Трохи почекавши її коло банку, ми відвезли стареньку додому, і щойно Джері висадив її з кеба, як до нас підлетів червонолиций чолов'яга з оберемком якихось паперів. Не давши Джері спуститися з козел, він сам відчинив двері, заскочив досередини й гукнув:
— Боу-стріт,[95] поліцейська дільниця, мерщій!
Ми доставили його на місце, зробили ще декілька ходок, а коли повернулися на стоянку, то на ній не було жодного кеба. Джері повісив мені торбу з вівсом і сказав:
— У такий день, як нині, не треба марнувати жодної нагоди підкріпитися. Нумо, Джеку, поїж, і постарайся за цей час відпочити.
Овес у торбі був приправлений запареними висівками. Коні дуже люблять таку мішанину, до того ж, вона надзвичайно поживна. Джері був не тільки добрий, а й завбачливий, тож скажіть, як можна не любити такого господаря?
Поки я жував овес, Джері зайнявся м'ясним пирогом, який йому дала Полі.
Вулиці були всіяні людьми; кеби, обліплені кольорами кандидатських партій, гнали в натовпі, як навіжені. Того дня просто в нас на очах збили двох людей, серед потерпілих виявилася одна жінка. Нещасні коні гарували, наче прокляті, та виборцям у кебах на це було начхати. Багато хто з них уже був напідпитку, вони випихалися через вікна кебів і, угледівши таких самих, як вони, щосили горлали: "Ура!". Це були перші у моєму житті вибори, і після них у мене ніколи не виникало бажання потрапити на вибори ще раз, дарма що люди запевняють, нібито тепер вони проходять набагато спокійніше.
Коли ми з Джері трохи підкріпилися, на вулиці з'явилася молода простолюдка, що ледве несла на руках дитину. Вона йшла, весь час озираючись: мабуть, розгубилася. Так-сяк пропхавшись до нас, вона запитала у Джері, як потрапити до шпиталю святого Томи[96] і скільки до нього добиратися. Жінка розповіла, що приїхала вранці з провінції з попутнім екіпажем, про вибори в Лондоні нічого не знала, тут вона вперше і знайомих у Лондоні в неї нема, а приїхала з дитиною до шпиталю. Дитина на руках раз по раз тужливо скімлила.
— Бідний хлопчик! — бідкалася жінка. — Він такий недужий. Йому вже чотири роки, а досі ходить, наче немовля. Лікар сказав, що, коли я привезу малого до шпиталю, він нам допоможе. Благаю вас, сер, скажіть, скільки миль до шпиталю і куди треба йти?
— Знаєте, місіс, — мовив Джері, — через такий вир до шпиталю вам не дійти. Та й неблизько до нього — три милі, а хлопчик у вас чималенький.
— Еге ж, важкий, дай йому, Боже, здоров'я, та й я, дякувати Всевишньому, силою не обділена, мені б дорогу знати, а там би вже якось дійшла. Сер, скажіть, будь ласка, в який бік мені йти?
— Не дійдете ви пішки, — запевняв Джері, — зіб'ють вас у цій веремії, ще й дитину, не дай, Господи, затиснуть. Сідайте в мій кеб, і я доставлю вас до шпиталю цілою і неушкодженою. Та й на дощ збирається, хіба не бачите?
— Ні, сер, дякую вам, але не можу. Маю гроші тільки на зворотну дорогу. Ви покажіть мені, як іти, а вже якось сама.
— Знаєте, місіс, — не здавався Джері, — я одружений, маю дітей, і мені не чужі батьківські почуття. Сідайте в кеб, я довезу вас до шпиталю і не візьму ні пенні. Не можу ж я допустити, щоб ви ризикували самі й ризикували рідним чадом!
— Дай вам, Боже, здоров'я! — розчулилася жінка і несподівано заридала.
