відскочило і в яму бухнуло щось важке, причому другий трунач мало не задушився і впав на землю, не встигши вчасно скинути ремінь із шиї. Колен і Ніколя підбігли до могили, Ізіда дріботіла позаду. Зненацька з-за пагорба виступили Пиякон і Псаромник в обшарпаних, засмальцьованих комбінезонах, завили, мов вовки, і стали закидати яму землею і камінцями.
Колен повалився навколішки, хапаючись обіруч за голову, каміння глухо сипалось у яму; невдовзі Псаромник, Пиякон і обидва труначі побралися за руки і стали водити хоровод навколо ями, а потім ураз побігли до стежини і щезли, пританцьовуючи фарандолу. Пиякон дув у великий крумгорн, хрипким ревом струсивши мертве повітря. Земля потихеньку обсипалась, і через дві або три хвилини Хлоїне тіло цілковито зникло під груддям.
67
Сіра чорновуса мишка напружилася востаннє і їй пощастило пробігти, перше ніж стеля впала на підлогу, з усіх шпарок порснули навсебіч довгі цівки інертної матерії. Мишка чимдуж промчала темним коридором у передпокій, що його стіни вже хиталися та зсувались, і шугнула попід дверима на сходи. Спустилася вниз, а на тротуарі стала, з хвилинку повагалася, зорієнтувалась і пішла в бік цвинтаря.
68
— Щиро кажучи, — мовив кіт, — це мене зовсім не цікавить.
— Ти помиляєшся, — заперечила мишка, — я ще молода і навіть донедавна мене дуже добре годували.
— Але й мене добре годують, — сказав кіт, — проте мені зовсім не хочеться накладати на себе лапи, — ось чому я вважаю, що твоє бажання неприродне.
— Ти так кажеш, бо не бачив його, — переконувала мишка.
— А що ж він робить? — запитав кіт.
Котові, щоправда, не дуже й кортіло про це чути. Він розімлів на сонці, його еластична шкурка аж лисніла.
— Він стоїть на березі, — розповідала мишка, — і чекає, а коли настає слушна година, виходить на дошку й зупиняється посередині. Він там щось бачить.
— Що ж там можна побачити? — засумнівався кіт. — Хіба тільки латаття.
— Так, — відповіла мишка, — він чекає, поки латаття спливе, щоб убити його.
— Глупство, — промовив кіт. — Хіба це цікаве?
— А коли та година минає, — провадила далі мишка, — він повертається на берег і дивиться на її фото.
— Він що, ніколи не їсть? — запитав кіт.
— Ні, — відповіла мишка, — і став дуже кволий, мені вже несила на це дивитись. Якогось дня він напевне спотикнеться на тій довжелезній дошці.
— А тобі що до цього? — питав далі кіт. — Тож, бачу, він нещасливий?
— Тут не про щастя йдеться, він просто мучиться. Саме на це я й не можу дивитися. Крім того, він коли-небудь шубовсне у воду, він надто нахиляється.
— Що ж, — мовив кіт, — коли й справді все так, я, звичайно, допоможу тобі, але не знаю, чому я кажу "коли й справді все так", бо взагалі нічого не розумію.
— Ти дуже добрий, — сказала мишка.
— Поклади голову мені в пащу і чекай, — звелів кіт.
— А довго чекати?
— Аж поки мені хтось наступить на хвіст, — мовив кіт, — щоб у мене миттю спрацював рефлекс. Але ти не переживай, я витягну хвоста.
Мишка розкрила котові щелепи і вставила голову поміж його гострі зуби. Проте майже зразу відсахнулася.
— Ти що, акулу вранці їв? — обурилась вона.
— Послухай, — розгнівався кіт, — якщо це тобі не до шмиги, можеш забиратися. Мені твої вигадки до живих печінок допекли. Сама розбирайся.
— Не сердься, — попросила мишка.
Мишка заплющила маленькі чорні оченята і знову встромила голову в котячу пащу. Гострими іклами кіт обережно обхопив м'яку сіру шийку. Чорні мишачі вуса сплутались із його власними. Кіт розгорнув свого пухнастого хвоста і простяг його на хідникові.
Здалеку до них наближались одинадцять сліпих дівчаток з сирітського притулку святого Юліана Відступника.
Мемфіс, 8 березня 1946 р.
Давенпорт, 10 березня 1946 р.