— А це, моя мила, вже зайве, сідайте, я вас швидко довезу. Зараз я вам допоможу…
Коли Джері вже йшов до дверей, до нас із вигуками "Кеб! Кеб!" підскочили двоє молодиків із кольоровими стрічками на капелюхах та в петлицях.
— Зайнято! — крикнув Джері, але один жевжик відштовхнув жінку і спритно запхався в кеб. За ним тут же протиснувся інший. Джері став суворий, наче полісмен, і повторив: — Джентльмени, кеб зайнятий, я везу цю леді.
— Леді, ха-ха! — передражнив нахабний молодик. — Леді може почекати, а в нас термінова справа. До того ж, ми сіли перші, закон на нашому боці, і ми будемо тут сидіти.
Джері зачинив за ними двері, хитро всміхнувся і сказав:
— От і чудово, джентльмени, сидіть, скільки вам заманеться. Побачимо, на скільки вас вистачить.
Покинувши молодиків, Джері відійшов до жінки, що стояла біля мене.
— Не хвилюйтеся, мила, — сказав він, усміхнувшись, — посидять трохи та й підуть.
І вони таки пішли, пішли одразу ж, коли зрозуміли, що Джері їх перехитрив, щоправда, кляли його найпаскуднішими словами, лаялися, погрожували, що запишуть номер кеба і потягнуть Джері до суду. Після цієї затримки ми жваво рушили до шпиталю, намагаючись уникати залюднених вулиць і, де можна, їхати провулками.
Біля шпиталю Джері бамкнув у дзвін біля дверей і допоміг жінці зійти.
— Безмежно вам вдячна, — подякувала вона. — Сама я сюди не дійшла б.
— Дрібнички! Хай ваша дитина швидше одужає.
Довівши її до дверей, Джері тихо проказав:
— "І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само".[97]
І поплескав мене по шиї, як робив це завжди, коли був у чудовому настрої.
А дощ уже періщив. Коли ми від'їжджали від шпиталю, вхідні двері знову розчинилися, і швейцар з порога загукав: "Кеб! Кеб!" Ми зупинилися, і по сходах до нас зійшла якась леді. По-моєму, Джері, впізнав у цій дамі якусь давню знайому. Дама теж відкинула вуаль з обличчя і скрикнула:
— Баркер!.. Джеремі Баркер!.. Та невже це ви! Яке щастя, що ви тут опинилися! Неначе вас сам Бог послав до мене, тут, знаєте, сьогодні дуже важко з кебами…
— Мадам, матиму за честь вам прислужитися. Просто диво, що випадок заніс мене сюди. Куди накажете їхати?
— Везіть мене на Падінґгон,[98] а потім, якщо в нас буде час (а я думаю, що буде), розповісте мені про Полі та про ваших діточок.
Ми благополучно дісталися до станції, і леді ще чимало часу стояла під навісом та розмовляла з Джері. Я зрозумів, що колись Полі в неї служила. Дізнавшись від Джері все, що її цікавило, леді нарешті сказала:
— Як ви від'їздили цю зиму? Торік, я знаю, ви завдали дружині трохи клопоту.
— Так, мадам, не без того. Торік у мене аж до весни був серйозний кашель, і тепер, коли доводиться затриматися, Полі місця собі не знаходить. Розумієте, мадам, весь час стовбичити надворі — таке не кожен організм витримає, але тепер — слава Богу! — все ніби добре. Навіть не знаю, що б я робив, якби від мене забрали коней. Я виріс біля них, і єдине заняття, що мені до снаги, — кучер, конюх чи щось таке.
— Знаєте, Баркер, — промовила дама, — я дуже рада, що ви дбаєте про Полі та дітей, але буде дуже шкода, якщо ви, намагаючись заробити, підірвете своє здоров'я. На світі є чимало інших місць, де треба гарного кучера чи порядного конюха, і якщо раптом надумаєте змінити кеб на щось інше, дайте мені знати.
На прощання, передавши вітання для Полі, вона тицьнула йому в руку гроші:
— Тут вашим дітям по п'ять шилінгів. Полі придумає, на що їх витратити.
Джері, не приховуючи задоволення, щиро подякував леді. Коли ми повернулися додому, не знаю, як він, а я добряче втомився.
Розділ 44
Старий Капітан і його наступник
Капітан і я жили дуже дружно. То був благородний старий кінь, цікавий співрозмовник, і в мене навіть думки не виникало, що йому в житті може не поталанити і все піде шкереберть. Та спіткала лиха година й Капітана, і ось як це сталося. Сам я того не бачив, тож переповідаю цю історію з чужих слів.
Джері з Капітаном відвезли пасажирів на вокзал за Лондонським мостом і їхали назад, коли на дорозі між мостом та Монументом[99] їм трапилася порожня броварна підвода, запряжена парою биндюгів.[100] Коні бігли чвалом, візник батожив їх немилосердно, та вони гнали по запрудженій вулиці, ні на що не зважаючи.
Ті коні збили перехожу дівчину, а наступної миті врізалися в нас. Удар виявився такий сильний, що кеб перекинувся, загубивши два колеса, Капітана протягнуло по землі, до того ж одна розщеплена голобля пробила йому бік. Джері теж упав на землю, але, на диво, відбувся кількома синцями. В сорочці народився, як казали люди, і він згідно кивав головою. Коли бідолашного Капітана підняли з землі, він був весь потовчений, та ще й мав глибоку рану. Джері поволі повів його додому, і видовище було страшне: кров цівками стікала з його боку по білій шерсті.
Слідство встановило, що биндюжник був п'яний, як чіп. Його оштрафували, пивоварові, у якого він працював, довелося відшкодовувати збитки Джері, та чим можна було допомогти скаліченому Капітану!
І ветеринар, і Джері робили все можливе, щоб полегшити його страждання. Поки кеб був на ремонті, я кілька днів стояв у стайні, і Джері за цей час не заробив жодного пенні. Коли ж ми нарешті з'явилися на стоянці, уперше після аварії, до нас підійшов Старший і насамперед поцікавився здоров'ям Капітана.
— Він уже не оклигає, — зітхнув Джері. — Принаймні, в кебі більше точно не ходитиме. Мені ветеринар сьогодні сказав, що віз або щось таке він, може, й потягне… Та вже ні, красно дякую! Віз, биндюги,[101] аякже! Бував я на околицях, бачив, до чого доводить така робота коней. О, моя б воля, я б усіх п'яниць засадив до божевільні, щоб нормальних людей не калічили. Якби ще хоч ламали тільки свої ребра, свої екіпажі та калічили своїх коней, то цур їм, та в тім-то й штука, що страждають невинні. А ще патякають про якесь відшкодування! Чим таке відшкодуєш? Скільки клопоту, метушні, часу скільки згублено, а втратити такого коника — це все одно, що втратити старого друга! І після такого вони ще говорять про відшкодування! Та щоб цей зелений змій-спокусник провалився у тартар!..
— Знаєш, Джері, — обізвався Старший, — ти наступив на мій старий мозоль. Сором зізнатися, але я далеко не такий добродійник, як ти. А хотілося б.
— Так візьміть і покінчіть із цим раз і назавжди, — запропонував Джері. — Ви ж нормальний чоловік, навіщо вам ця пиятика?
— Знаєш, Джері, я просто старий дурень. Колись два дні не заглядав до чарки, і думав, що помру. А як тобі вдається?
— Ну, я кілька тижнів переконував себе. Я ніколи не напивався до білої гарячки, але мені вистачило розуму помітити, що в такі моменти я перестаю володіти собою, а коли знову тягнуло випити, я не міг сказати "ні". І зрозумів: коли не здолаю зеленого змія, зелений змій здолає мене. Але мене це не влаштовувало, і, мабуть, Бог почув мої молитви. Нелегко, звісно, було, і будь-яка допомога була тоді доречна, бо досі я навіть не підозрював, яка це незборима звичка.